— Ну подруго, і налякала ж ти нас усіх! Що це ти надумала, Олено? Чого терпіла стільки часу? А якби не встигли тебе довезти?
Олена, яка була ще дуже слабка після перенесеної операції, лежала на ліжку бліда, з синюватими губами і ледве посміхалася.
— Вибач, Тома. Я й сама не знала, що так усе вийде. Скрутило ось раптово, думала, що все, прийшла стара з косою. Ну нічого, все обійшлося слава Богу. Зараз полежу трохи, та випишуть. Ніколи мені тут відпочивати, бабуся вдома. Як Вітя з нею впорається? Вона ж шкідлива стала, просто немає сил.
— Добре все вдома, Оленко. Навіть і не переживай. Бабуся жива, майже здорова, з рум’янцем на щоках. Сита, помита, переодягнена, і трохи буркотлива.
— Спасибі тобі, Томочко! Я твоя боржниця.
— Ха, дякую! А мені то за що дякуєш? Це все Вітька твій. Не чоловік зовсім, а золото! Я завжди знала, що Вітька у тебе з усіх боків позитивний, а тут і зовсім заповажала його. Я тут, розумієш, біжу, спотикаюся, супчик у баночці несу, щоб бабусю обідом нагодувати, думаю, що нещасна старенька лежить там по самі вуха мокра, холодна, голодна, та глибоко нещасна, а там! На весь під’їзд супом пахне, бабуся лежить чистенька, суха, сита і задоволена. Тож даремно я поспішала. Вітя все сам зробив, без мене.
— Як сам? І памперс бабусі сам поміняв?
Тома, витріщивши очі, активно закивала головою.
— Сам, Оленочко, сам! Ти уявляєш? Я йому ще така кажу прямо з порога, мовляв, зараз тільки руки помию, бабусю перевдягну і нагодую, а він мені заявляє, ти, мовляв, не метушись, Томо, усе в нас гаразд. Я обід приготував, бабусю переодягнув, нагодував. До кінця тижня відгули взяв, а там видно буде, впораємося. Я ще не повірила, питаю, мовляв, як це ти її переодягнув? Вона ж, крім Олени, нікого до себе не підпускає з цією справою, а він мені спокійно так каже, типу ми з бабусею домовилися. Я зайшла до неї, і справді, чистенька, сита. За тебе переживає, плаче, хвилюється. Я її заспокоїла, сказала, що все добре буде.
Олена втомлено заплющила очі. Так незручно перед Вітею! Підвела вона його, довелося йому в доглядальницях у бабусі бути. Але ж коли дзвонив він їй навіть словом не обмовився, що сам бабусю і мив, і переодягав. Олена ще запитала, мовляв, Тома заходила? Обіцяла допомогти. Сказав мовляв, так, забігала Тамара, все добре, не хвилюйся, впоралися. І з бабусею Олена розмовляла, та теж слова не сказала, все переживала за неї, Оленку.
Олена з 10 років із бабусею жила. Спочатку, звичайно, з мамою і татом жила Олена, а потім батьки раптом зрозуміли, що їхній шлюб був помилкою.
Батько після розлучення подався в далекі краї на заробітки, та так там і осів. Гроші, щоправда, справно надсилав, перший час ще приїжджав, а потім одружився, і немов забув про те, що доньці, окрім грошей, ще й любов батьківська потрібна. І про матір свою забув, у якої Олена жила.
Мати Оленки теж недовго засмучувалася, швидко знайшла нового чоловіка, і Оленка ніби як відійшла на другий план. Ну є вона і є. Олена часто гостювала в бабусі, а потім мама з новим чоловіком раптом вирішили, що набридло їм жити в маленькому містечку Житомирської області, хочеться тепла і сонечка, моря в кроковій доступності, і рвонули до моря. Так вийшло, що після того, як мати з батьком розлучилися, не знайшлося місця дівчинці в нових сім’ях батьків, і Олена остаточно оселилася в бабусі.
Бабуся тоді одразу Олені сказала, мовляв подобається, не подобається, терпи. Жити нам тепер удвох, тож домовляємося одразу, що в усьому одне одному допомагаємо, бо більше допомоги нам із тобою чекати нізвідки. Розбіглися мовляв батьки твої. Нам бігти нікуди, ніхто нас ніде не чекає, а тому будемо ми з тобою жити, де жили.
