Ірині з дитинства море було по коліна. У три роки пішла до садка, а в чотири її звідти вже вигнали.
Не любила Іринка нічого робити за командою та за розкладом — ні їсти, ні танцювати, ні співати, ні грати, ні гуляти, ні спати. Як вихователі не намагалися, як бабуся не благала — нічого не допомагало.
На запитання “Чому?” Іринка завжди давала ту саму відповідь: “Не знаю. Я така народилася.”
Бабуся тільки звинувачувала себе за прийняте колись необачне рішення переїхати в це маленьке місто, яке, на її думку, стало фатальним для всієї родини. Якби вони тоді тільки не переїхали, якби не купилися на те, що окреме житло можна було отримати порівняно швидко, то Наталя ніколи б не зустрілася з цим італійцем і все, абсолютно все, було б по-іншому.
Бабуся до кінця своїх днів перебувала в твердому переконанні, що її Наталю спокусив той італієць, що він наобіцяв їй золоті гори, а коли та повідомила, що чекає дитину, втік з її життя.
Прикро їй було, що він навіть жодного разу не прийшов подивитися на Іринку, яка, як їй здавалося, була його точною копією. Бабуся і в самому страшному сні не могла собі уявити, що той італієць був у її ангела Наталі далеко не перший, що її улюблена донечка вже давно спить з дорослими чоловіками і що це її білява, спокійна, ніжна і сором’язлива Наталя цілеспрямовано та витончено спокушала того італійця.
Спочатку просто за імпортний шоколад та дешеву біжутерію, а потім, після розмови, де її поставили перед вибором — чи повідомимо батьків і до школи, чи ти співпрацюєш з нами, вже за наказом.
Ірина була «іншої породи».
Повна протилежність матері. Чорнява, незграбна, тривожна, різка, зухвала і при всьому цьому дуже добра і чуттєва.
Незважаючи на те, що з матір’ю вони бачилися вкрай рідко, вона щиро всім серцем любила її. Коли хтось із дітлахів говорив про матір щось погане, повторюючи, часто слова батьків, вона розлючено ображала кривдника.
Якщо дід або бабуся говорили про матір, що, мовляв, кинула на них дитину і не зрозумієш де і не зрозумієш з ким, то вона пристрасно доводила їм, що мама хороша і вона обов’язково її забере, як тільки зробить свої справи і знайде їм квартиру.
— Чого з неї взяти? — говорила бабуся і витирала сльози.
Навіть на роздратоване чергове питання матері, при черговому її візиті:
— Чому ти така худа? Чи не їсиш чи що?” Ірина, радіючи їхній зустрічі та інтерпретуючи питання як вияв турботи про себе, радісно відповідала їй:
— Не знаю. Я така народилася.
Так, Ірина така народилася. У неї, на відміну матері, емоційна складова особистості завжди домінувала над інтелектуальною.
Крім неприємностей, це приносило їй і море дивовижно-солодких переживань. Подорослішавши, вона дбала про своїх улюблених бабусю та дідуся похилого віку настільки ніжно, трепетно, терпляче і з почуттям такту, що це викликало заздрість у всіх літніх людей їхнього двору.
Будучи молодою жінкою, вона закохувалась щиро, пристрасно і щоразу на все життя!
Ставши матір’ю, вона любила свого сина інстинктивно і самозабутньо, хоча материнської любові сама так і не дочекалася.
Взагалі, всі риси її характеру, що сприймалися в дитинстві як негативні, дивним чином перетворилися з віком на позитивні. З упертої, норовливої, надміру активної та неприборкано емоційної дівчинки вона перетворилася на завзяту, цілеспрямовану, думаючу, ініціативну та пристрасну особистість.
Єдине, що не змінювалося, так це те, що вона не тримала на матір зла, хоча з роками та з’являлася в її житті все рідше, і весь час намагалася її перед усіма виправдати. Востаннє вона бачила матір на похороні діда.
Вицвіла, набрякла і дуже нетвереза вона все-таки приїхала на похорон свого батька і, незграбно тримаючи брудний кульок, що смикався від гикавки в руках, час від часу навіть витирала сльози.
Через півтора року її життєві пріоритети змінилися настільки, що на похорон матері вона вже не дісталася.
Поховавши спочатку діда, потім бабусю, а за рік і матір, Ірина мріяла знайти батька.
Не знаючи ні його прізвища, ні місця проживання, вона розуміла, що шансів у неї практично немає, а серцем все ж таки вірила і тому продовжувала шукати.
— А раптом? Відповіді не було і навряд чи вона будь-коли буде, а от надія теплиться і гріє душу досі.
Син виріс, отримав хорошу освіту, поїхав працювати за кордон, відвідує мати мінімум раз на рік, умовляє її частіше приїжджати до нього в гості, переживає за неї, балує щоденними дзвінками та дорогими подарунками і навіть не здогадується, що Ірина і не мати йому зовсім, а всього — лише старша сестра.
Тоді, багато років тому, з похорону діда мати поїхала без свого брудного смикаючого кулька, віддавши його Ірині і забувши про нього назавжди.
І на запитання своєї найкращої подруги “Чому? Чому ти Максиму всього не розкажеш?” все та сама відповідь: “Не знаю. Я така народилася!
