— Це ти винна, – звинуватила мене сестра, – треба було раніше приїхати, наполягти, зробити щось. А ти просто сиділа на місці рівно. Якби я була ближче, такого б не сталося.
Нас дві сестри. Обидві ми вже у віці, мені 57, сестрі 60. В обох уже онуки. Щоправда, я залишилася жити в рідному місті, а сестра свого часу, виблискуючи п’ятами, переїхала до свекрухи з чоловіком. В іншу область. Чому?
Та вона просто від нашої мами втекла. Я в той час, коли сестра заміж виходила, навчалася в іншому місті, жила в студентському гуртожитку, а Валя, як звати мою сестру, заміж вийшла і прийшла з чоловіком жити до нашої мами.
Із квартирами тоді було в чомусь простіше, а в чомусь складніше. Здавалося їх не так багато, іпотек не було, або збирати на своє, або жити з кимось із батьків – ось і весь вихід, якщо на підприємстві, де працювали, не давали сімейний гуртожиток.
Сестрі не давали. Тоді й простіше ставилися до того, що під одним дахом живуть кілька поколінь, це зараз вважається, що молода сім’я має жити окремо (правильно, я думаю, вважається). Мама в нас людина дуже важка. Крок ліворуч або праворуч, вчинок проти її волі – все, ти – ворог № 1.
Батько наш пішов від матері, коли ми ще маленькими були з сестрою, тепер його на світі давно немає. Перекази від нього мама категорично не приймала, як я розумію, щоб потім говорити, що дітей вона одна виростила. Так і говорила:
— Я вас одна піднімала, ви маєте бути за все вдячними. І не може у вас бути своєї думки. Так, навіть зараз, коли ви виросли. Я – мати, я краще знаю.
Не дивно, що сестра та її чоловік витримали з мамою лише кілька місяців. Зять, на думку мами, не так поводився, не так говорив, не так їв, не так ходив. Сестра рятувала свій шлюб, це зрозуміло. Поїхала, там, у свекрухи, роботу знайшла, діти пішли. Тепер у неї вже давно своє житло, діти теж у житті вже визначені.
З мамою після втечі Валя не спілкувалася років 6, потім якось згладилося. Раз на кілька років сестра приїжджала навіть до мами в гості на тиждень, решту часу зідзвонювалися.
Я після навчання повернулася в рідне місто, спочатку жила з мамою, потім заміж вийшла. У мене все склалося вдало: дали гуртожиток чоловікові, потім ми квартиру купили тоді ще кооперативну, у нас є донька, їй 35 років.
Стосунки з мамою завжди були складними, але ми спілкувалися. А 4 роки тому моя єдина донька задумала розлучатися з чоловіком. На цьому ґрунті, а може тому, що мамі так захотілося і на старості років її характер і зовсім став нестерпним, ми спілкуватися майже перестали.
— У неї діти, – заявила мені мама, – вона повинна сім’ю зберігати. Що це таке? І ти її приймеш?
— Прийму, – відповідаю, – вона мені дочка, у неї мої онуки. І прийму, і допоможу, і підтримувати буду. Зрештою, ти сама розлучилася колись.
І це нагадування маму розлютило:
— Я дітей своїх ні на кого не вішала, сама жила (промовчала мама, щоправда, що батько з квартири просто виписався і пішов з однією валізою), а ти заохочуєш утриманство? Вистачає ще совісті порівнювати її зі мною! Я вас виростила, а батько сам пішов, нічим потім не допомагав навіть.
Я нагадала, що батько намагався допомагати, тільки мама цю допомогу не прийняла. І понеслося: ти мені не дочка, невдячна, знати тебе не хочу, квартиру Валі залишу, не дзвони, не пиши, на похорон не з’являйся.
А далі було так: дзвоню – слухавку кидає, приїжджаю провідати – мама вдома, але двері не відчинить, а замки поміняні. Десь років півтора тому мама почала відповідати телефоном на мої дзвінки. У такому дусі:
— Ще жива, не сподівайся.
Тож новини про маму я, в основному, дізнавалася від Валі. Вона з мамою спілкувалася, все мені вказувала, що треба розуміти, що людина літня, але мати все ж таки.
— Прийди і попроси вибачення, – закликала Валя.
— Валя, – кажу, – вона мене на поріг не пускає. Та й у чому я завинила? Ти забула, який у мами характер? Забула, як сама з нею не спілкувалася роками?
Грошима я допомагати не могла – мама не приймала, Валя не допомагала, бо допомагала своїм дітям і онукам. Але мама й не потребувала, пенсія в неї була хороша. До речі, свого наміру написати заповіт на сестру мама стримала. Але це мене не зачепило. Дочці ми з чоловіком квартиру допомогли взяти в іпотеку, не пропадемо.
— Мама, по-моєму, захворіла, – зателефонувала Валя числа 25-го лютого. Подзвони, сходи, я звідси не дотягнуся.
Подзвонила, вислухала, що вона не хоче мене бачити, чути і все інше.
— Не потребую, лікаря не викликала, не треба мені це. Не приїжджай, не пущу.
Я все ж поїхала, постояла під дверима годину, на радість усім сусідам, охочим до пліток. Мама з-за дверей телефоном мене проганяла, повторюючи все раніше сказане.
— Валя, – кажу, – вона мене не пускає, нічого не можу зробити. З голосу судячи, кашляє, напевно, у неї грип. Приїжджай, тільки ти можеш цю ситуацію розрулити, тебе ж вона не прожене.
— Я не можу, – відповіла сестра, – я з онуком сиджу, його у садок зараз не водять. А ти намагайся.
Я намагалася, не вийшло. Сестра приїхала тільки 1-го березня. Викликала лікаря, тоді і я змогла увійти в квартиру тільки. Причому мама цією обставиною була дуже незадоволена. Валя викликала швидку, підтвердили вже важке захворювання, але мама вперлася – не поїду в лікарню і крапка.
І тут уже сестра теж нічого вдіяти не змогла. 2-го березня мами не стало. Мені повідомила про це Валя, разом із докорами:
— Ти повинна була раніше щось зробити, ти винна. Мама не хотіла, щоб ти на похороні була, я вважаю, що це правильно. Тож гроші на похорон давай, якщо тобі так легше буде, але не приходь, поважай її останню волю. Її можна було врятувати, якби не ти.
— Грошей дати? Не питання, – кажу, – я винна? У чому? Мама не хотіла зі мною спілкуватися, а ти майже тиждень не могла онука залишити, не поквапилася ситуацію вирішувати.
Мені важко. І від того, що мами немає, а вона мене до останнього не пробачила. Хоча, за що прощати? А тепер ще й докори від сестри. Ось така історія. Вибачте, за крик душі.