А Олена й не проти була. З бабусею завжди було легко і спокійно. Вона хоч і сувора була, але просто так ніколи не лаялася. Тільки у справі, і то так, для профілактики, трохи підвищить голос, мовляв, Олено, так справи не робляться. Вона завжди, коли сердилася, одразу ставала такою офіційною, і інакше як Олена в такі моменти онуку й не називала.
У матері потім зʼявилися на світ один за одним двоє синів, і якось раптово згадала про те, що в неї є донька. Стала часто надзвонювати, закликати до себе, мовляв, приїжджай, Оленко. Забирай документи зі школи, і приїжджай, тут вчитися будеш, потім поступиш. Тут, мовляв, можливостей більше, і клімат зовсім інший, тепло, краса.
Олена тоді закінчувала школу і якраз думала, куди їй вступати. Спочатку так зраділа, що мати її до себе кличе, що мало не зірвалася з місця. Добре, що бабуся остудила її, як завжди строго, лукаво сказала:
— Звісно, Олено, зривайся з місця посеред навчального року. Мати ж раптово згадала про доньку, а тому біжи, онучко. Тільки подумай головою, Оленочко. Вони вже скільки там живуть? Дивись не перший рік, а про тебе згадали тільки коли діти малі на світ зʼявилися. Це чому мати тебе раніше навіть у гості не кликала, не хотіла, щоб ти п’яти в морі солоному відквасила, а зараз аж жити запрошує? Чи не нянька їй дармова знадобилася? Я тобі так скажу, Олено: поки школу не закінчиш, та іспити не складеш, і кроку звідси не зробиш. Думаєш легко ось так зірватися, у чуже місце, у чужий колектив приїхати? Вас тут так вчать, а там по іншому. Клімат інший, люди інші. Тут ти в тиші та спокої до іспитів своїх готуєшся, а там шум, гам, діти маленькі. Ось складеш іспити, і поїдь, а поки сиди, притисни своє місце м’яке, і не смикайся.
Олена прислухалася до слів бабусі і зрозуміла, що в усьому вона права. Так матері й сказала, мовляв, школу буду вдома закінчувати, а потім подивимося, може й приїду до вас. Мати тоді губи надула, образилася, і слухавку кинула, навіть розмовляти не стала з донькою. Потім уже коли склала Олена іспити і зібралася їхати до матері, вона сказала їй, мовляв, усе, Оленко, пішов твій поїзд. Не поїхала тоді, коли мені допомога з хлопчаками потрібна була, а тепер і не треба. Сиди вже, охороняй свою бабцю. І без тебе впоралися.
А Олена й сиділа. Вступила вчитися, потім отримала диплом, вийшла на роботу, познайомилася з Вітею, і якось швидко зібралася заміж. Ні, не по причині цікавого стану, як думали багато хто, а просто тому що зрозуміла, що її це людина. Одружилися вони тихо, скромно, без усяких лімузинів та іншої нісенітниці. Щоправда сукня біла була, все, як годиться. І мати з батьком відклали всі справи, приїхали на весілля.
Олена з Вітею і одружилися – то без року тиждень, ще й року немає їхній сім’ї. Вирішили, що жити будуть на квартирі, щоб бабусю не обмежувати. Бабуся, звісно, бурчала, мовляв, анітрохи ви мені й не завадите, але сперечатися не стала, навіть пишалася, що молоді самі жити вирішили, окремо.
Коли з бабусею Оленки нещастя трапилося, все ж довелося їм переїхати. Інсульт прикував жінку до ліжка, потрібен догляд, нагляд. Від послуги доглядальниці старенька категорично відмовилася, мовляв, ще не вистачало, щоб чужі люди за мною прибирали! Краще в багнюці буду лежати, але стороннього до себе не підпущу. Не набігаєшся сильно, а тут під одним дахом, де Вітя догляне, де Олена.
Так і жили. У бабусі сильно характер зіпсувався. Чи жарт – завжди все сама робила, ні в кого допомоги не просила, а тут лежить колодою, тільки одна рука трохи працює, та й ногу нещодавно відчувати стала. Бурчала сильно, лаялася і на Олену, і на Вітю, і плакала від власного безсилля, коли Олена її мила та памперси міняла, мовляв дожилася, онука горщики за мною тягає.
