Ще в десять років Марійка захопилася виробами та рукоділлям.
— Найкращий подарунок – це річ, зроблена своїми руками! – вчила її бабуся. Віру Іванівну поважали друзі та сусіди за вмілі ручки. Жінка вміла і шити, і в’язати однаково добре. Але особливо всім подобалися її “ганчіркові” ляльки. Було в них стільки чарівності, тепла і гумору, що люди, взявши іграшку до рук, одразу мимоволі посміхалися.
— Переймай моє вміння, у житті все стане в пригоді, – говорила Віра Іванівна онучці, – не хочеш шити, так майструй ляльок. Уявляєш, скільки ти можеш подарувати радості своїм друзям?
— Які ж ляльки треба шити? – запитувала Марійка, – мені хочеться щось своє придумати, щоб люди дізнавалися, що це шила я.
Бабуся здивовано подивилася на онуку і сказала:
— А це – розумна думка! Буде в тебе, так би мовити, свій почерк, своя авторська лялька. Подумай тоді, який персонаж тобі приємніший. Його треба любити, щоб це зігрівало і тебе, і людей.
Кілька днів малювала Марійка в альбомі різних ляльок, поки не придумала маленького милого янголятка.
— Дивись, бабусю, – показала вона ескіз бабусі, – це янголятко. Він не просто малюк із крильцями, він принесе щастя, удачу, і головне – охоронятиме власника від бід.
— Ангел-охоронець, значить. А що, ти молодець. Час почати робити перший зразок, – схвалила бабуся.
Коли фігурка була готова, Марійка почала шити довгу суконьку, на який повинні були кріпитися крильця.
— Ось тут треба особливо постаратися. Личко миле, як у дитини, вона посміхається, а сукню треба б прикрасити блискітками, і крильця зробити легкими, можна накрохмалити тонкі мережива… – запропонувала бабуся.
— Ой, який же він гарний! – охнула Марійка, коли і сукня була готова, і крила показалися з-за плечей лялечки.
— І мені подобається. Давай покажемо батькам. Що вони скажуть? – запропонувала бабуся, – І викрійку збережи, а краще зроби другу копію про всяк випадок.
Мама і тато були захоплені янголятком.
— Він трохи схожий на тебе, коли ти була маленькою. Такий самий круглолиций і рум’яний… – сказала мама, – а бабусі окреме спасибі за співтворчість… Молодці!
Марійці так сподобалося шити янголів, особливо розмальовувати личко і розшивати сукню, що вона майже щовечора сиділа за улюбленим заняттям. На її полиці над столом скоро вишикувався цілий ряд янголят, і вона зважилася подарувати деяких своїм друзям на Новий рік.
Хлопці в класі були дуже задоволені подарунками. У відповідь Марійці подарували фарби, альбоми, набори бісеру і блискіток для рукоділля, і навіть муліне.
— Давай, Маріє,роби своїх ляльок побільше! Це ж така краса! – говорили хлопці, – ми б купили твої ляльки в подарунок для своїх рідних.
— Ні, що ви… – відмовила Марійка, – ангели тільки даруються, вони не продаються. Адже це ж ангели! Вони на щастя, здоров’я, удачу…
Марійка, звісно, потім шила й інших ляльок: персонажі народних казок, звичайних лялечок, навіть домовиків. Але ангели їй вдавалися найкраще. Вона робила їх різними, приклеювала кучерики з льону, а одного разу мама віддала їй свою перуку, якої вистачило на багато ляльок.
Марійка вже навчалася в старших класах, коли отримувала призи та почесні грамоти за свою майстерність. Вона вже кілька років ходила і в художню студію, де вчилася малювати. Від ляльок її потягнуло на живопис, але колекція янголів усе поповнювалася новими роботами, цікавішими, реалістичнішими та художнішими.
Коли Марійка вирішила вступати до художнього училища, ніхто не здивувався. Дівчина вже відмінно малювала, майструвала ляльок, нею була створена велика, дуже цікава колекція лялькових костюмів для персонажів різних епох.
На іспити Марійка поїхала з великою валізою своїх робіт. Там були і живописні полотна, і ляльки, і набори костюмів. Звісно, дівчину прийняли на навчання. Особливо пишалася онукою бабуся.
— Ну, скажи тільки чесно: що найбільше сподобалося комісії? – запитала вона внучку.
— Ангели… – усміхнулася Марійка, – як не дивно, саме ангели. І ті, найперші, трохи наївні, прості, у суконьках із блискітками…
— Ось так я і думала! Малюєш ти добре, але таких робіт хоч греблю гати. Усі несуть свої портфоліо. А твої ангели – самобутні, неповторні, напевно, через те, що дитячою рукою ще були сплановані та придумані, побачені такою ж наївною дитиною, якою ти і була тоді… – сказала бабуся.
Вона обійняла Марійку і привітала зі вступом.
— Однак, не розслабляйся. Попереду в тебе дуже багато праці. Але такої цікавої, що заздрість бере. Ех, була б я молодшою… Теж хочу в училище… – сказала бабуся абсолютно щиро.
— Нічого, бабусю, тепер я тебе навчу всіх тонкощів, які дізнаюся… – відповіла Марійка.
