Як у невеликому двоповерховому будинку на краю маленького містечка з’явилася нова сусідка, ніхто й не помітив. На вигляд вона була непоказною, одягалася в одяг тьмяних тонів. Світло в її квартирі майже ніколи не горіло. З’являлася вона раптово і також зникала.
Але в будинку почалися великі зміни!
* * *
У бабусі Ніни чоловік пішов, тихо, не попрощавшись, просто перед Новим роком. Останнім часом усе на здоровʼя скаржився. Казала йому: «Лягай у стаціонар». Не послухався.
«Ти мені крапель, – каже, – побільше накапай, не шкодуй. Я ще ого-го… Ще праправнуків будемо няньчити».
А які вже там праправнуки? Онуків не бачили. Прожили Ніна з Єгором душа в душу 60 років, двох синів виростили. Тільки розлетілися вони з батьківського гнізда, по великих містах роз’їхалися. Та незабаром і забули про старих. Тричі на рік листівку надішлють, зі святом привітають. А як приїхати – провідати, все ніколи.
То квартири свої потрібно було справити, то машини купити. То на море у відпустку їхати. Де вже тут до старих? А там дітки підросли, одягати-взувати, вчити треба. Потім онукам допомагати…
Та старі й не ображалися, вони вже точно знають, як дітей на ноги нелегко поставити!
Хоча….Самі вони батьків догледіли і з почестями в останню путь проводили. А тут… Навіть ніхто й не приїхав із батьком попрощатися!
Від туги й самотності злягла старенька. Тиждень майже з ліжка не встає. Все чекає, коли кістлява і за нею прийде!
А тут сусідка, схилилася над нею, тихенько так за плечі смикає:
— Вставайте, бабусю.
— Ти хто така? Звідки в мене у квартирі взялася? – Здивувалася та.
— Сусідка я Ваша. А двері у Вас відчиненими були.
— Сусідка… Чому ж тоді я не знаю тебе?
— Недавно я тут.
— І що тобі від мене треба?
— Вставайте. Вам поїсти треба, чаю з травами попити. Себе в порядок привести, постіль змінити, квіти на вікні полити, зів’януть же.
— На біса вони мені вже потрібні, квіти ті? – Здивувалася старенька. – Та й сама я собі не потрібна. От Миколці потрібна була. Дітям своїм була потрібна, поки вони не виросли. А тепер… Одна я, нікому не потрібна!
— Знала, знала я, що Ви так скажете. Тільки правнучці Ви своїй потрібні, Ганнусі. Біда в неї, наречений перед самим весіллям кинув. А вона на третьому місяці. Батькам боїться зізнатися. Боляче їй, як би чого не сталося.
— А я, я чим же можу допомогти? – Привстала на подушці бабуся Ніна.
— А скоро Ви все дізнаєтеся. Вставайте, давайте я Вам допоможу!
З того дня баба Ніна піднялася. Зовсім скоро до тями прийшла, не тільки постіль змінила, а й у кімнатах прибрала. Квіти на підвіконні знову зазеленіли. І на вулицю виходити стала, у магазин, у парку погуляти.
А одного разу відкрила вона скриньку з листівками, знайшла потрібну адресу і на пошту пішла телеграму давати.
* * *
А тим часом Валентин із квартири навпроти пити почав. Та безпробудно. Хлопець молодий, ще й двадцяти п’яти рочків немає. А як не стало його батьків, та сестричка молодша йому на руки звалилася, не витримав.
Спочатку наречена його кинула, безперспективним вважала. Інші наречені своїм обраницям квіти щодня дарують, парфуми дорогі, у свята в ресторани водять. А він усе в дім, та в дім. Сестричці то сукня, то шубка, то чоботи потрібні. От і знайшла собі іншого, без проблемного.
А разом із тим друга найкращого втратив. З дитинства вони з Іллею по калюжах бігали, у схованки грали, взимку на санчатах… Та що там, нерозлучними вони були, і у вічній чоловічій дружбі один одному присягнулися.
Так от дівчина його, Алла, до друга й пішла. А той не став зневажати таким моментом, і одружився з нею. І переїхали вони в центр міста. А у Валентина немов половину душі вирвали. Там, де друг його був і дівчина, діра утворилася.
І став він порожнечу цю заливати. Спочатку по вихідних, а потім і щодня. Зранку на роботу йде, справу робить. Зарплату сестрі своїй, Марійці, віддає. Доросла вона не по роках, навчилася економно господарство вести. А ввечері ледве на ногах тримається, коли у двері квартири дзвонять.
Не дай боже, донесуть куди треба, і Марійку заберуть! Говорила вона йому не раз уже, тільки він оглух немов, нікого не слухає.
А одного разу повертався він додому пізно ввечері. Йшов-йшов, та не дійшов, упав. А мороз міцнішає. Холодно йому спочатку було, а потім нічого, відігрівся. І бачить хлопець наш, – великий білий коридор. Йде він ним, а попереду світло. І в променях його батьки та бабуся з дідусем. Зрадів, руки до них простягнув. І раптом чує: «Рано тобі ще!»
