Треба щось робити, адже вона зранку нічого не їла… Настя, відкрий, ну хоч на хвилиночку…
— Мамо, марно, нічого не допомагає, може, швидку викликати…
— Аня, заспокойся, треба поговорити з нею….
— Як поговорити? Вона ж не відкриває, уявляю, скільки сліз виплакала… бідна дівчинка…
Три жінки, виснажені ситуацією, приречено дивилися одна на одну біля дверей кімнати – Віра Дмитрівна, мама Ані, свекруха Наталія Миколаївна і сама Аня.
Нарешті Ганна рішуче встала і знову підійшла до дверей. – Настусю, відчини, будь ласка, ну не треба так переживати, все ще налагодиться…
За дверима почулися схлипування…
— Настусю, благаю, відчини, тобі потрібно поїсти… ну повір, все буде добре, – благала Наталя Миколаївна.
Віра Дмитрівна затиснула в кулачку хустинку і час від часу витирала нею очі. – Бідна Настя, – прошепотіла вона. – Слухайте, це неможливо, вже скоро сьома вечора, а вона… вона там… ось що вона думає? Аню, там вікно добре зачинене? – запитала Віра.
— Мамо, не лякай мене, я й так місця собі не знаходжу, – Аня втупилася у двері й стояла так, стиснувшись, ніби переляканий горобець.
Пролунав дзвінок.
— Андрій прийшов! – Одразу ж зрозуміла Аня і кинулася відчиняти.
Він увійшов, втомлений, виснажений після роботи на заводі. І тільки майбутні вихідні радували і віщували відпочинок. Але заставши у своїй квартирі матір і тещу, відразу відчув недобре.
— Що за збори? Чому такі обличчя? – запитав він із порога і почав роззуватися.
— Настя…
— Що Настя?
— Там ціла трагедія, – почала Віра Дмитрівна, – у неї сварка з Микитою…
— З яким Микитою?
— Ну-у-у, друг її, вони дружили, а тепер, схоже, Микита переметнувся до іншої… У Насті стрес, – сказала Віра Дмитрівна.
Андрій перевів погляд на дружину, бажаючи отримати роз’яснення.
— Так, усе так, як сказала мама.
— Андрійку, вона зранку нічого не їла, – звернулася до сина Наталя Миколаївна, – ми не знаємо, що робити… благаю, поговори з нею, вмов її…
— Як?
— Лагідно.
Андрій уже зрозумів, у чому річ, і пройшовши у ванну, мовчки вимив руки.
— Угу, зрозумів, поговорю, – пообіцяв він, – дві порції ременя й одразу вилікується, – також спокійно сказав він.
— Синку, ти що? Який ремінь? – Наталя Миколаївна кинулася до сина, бажаючи захистити онуку від обіцяної порції ременя.
— Андрію, ти що? Вона в трансі, який ремінь? – запитала Аня.
Але господар будинку рішуче дістав ремінь і, склавши його, різко розправив – вийшов дзвінкий хлопок. – Вийдіть, – попросив він і пішов до кімнати доньки.
— Куди вийти? – запитала Наталія Миколаївна, абсолютно не розуміючи, що задумав син.
— Додому тобі пора, мамо, – сказав він. – Віра Дмитрівна, вас теж це стосується. Вечір уже. Пора по домівках.
— Андрію, ти що? – Анна не могла впізнати чоловіка. – Насті погано, а ти гониш маму і Наталю Миколаївну…
— Так, одягнулися і пішли і по домівках, – заявив чоловік, – влаштували тут танці з бубнами, плакальниці… трагедія у них…
Жінки, приголомшені, мовчки одяглися. – Андрійку, благаю, пом’якше з Настею, зрозумій її ситуацію. І прибери ремінь, – попросила Наталя Миколаївна.
— Буде вам м’якше. Ідіть давайте, досить розкладати дисципліну в моєму домі, чи я якось не так висловився? Ну вибачте, у мене з лексикою зі школи якось негаразди були. Пояснюю на пальцях: час пізній, вам, шановні мами, пора додому.
Зачинивши за ними двері, Андрій підійшов до кімнати доньки і стукнув кулаком по дверях: – Відчини зараз же, або я винесу ці двері, і ти будеш жити в цій кімнаті без дверей.
— Андрію! Ти з глузду з’їхав! Навіщо так грубо? – злякано запитала Аня. – І ремінь прибери, ти мене лякаєш…
— Іди, якщо тобі так страшно, – сказав чоловік.
Двері, на диво, відчинилися. Настя, заплакана, відійшла на кілька кроків від дверей і злякано дивилася на батька.
Він зачинив двері, щоб навіть Анна не могла перешкодити.
Аня намагалася почути, про що розмова. Зраділа, що немає криків і схлипувань Насті.
Минуло півгодини.
Андрій і Настя вийшли з кімнати. – Ну, що поїсти треба, я взагалі-то з роботи, – сказав Андрій. – Настя, ти зі мною?
— Так, – тихо відповіла вона.
— Я так зрозумів, ти, Аню, теж голодна до цього часу.
Мовчки сіли вечеряти. Андрій їв з апетитом. Настя не плакала і теж трохи поїла.
— Подзвони нашим мамам, – попросив Андрій, – скажи, що все гаразд, Настя більше не плакатиме… правда, Настя?
Вона кивнула.
Вечір завершився в спокійній обстановці. Настя сіла робити уроки. Лягли пізно. Андрій, діставшись подушки, готовий був одразу заснути після важкого дня.
— Любий, що ти їй сказав? – запитала Аня. – Вона, начебто, заспокоїлася… навіть не віриться…
— Дві порції ременя задав, – пробурмотів Андрій.
— Ну досить, не чіпав ти її, знаю. Що ти їй сказав?
— Узагалі хотілося видати ременя – уперше в житті. Дістали ви мене сьогодні. І матінкам нашим теж хотілося задати прочуханки. До речі, як вони там, заспокоїлася? Ображаються, напевно, на мене?
— Ні, навпаки, раді, що Настя заспокоїлася.
— Питаєш, що сказав? – перепитав Андрій. Та нічого особливого. Просто розповів, що на роботі в одного товариша батька не стало сьогодні, не старий, до речі, ще. А в нашого майстра син хворіє, операція серйозна має бути… ось це трагедії… А коли в чотирнадцять років якийсь там Микита дружити не хоче з нашою донькою… це хіба трагедія? Загалом навів кілька прикладів, коли людям, справді, важко, здається, виходу немає, а вони однаково тримаються, з останніх сил… ось це і сказав.
— Ти з таким обличчям пішов до її кімнати, що я подумала, відлупиш ременем, не розібравшись.
— Ну вибач, вивели ви мене сьогодні, – зітхнувши, сказав Андрій, – усе-таки шкода, що ми не наважилися на другу дитину… Може, наші мами менше б крутилися навколо Насті.