Одного разу Вітю так насварила, коли він уперед Олени на обід прибіг, та хотів бабусі памперс поміняти, мовляв, ще цього не вистачало, щоб ти, мужик, підходив до мене та за місця сороміць чіпав! Іди звідси по-хорошому, поки за чуб не відтягала! Або ти що ж думаєш, раз лежу я тут нерухомо, значить зовсім нікчемна?
Вітя виправдовувався, мовляв я як краще хотів, щоб вам сухо було. Нічого поганого і в думках не було, бабусю.
Відвернула бабця голову, підібгала губи, мовляв, іди геть від гріха подалі! Вистачить і того, що Олена мою ганьбу щодня спостерігає. Одну її до себе підпущу, і нікого більше.
У Олени живіт заболів ще два дні тому. Випила таблетку, начебто допомогло. Потім знову заболіло, знову таблетку випила. Їй би в лікарню піти, та рукою махнула вона, саме минеться. Які лікарні можуть бути, коли бабуся вдома? Та й не так уже й сильно болить, терпимо.
Того дня зранку знову напилася Олена пігулок, та на роботу пішла. Дівчата на роботі ще посварили її, мовляв, ти що, Оленко? Тобі в лікарню треба, хіба мало що? Адже це не жарти. Відмахнулася Олена від них, мовляв, не вигадуйте, все добре, нічого страшного немає. А вже за годину так скрутило її, що зігнулася жінка навпіл, до того боляче стало.
Апендицит справа така, з ним жарти погані.
Тома, подруга і колега Олени, одразу ж Віті зателефонувала, мовляв, у лікарні твоя дорогоцінна, що ж ти не встежив? Я ввечері прийду, в обід не вийде, у податковій буду. Бабусю нагодую та переодягну.
Звісно перелякався молодий чоловік, з роботи відпросився, та в лікарню побіг. А що в лікарні? Додому його лікар відправив, мовляв, усе добре пройшло, не хвилюйтеся, спить ваша дружина.
Хоч і обіцяла Тома зайти, та хіба мало що? Чи то зможе, чи то ні. Зайшов Вітя в кімнату до бабусі, і серйозно так їй сказав:
— Дарино Іванівно, тут справа така, Оленка в лікарню потрапила. Апендицит. Операцію зробили, все з нею добре, лікар сказав, що спить вона зараз.
Бабуся тільки було зібралася заплакати, та Вітя жестом зупинив жінку, мовляв тихо, дайте сказати…
— Скільки їй лежати – невідомо, та й потім, коли додому випишуть, теж не можна їй буде навантаження. Ми з вами і так винні, прогавили, не відправили її в лікарню вчасно, тож давайте не будемо змушувати її хвилюватися. Вибір у нас із вами невеликий, тож тимчасово я буду вашим доглядальником.
Ви зараз можете відмовитися, і тоді Тома, подруга Олени буде до вас приходити у вільний час. Сьогодні тільки ввечері зможе прийти, справи в неї. Тома – людина стороння, а я ніби як сім’я, чоловік вашої онуки. Можу ще когось пошукати, є в нас люди, хто професійно цим займається, але це час, не впевнений я, що цієї хвилини знайдеться людина.
Дарина Іванівна плакала тихо, беззвучно, і кусала губи. Нічого не скажеш, дожилася, що чоловік онуки памперси міняти буде!
— Дарино Іванівна, нічого страшного в цьому немає. Ми з вами дорослі люди, і маємо розуміти, що це все природно. Таке може трапитися з кожним, і ніхто від цього не застрахований. Коли мій дідусь лежав паралізований, за ним доглядали всі. І мама, і батько, і я, тож певний досвід у мене є. Зрозумійте, поки ми з вами удвох, особливо вибирати не доведеться. Ну або будемо чекати, коли в Томи буде час, або людину шукати. А потім попрілості та інші принади вам забезпечені. Але зараз вибачте, вибору немає. І якщо вам буде спокійніше, дивитися я не буду.
Загалом, коли прийшла Тома, Вітя вже з усім упорався. І поки Оленка лежала в лікарні, став Віктор доглядальником для бабусі. Звичайно, спочатку незручно їй було, а потім змирилася вона, і навіть зауважала Вітю ще більше, ніж раніше.
Уже потім, коли Олена повернулася додому, бабуся посміхнулася і сказала, мовляв, хорошого чоловіка ти собі вибрала, Оленко. Якщо вже зі мною, з чужою бабкою няньчиться, то ти точно в надійних руках. Від такого і малюка спокійно можна заводити, допомагати тобі в усьому буде.