Тут його немов струмом ударило. Розплющив очі, а це жінка його якась по щоці вдарила.
— Хто така? – Тільки й зміг промичати у відповідь.
— Сусідка я твоя. Вставай, миленький, поки не замерз зовсім. Додому тобі треба, чекають на тебе.
— Не можу, – відповідає Валентин безпорадно.
— Можеш, можеш, ще як можеш… Жити тобі ще довго. Сестру підняти, Вірочку, своїх дітей завести.
— Яку – таку Вірочку? – Дивується нещасний. – Не знаю я ніякої Вірочки.
— Скоро дізнаєшся, вставай… Ну, піднімайся ж… На один лікоть, тепер на інший… Ось…
Як до дому дійшов, Валентин так і не зрозумів. Удома його вся в сльозах Марійка зустріла. Роздягнутися допомогла, молоком гарячим напоїла й спати вклала.
А вранці Валентину так соромно стало за сльози сестри, що вирішив він: більше ні крапельки, ніколи. Хлопець за своєю натурою добрим був, поступливим. А тут немов біс поплутав!
Місяць він до тями приходив, руки тремтіли, як повз заповітну вітрину проходив. Ноги самі його в супермаркет несли. Але слова свого він дотримав. Постоїть-постоїть подумає, і додому йде. Думає, як же добре після холоду борща гарячого поїсти!
А через місяць, як получку отримав, купив він букетик квітів і частування. Вирішив сусідці своїй за чудесний порятунок подякувати. Ось же як, думав що життя його закінчено, що світ його клином на зрадниці зійшовся. А ні, відлягло! І відпустив він із миром із душі своєї колишню наречену й колишнього друга. Знову смак життя відчув!
Підійшов до дверей зліва, ніби як казала сусідка, що поруч живе. Дзвонить-дзвонить, а ніхто не виходить. Стукати став, раптом не чує.
І тут із дверей навпроти голова із золотистими локонами показалася.
— Молодику, Ви до кого? – запитує.
— Ви нашу сусідку давно бачили?
— Два тижні тому до бабусі попрощатися заходила. Робити мені у вас, сказала, більше нічого. Петро з Єлизаветою помирилися, заяву на розлучення із РАЦСу забрали, дітей ділити не стали. Ромці з другого поверху батьки дозволили цуценя завести, і він заїкатися перестав. Навіть Маргарита з далеких мандрів повернулася до доньки своєї, п’ятирічної Даринки. Прощення просила, і пообіцяла, що більше ніколи-ніколи її не кине. Дивна якась, звідки вона все про всіх знає? І ім’я своє не назвала. Кажуть, що багато хто її бачив, а як звати – не знають!
— Ось і я не знаю, – відповів Валентин. – Врятувала вона мене. Ось, віддячити хотів. Та що вже там, не встиг.
І він простягнув букет і торт незнайомці.
— Та Ви проходьте, мене Ганною звуть. Тепер я Ваша нова сусідка. А Вас?
— А мене Валею, Валентин тобто. Вибачте, а можна я свою сестру теж запрошу?
— Звісно, – усміхнулася дівчина. І ямочки на її щоках звели хлопця з розуму.
Через два місяці Валентин з Ганною одружилися. А ще через три місяці він дізнався, хто така Вірочка. Ганна так доньку назвала. А по батькові їй Валентин своє дав.
Ще через два роки сидять вони якось удома перед Різдвом. Дві квартири вони на одну велику, трикімнатну обміняли. І живуть тепер усі разом. У бабусі тепер цілих дві правнучки, одна праправнучка. І ще одного чекають. В Ані вже термін сім місяців. Хороша вона. Пирогів напекла, допомогла Марійці задачку розв’язати, чоловікові сорочки випрасувала. Вірочці красиву косичку заплела. Валентин на свою дружину дивиться – не натішаться.
І раптом дзвінок у двері. Відчиняють, а на порозі два сини баби Ніни, невістки, два онуки та правнук.
— Рідні мої, приїхали, – кидається до них старенька. – Як давно я вас не бачила.
А ті відповідають:
— Ми тепер тебе, люба наша мамо і бабусю, часто відвідуватимемо. А хочеш, і до себе заберемо?
— Та куди ж я від Ганнусі, – злякалася старенька.
— Ти не переживай, мамо, не переживай, – обіймають її сини. – Насильно ніхто тебе не забере. Як скажеш – так і буде!
І дістають із валізи подарунки. А серед них ікона старовинна.
— Ось, матінко, збережи її. Нехай вона буде вашою. Мало не відмовилися ми від онуки своєї, але Бог зберіг!
Поглянула на ікону Ніна й обімліла. Не тільки бабуся, а й Валентин, і Аня, і всі сусіди, які заходили, побачили в лику Святої свою колишню сусідку!
