Головна

Автор: Selena

— Та нащо воно мені здалося, те майно… — бурмотіла дівчина, намагаючись вивільнити руку. — Мамо, ну куди ми летимо? — Нащо їй! Ви подивіться на неї! — Тамара рвучко зупинилася, ледь не збивши з ніг якогось перехожого. — Вся в батька
Життєві історії 0
— Біжимо, кажу, біжимо! Бо твої тітоньки зараз усе до рук приберуть, і оком не змигнеш! — мама Тамара так міцно вхопила Оленку за руку, що аж пальці
— Мамо, персики будеш? — Нащо ти взагалі їх притяг? — роздратовано відмахнулася Любов Петрівна. — От нащо? Хто тебе просив? — Ти ж сама дзвонила і просила заїхати по персики, — спокійно відповів Даня, хоча чудово знав: намагатися переконати маму — це як воду в ступі товкти, навіть коли правда на його боці. — Я просила мандарини! — гаркнула вона
Життєві історії 0
— Мамо, персики будеш? — Нащо ти взагалі їх притяг? — роздратовано відмахнулася Любов Петрівна. — От нащо? Хто тебе просив? — Ти ж сама дзвонила і просила
Ти живеш у мене два роки. Я сплю на просидженому дивані. У мене немає свого кутка у власній хаті. Я вже три роки не була в Ніни в Полтаві, я покинула ходьбу, не можу покликати до себе подруг і не можу лягти спати, коли хочу, бо у вітальні постійно хтось товчеться до ночі. Мені шістдесят сім років, дитино. І я хочу пожити для себе, поки ще маю на це сили
Життєві історії 0
Те, що її життя звернуло кудись не туди, Валентина усвідомила рівно о третій ночі. Вона лежала на старенькому розкладному дивані у вітальні власної квартири, дивилася на відблиск вуличного
— Я сплю на брудному матраці на кухні! — Ася вже не стримувала ридань. — У мене позавчора вкрали ті самі зимові чоботи, що я мамі везла. І куртку мою пропили. Мамо, забери мене додому, благаю! У мене навіть на автобус грошей немає. — Виклич поліцію. Скажи, що тримають силою. Паспорт у тебе є
Життєві історії 0
— Ти зимові чоботи теж зараз забереш? Ніна кивнула на роздуту картату сумку біля порога. З-під блискавки визирав хутряний краєчок італійських замшевих чобіт, за які ще взимку віддали
— Надю, ти в день ювілею зможеш на дві години раніше приїхати? Поможеш із дрібницями, я ж уся на нервах буду. Я, звісно, погодилася. А напередодні отримала від неї повідомлення-інструкцію: зустріти родичів, перевірити розсадку, подарунки складати туди-то, розібратися з тортом і мікрофоном
Життєві історії 0
Мені 58 років. Маю старшу сестру Ларису, якій щойно виповнилося 60. Ми не чужі люди: спільне дитинство, хворі батьки, сльози і радощі — все ділили навпіл. Але Лариса
А-а-а, то це твій торт? А я думав, Галя з роботи щось до чаю принесла, — він недбало махнув рукою. — Знаєш, я ним ще вдосвіта поснідав. Смачний бісквітик, пухкий такий, як із кондитерської. «Поснідав». Величезним тортом, розрахованим на вісьмох людей. — І де те, що від нього залишилося? — спитала Оленка, хоча всередині вже все похололо. — А чому там лишатися
Життєві історії 0
Оленка навшпиньках зайшла на кухню і завмерла перед холодильником. Вона ледве дихала від передчуття. Вчора пів вечора дівчинка чаклувала над святковим «Спартаком». Тоненькі шоколадно-медові коржі, ніжний сметанковий крем,
Її холодець виявився пересоленим, каламутним, ще й з якимись хрящами, що неприємно хрумтіли на зубах. Але я, проковтнувши образу, сказала: «Смачно». Бо так було простіше. Мої плечі знову налилися звичною важкістю. — Наступного разу привезіть більше, Любове Миколаївно, — додала я абсолютно рівним голосом. — А я тоді свій взагалі не варитиму
Життєві історії 0
У нашій родині роками тримався непорушний закон: я на кухні спину гну, а свекруха — проводить ревізію. Я варю борщі, печу пироги, а вона лише щедро роздає вказівки
— А чого ж це ви м’яса так мало взяли? — Взяли на нас двох, — рівним голосом відповіла Оксана. — Більше ніхто скидатися не захотів. Ніна Петрівна так і завмерла. Потім глянула на сина. Андрій швиденько підхопив сумки і втік до Сашка — той якраз розпалював мангал за хатою
Життєві історії 0
Оксана мала одну звичку, з якої її чоловік Андрій завжди добродушно підсміювався. Вона вела зошит витрат. Точніше, тепер це була акуратна табличка в ноутбуці. Робила вона це не
— Красиво жити не заборониш. Раніше бідкалася, що комуналка росте, а тепер он які гарнітури ставиш. — Ларисо, досить, — насупилася Ірина. — А що таке? Сама ж покликала похвалитися. От ми й обговорюємо
Життєві історії 0
— Іро, та ти в нас тепер як пані живеш! — Лариса прискіпливо провела пальцем по новенькій стільниці. — Не по кишені, звісно, розігналася, але ж яка краса!
Полізла в шухляду за таблеткою від голови, натрапила на блокнот із лимонами. Дістала, відкрила першу сторінку і довго дивилася на білий аркуш. А потім вивела: «Сьогодні сусідський хлопчик притримав двері в під’їзді і сказав: проходьте, будь ласка». І все. Один рядок
Життєві історії 0
Мені 59 років. Торік я завела «блокнот радості». Пишу це, і самій трохи смішно. Звучить так, ніби я перетворилася на отих екзальтованих жіночок з інтернету, які п’ють трав’яний

You cannot copy content of this page