Вона почала вчитися, і познайомилася з багатьма талановитими студентами. Марія захоплювалася роботами товаришів. Але особливим був хлопець на їхньому курсі – Антон. Він був дуже обдарованим, схоплював усе на льоту, і сам малював так, наче обводив олівцем видимий тільки йому, вже наявний у просторі й не проявлений поки що, образ.
— Як ти швидко малюєш, Антоне, – дивувалася дівчина, – ти геній. І це не лестощі, не прогноз. Це реальність. І ти маєш це розуміти і ставитися до себе серйозно, і до своїх творінь теж.
— Що ти кажеш, Марійко? – усміхався хлопець, – так можна і до небес піднятися, і дах поїде. Ні, тебе слухати не можна. Ти мене тільки зіпсуєш.
— Добре, скажу по-іншому: будь ласка, бережи себе. Для нас, для суспільства, для мистецтва… Твої роботи дуже надихають! – відповіла Марійка.
— А для тебе потрібні вони? Для тебе особисто? – Антон подивився дівчині в очі, і вона почервоніла від його ласкавого погляду, який уже не раз помічала й раніше.
— Звісно, – не роздумуючи сказала вона, – та бути поруч із таким майстром – уже нереальне везіння, щоб спостерігати за цим чаклунством, появою дива, світла і форми, ти ж Творець, Антоне, творець своїх картин, а це величезний Всесвіт барв і краси… – Марія із хвилюванням говорила б іще й іще, але Антон обійняв її і закрив своїми губами її губи…
— Скажи, я тобі цікавий тільки як художник? – запитав він, коли вони вже йшли до гуртожитку.
— Тепер уже не тільки… – Марія посміхнулася й обійняла його, притулившись до його плеча, – заради тебе я готова на все: носити твої інструменти, мити пензлі, варити борщі…
— Але ти талановита, Марійко. Одні твої янголята чого варті! Це ж радість яка для дітей… – спробував сказати Антон.
— Так, я рада, що так і є, але твої успіхи перекривають мої стократно, і не будемо сперечатися. Я ніколи не розлучуся з моїми ангелами, Антоне. Але такий талант як ти – один на мільйон… – наполягала Марія.
— Ну, вже не на мільйон. Давай зійдемося на кількох тисячах, – засміявся Антон, – і не будемо мірятися талантами. Мені завжди добре з тобою, напевно, тому що частинка ангельська в тобі існує з дитинства. Це твоя риса – доброта, жертовність і захист… Точно від ангелів.
Марія не стала більше сперечатися і «мірятися талантами», як висловився Антон. Вони тепер стали нерозлучними студентами, і Антон серйозно вважав дівчину своєю музою. Скільки він написав її портретів!
— Ось пощастило дівчині, – із заздрістю шепотілися студентки училища, – такого хлопця відхопила… Але вона того варта. Навіть і причепитися ні до чого: і красуня, і скромна, і талановита, хоча Антон, звісно, майстер в мистецтві…
На останньому курсі Антон і Марійка одружилися. Вони стали жити тим плідним життям творчої пари, коли кожен день у їхньому домі був і працею, і натхненням, і відкриттям нового і прекрасного. Антон багато працював, а Марія, як і обіцяла, забезпечувала його «тил». Вона створила комфортний побут для свого чоловіка, раділа його успіхам, виставкам, ретельно стежила за харчуванням, відпочинком і здоров’ям.
Антон ставав майстром, відомим у високих творчих колах. Він почав добре заробляти, орендував майстерню, мав постійних замовників, а його музою, адміністратором і коханою дружиною була Марійка. З його полотен вона дивилася то царицею, то селянкою, то вчителькою сільської школи…
— Ну, ось. А ти турбувався, що я не реалізую свої творчі амбіції… – усміхалася дівчина після чергового шедевра чоловіка, де вона була персонажем, – я як акторка – в якому образі тільки не побувала! Мене скоро почнуть упізнавати на вулицях. Я популярна не менше за тебе.
— Та ти просто красуня, ось і дивляться на тебе, – не без жартівливих ревнощів говорив Антон, обіймаючи Марійку.
— Добре, що бабуся дожила до мого щастя, – сказала Марія, – а як дізнається, що в нас скоро буде синок, то зрадіє ще більше…
— До нашого щастя, – поправив чоловік, – тільки ось тепер ти бережи себе! А я вже й сам справляюся в майстерні, і пора тобі взяти помічницю.
— Тоді, щойно зʼявиться синочок, я викличу маму.
— Чудово. Найсумлінніша і найлюбляча няня – це бабуся! – сказав Антон.
Зʼявився на світ Сергій Антонович вчасно, і на його виписку приїжджали і бабуся, і батьки з обох сторін. Марійка, дивлячись на сина, прошепотіла Вірі Іванівні:
— Ну, як воно, бабусю? Звідки я могла тоді бачити це личко? Ну, як же це все пояснити? Фантастика…
— Правильно, – також прошепотіла бабуся, щоб не розбудити немовля, – личко янголятка твого. Воно і є… Найулюбленіше, і довгоочікуване. От і дав тобі Господь і чоловіка хорошого, і синочка-ангелочка, якого ти стільки років малювала й любила, ручками своїми зігрівала ляльку, поки шила. А тепер ось – наяву люби! За справами і щастя твоє, внученько…
Бабуся дивилася на Сергійка й усміхалася: все-таки трапляються чудеса на білому світі. І найрадісніші та найбільш значущі – це наші онуки…
