— Доброго ранку, Семенівно. Що це ти хвіртку підперла, мене чекаєш?
— Що на тебе чекати, інші справи є. Ось курку загубила, строката така… не бачила?
— Ні. І листа тобі сьогодні теж немає. Наступного тижня не чекай мене, я до доньки відпросилася.
Марія Семенівна кивнула. Не курку вона свою шукала, то що на думку перше спало, те й сказала. Вона закинула голову і подивилася на сіре небо. Низьке, димчасте. Таке буває тільки восени.
Без городніх справ Марії Семенівні було нудно. Залишалося тільки дочекатися перших морозів і зрізати останні круглі качани капусти з городу.
Вранці жінка топила піч, довго пила чай біля вікна, перебираючи квасолю, щоб хоч якось заповнити день, що почався. Роботи у своїй хаті завжди багато, але Марія Семенівна нічого робити не хотіла. Погодувала собаку, кота, в сараї впоралася і все. День тягнувся немов гумовий.
Мати чекала листа. Листа від сина.
Юрко любив писати. З самого дитинства. Почерк у нього був гарний, вчителька початкових класів дуже його хвалила. Батько відмахувався: «Не дівчисько, що йому ці букви». Але мати притискала сина до себе і гладила по голові. «Молодець».
Юрко був бажаною, пізньою дитиною, єдиною. У сорок дев’ять теж, виявляється, може зʼявитися первісток. Тому й особливо залюбленим був. Коли Юрко перейшов до десятого класу, не стало батька. Мати різко здала, схудла. Розуміла, що ще кілька років і полетить її син, залишиться одна.
Так і сталося. Юрко хотів навчатися. Вища освіта не здавалася такою вже непідйомною і недосяжною. Вступив успішно, підробляв, щоб ні чого не потребувати. І писав. Багато. Часто. Від цього на душі матері ставало тепло. Листи прилітали з міста швидко, у простих конвертах із різнокольоровими марками.
Листоношу Марія Семенівна зустрічала щоп’ятниці біля своєї хвіртки, знала, що їй прийде від сина звісточка. Рядки, квапливі, прості, гріли душу весь тиждень. Останній лист або попередні можна було перечитувати хоч щодня до наступної звістки.
Пролетіли п’ять років навчання. Потім ще три. Ось уже й весілля зіграв син, одружився. Дружина дісталася Юрію чудова. Марія Семенівна рада була, що синові так пощастило. Бували у гостях діти рідко. Але якщо приїжджали, то щодня для матері було святом. Сумувала.
В останній рік став син писати рідше, пропускати тиждень, а то й інший. Цього року перед Покровом обіцяв приїхати, щоб не загрузнути в бездоріжжі. В одному з листів хвалився, розповідав, що купив старенький, але на ходу автомобіль. До наміченої дати залишалося три дні, а звісток від сина так і не було. Хвилювалася мати.
До п’ятниці хмари пішли на північ, стало світліше. Сонце почало пригрівати так, що можна було приймати сонячні ванни. Марія Семенівна ганяла курей у дворі, що знову розкопали під курником лаз, як біля воріт зупинилася машина. Сигнал автівки весело привітався двічі й затих.
Марія Семенівна підійшла до воріт ближче.
“Ба. Юрко. На своєму автомобілі завітав. Катерина за кермом”.
Мати навіть руки склала. Як так. А як побачила, що невістка насилу з салону виходить, одразу зрозуміла, що в положенні вона, так сердитися почала.
— За кермо! Ну ти, Юрку, даєш, їй же хвилюватись не можна.
— Нічого не можу вдіяти, мамо, привіт, — Юра підійшов і обійняв жінку. — Хочу права, каже, здобути і все тут. А практики обмаль.
— Здрастуйте, Маріє Семенівно, — погладжуючи живіт, усміхалася Катя. — Якби не я, він би ще довго збирався до вас у гості. А мені за малям вже скоро, коли ще побачимось.
“Заговорив” будинок, “заспівав” весело на різні голоси, світліше, тепліше одразу в ньому стало. За столом довго сиділи. Катерина свої новини розповідала жінці під чай та млинці з малиновим варенням, син свої.
— Ось, виявляється, скільки всього трапилося, а я й не в курсі. Чому не написав? — з докором спитала сина мати.
— А я, мамо, більше не напишу тобі листа.
— Чому? — матір навіть розгубилася.
— А ми тобі подарунок привезли. Ось!
Син діловито дістав із рюкзака коробку і поклав на стіл.
— Телефон, — радісно підтримала Катерина.
— Так. Перший купили найпростіший, щоб просто дзвонити, а як з цим освоїшся, візьмемо дорогу модель, щоб відеозв’язок був, — додав син.
— Ой, дякую, мої дорогі.
Марії Семенівні було ніяково. Телефони мали багато її знайомих, стали доступні апарати, а вона все відмахувалася. Побоювалася цієї дзвінкої коробочки.— Поки ми два дні в тебе будемо, навчимо. Не хвилюйся.
Марія Семенівна повеселішала. Раз навчать, що тут боятися. Хочеш знати, що там у сина відбувається, доведеться пристосовуватися.
Усю суботу син із невісткою ходили з дому на город, або просили Марію Семенівну вийти на вулицю, телефонували зі своїх телефонів матері. Та справно відповідала і вже нічого страшного в маленькому, легкому апараті не бачила. Швидко звикла.
Син показав, як заряджати телефон. Про поповнення рахунку просив не турбуватися, сказав, що сам буде цим питанням займатися.
Кликали діти матір із собою. Пропонували зимувати разом, а навесні відвезли б назад, але Марія Семенівна відмовилася.
— Поки «бігаю», буду вдома жити, а там, як Бог дасть. А ти мені хоч іноді, все ж пиши, синку. Листи вони якось звичніші.
Проводжала мати Юрія з Катериною в неділю. День уже давно настав, а діти ніяк не могли зібратися. Сумно було. Юра посміхнувся на прощання і сказав, що як доберуться, зателефонує.
Мати кивнула і перехрестила в дорогу. Потім довго дивилася вслід, читала молитву.
А через чотири години телефон, що лежав на столі, завібрував і пролунав дзвінок. Марія Семенівна розгубилася, ніяк не могла потрапити пальцем у кнопку. Але зібралася, відповіла.
— Мамо, привіт. Усе добре! Доїхали. Катерина вже відпочиває, – радісно повідомив Юрій.
— Ой, як добре, синку, що ти подзвонив. Ти теж відпочивай. Не буду відволікати. Бувай, – натиснула на кнопку з червоним знаком мати.
Марія Семенівна поклала телефон на стіл і сіла поруч.
Раніше вона майже тиждень після від’їзду сина не могла знайти собі місця. Усе думала, як доїхали, чи все нормально. А сьогодні. Вдень провела, ввечері вже в курсі. І серце не тривожиться.
— Так. Гарний все ж таки винахід телефон, – думала Марія Семенівна, засинаючи. – Але листи все ж душевніші, тепліші.
