Хата стояла скраю на другій вулиці — мазанка, з похиленим ґанком. Тітка Зоя, мамина двоюрідна сестра, віддала її Олені, сказавши по телефону коротко: — Живи, скільки треба. Я у Білій Церкві вже осіла, назад не збираюся
Баба Степанида сипнула їй просто в очі: — І де ж той сором подівся — без чоловіка дитя ростити! Олена промовчала. Ох, вона багато чого могла б розказати
Де я? Вдома. Твій стукіт чула. Не хотіла відчиняти — і не відчинила. І замок я спеціально змінила. Бо знала, що ти знову спробуєш підкинути мені дитину
— Соромно сказати, дівчата, — бідкалася Таїсія, пояснюючи колегам свій ранковий марафон. — До обіду шукала, з ким би сьогодні Кирилка залишити. В садочок же ж зась —
— Дитячі сирочки з бананами зять їсти не буде, до такої ницості він ще не дійшов, тому я точно знаю, що все піде дитині. А м’ясо чи щось суттєве я їм не вожу. Годувати трутня я не збираюся! Донька? А доньці треба свого чоловіка підштовхувати
Пані Ірина ніколи не приховувала, що заміжжя її єдиної доньки стало для неї чи не найбільшим розчаруванням у житті. Свого зятя вона терпіти не може, і це почалося
— А невістка твоя, дивлюся, все розквітає та розквітає! — раптом, із вдаваною легкістю, кинула Лариса, киваючи в мій бік. І тут свекруху просто понесло. Її голос став солодким і отруйним водночас. — Ще б пак! Чому б і не розквітати? У нас тут, у місті, і салони краси всякі, і фітнеси — не те що в селі в неї. Як мій синочок її звідти вивіз, вона ж усього цього і в очі не бачила. Доїла, мабуть, своїх корів та свиням давала
— Може, не поїдемо? — спитала я, похмуро дивлячись у вікно. — Скажеш, що мені щось недобре, голова болить чи ще щось… Чоловік Діма важко зітхнув, навіть не
— А вона, Кириле, мене не принижувала? Іванка не принижувала? Щоразу, як ми залишаємося з нею сам на сам. «Він якийсь відсталий», «він якось дивно сміється», «подивись, як він незграбно ложку тримає». Ти хоч раз це чув? Звісно, ні. Бо вона дуже хитра і робить це лише тоді, коли тебе немає поруч. А сьогодні… сьогодні вона перейшла межу
Олена нарешті вклала Іванка спати. Малий, втомлений своїм п’ятим днем народження, заснув миттєво, міцно стискаючи в лівій руці подаровану дідом модель корабля. Олена дбайливо поправила ковдру, підійшла до
— І от тепер, щоразу, як ми отак збираємося за великим столом, — продовжував свою промову свекор, — я мрію тільки про один подарунок. Щоб мені сказали: «Діду, у тебе буде онук!». Я відчула, як по спині пробіг неприємний холодок. Усі гості як по команді повернулися до нас із Сергієм. Я міцно зціпила зуби, намагаючись зберегти на обличчі кам’яний спокій, хоча всередині просто вибухав вулкан
— Мамо, мамо, а коли ти нам з Оленкою братика подаруєш? — щебетала над вухом моя молодша донька Полінка, міцно обіймаючи мене за ногу. Я здивовано обернулася, навіть
Бульйон вона варила щосуботи, скільки себе пам’ятала. Курка, морквина, ціла цибулина, лавровий лист і сіль на око. Робила вона це у старій п’ятилітровій каструлі з надбитою емаллю, купленій ще за чоловіка. А чоловік пішов, коли їхній доньці Христинці ледь виповнилося шість
Коли Наталя Петрівна набирала номер районної опіки, її пальці тремтіли й ковзали по екрану смартфона. Додзвонилася вона лише з другого разу. Але це було потім. А спершу був
— Постаріла ти. Он і тиск почав стрибати. — Я постаріла? — Рита аж завмерла з лопаткою біля сковорідки з млинцями. — Ти на себе в дзеркало глянь. Увесь сивий, вічно хворий. Коли тебе востаннє з лікарні виписували? Чоловік із гідністю підвівся з-за столу, підхопив зібрану вчора валізу і рушив до дверей. Пішов з таким виглядом, ніби скинув із себе вікове ярмо
Маргарита заповзято терла щіткою підлокітник старого дивана, намагаючись вивести невидиму пляму. Вона завжди хапалася за ганчірку, коли нервувала — хатні клопоти допомагали хоч трохи відволіктися від поганих думок.
— Коротше так, купив хату біля моря — приймай гостей! — видала нарешті Віра тонким, безапеляційним голосом. — Ми з дітьми в тебе поки поживемо. Чого це ми маємо чужим людям за готель платити, як тут своя людина є? Правильно? Давно мріяли на морі відпочити, от якраз і нагода випала. Ти б нам якусь кімнатку виділив, щоб малі з дороги попадали спати
Вдихаючи на повні груди солоне, настояне на степових травах повітря, Денис стояв на дерев’яному ґанку свого омріяного будинку десь під Одесою і милувався морем. Хвилі тихо шепотіли свою
— Соню, подай-но пиріжок. Василинка навіть оком не змигнула — далі собі бовтала ногами і сьорбала борщ. — Соню, — наполегливіше повторив він. Дівчинка здивовано звела на нього оченята: — Ти мене кликав? — Тебе, тебе. Пиріжок подай, кажу
Усе почалося з поїздки до свекрухи в гості. Спершу Марія не надала цьому жодного значення: ну, з’їздили на вихідні, погостювали три дні та й повернулися. Звичайнісінька поїздка. Людмила

You cannot copy content of this page