Злість на чоловіка, що кипіла в самому мозку, мабуть, позбавила Людмилу розуму на якийсь час, якщо за якихось п’ять хвилин вона примудрилася забігти чорт знає куди. Жінка й не зрозуміла, як раптом опинилася навпроти занедбаного будинку, що стояв осторонь від усіх інших, оточений високими, розлогими вербами. Що її привело сюди, і як тепер дістатися до свого будинку, вона не знала.
Людмила ніколи не бувала в цій частині напівзанедбаного села, що примикає до садового товариства, де навесні подружжя купило дачу. Садово-городні клопоти не залишали часу на прогулянки, нові господарі перебудовували старий будинок, і швидко копали грядки. Та й село не викликало інтересу, лише дві вулиці з похиленими будинками, і з десяток місцевих жителів, які не рвуться спілкуватися з дачниками.
Вони купили ділянку, де стояли досить міцні на вигляд будинок з декількома присадибними будовами, і росли кілька кострубатих, старих яблунь. Продавала дачу похмура, неговірка бабця, назвала ціну, яка цілком влаштовувала подружжя, і за кілька днів вони стали господарями жаданих шести соток.
Щастю Люди не було кінця, нарешті, з’явилося місце, де вона могла побути в тиші й дихати чистим повітрям. Вона давно просила Вадима купити будиночок за містом, де можна було б проводити літо подалі від задушливого міста і асфальту, що плавиться від спеки. Життя, укладене в маршрут «дім – робота – магазин», набридло, хотілося чогось нового і цікавого. На жаль, у шлюбі не вийшло дітей, вони відвідували лікарів, здавали аналізи, але всі пригнічено розводили руками. «Ви здорові, ми нічого не можемо зробити, чекайте» говорили з розумним виглядом люди в білих халатах. Подружжя чекало п’ятнадцять років, і майже втратило надію, що квартирою забігають маленькі ніжки. Вони кохали одне одного тихим коханням, і змирилися з долею бездітної пари, не розлучатися ж через це.
Перші кілька днів, поки не відмили дочиста хату і не завезли свої меблі, вони їздили ночувати додому, в місто. Але щойно налагодили побут, залишилися на вихідні на дачі, добре, що погода стояла гарна, і ночі були теплими.
Першої ночі чоловік, втомлений від клопоту, заснув швидко, і незабаром його могутнє хропіння почало трясти дерев’яні рами вікна, і шибки деренчали тоненько, немов об них билися мухи.
Помучившись від безсоння близько години, Люда тихенько встала, намагаючись не розбудити чоловіка, і вийшла на ґанок. Величезний місяць освітлював землю, щедро поливаючи світлом усе, що траплялося на шляху. Сріблясте світло вкривало дерева, дахи і порослу травою доріжку між будинками. Десь грала музика, потягнуло запахом смаженого м’яса, долинав веселий сміх. Обгорнувши плечі легким пледом, жінка пройшла доріжкою до сарайчику, під яким чоловік нещодавно поставив гарні, дерев’яні лавки та стіл.
Кущі аґрусу і смородини, любовно підстрижені новою господинею, закривали цей чудовий куточок від сторонніх очей, і Люда прилягла на теплі дошки. Місяць плив у бік світанку в легких пір’ястих хмарах, пустотливо підморгували зірки і з тихим гудінням пролітали над головою вогні нічних комах. Поступово вгамувалися любителі шашликів, затихли звуки, і вітер забрав димок від вогнищ, звільняючи місце нічній прохолоді та вогкості.
«Напевно, вже північ, може краще піти додому», думала жінка, але втомлене за день тіло не хотіло відриватися від лавки, і сон тихо гладив повіки, заліплюючи їх лінню.
Було так тихо і затишно, Люда дрімала під шелест листя і навіть не злякалася, коли на стіні з’явилася темна тінь.
«Вадик вийшов, мене шукає», – подумала вона й хотіла підвестися, щоб покликати його, але раптом із жахом зрозуміла, що доріжкою йде зовсім стороння людина. Високий чоловік у довгому плащі з капюшоном повільно рухався повз сарай до будинку, човгаючи ногами. Він ішов упевнено, високо піднявши голову, немов господар, який знає кожен камінчик під ногами.
Підійшовши до ґанку, незнайомець зупинився і постояв, наче роздумував, чи варто йому заходити до хати, а потім рішуче простягнув руку до ручки.
— Вадииииик!
Люда сама не помітила, як у неї вирвався гучний крик жаху, вона схопилася з лавки і відчайдушно заволала, ляскаючи руками по дошках. Чоловік обернувся в її бік, і відчулося, ніби під насунутим капюшоном спалахнули злим, жовтим вогником очі. Він безшумно ковзнув до хвіртки і за мить зник, пустельною вулицею садового товариства почувся тупіт, а повітря прорізало іржання коня.
У хаті спалахнуло світло, чоловік вискочив на ґанок в одних трусах, і одразу ж почулися голоси сусідів, які жили ліворуч. Вони вийшли на крик, і потираючи сонні очі, через паркан здивовано дивилися на Люду, яка тряслася від страху.
— Що сталося, ти чому сидиш на вулиці?
Вадим підбіг до зблідлої як папір дружини і обійняв її за плечі.
— Тут хтось був, такий великий, у плащі з капюшоном…
Сусідка тітка Ліда та її син, вічно випивший Віктор, переглянулися, стара перехрестилася і почала шепотіти щось собі під ніс, з переляком поглядаючи на Люду з Вадиком.
— Ого, вершник повернувся!
Усміхнувся, показуючи рідкісні зуби Вітя, але отримавши стусана в бік від матері, замовк і совався на місці, ховаючи очі.
— Який вершник?
Стрепенулася Людмила, вона чула іржання коня і тупіт копит після того, як нічний гість вийшов за ворота.
— Не слухай ти його, наговорить сп’яну чого не попадя, паразит! Хтось із злодійкуватих сусідів нишпорив, мабуть, не знав, що ви ночуєте. Більше не прийде, не переживайте, сам напевно злякався твого крику.
Ранок розвіяв усі страхи, і подружжя забуло про нічний інцидент як неприємний сон. Попереду було літо, сонце і так званий відпочинок на грядках, коли вечорами не розгинається спина і гудуть натруджені руки і ноги. Але коли чогось дуже хочеться, ти не думаєш про труднощі, адже головне, отримати бажане, навіть якщо воно з тебе вичавить усі соки.
Місяць наполегливої праці і вкладення чималих грошей, і нарешті, настав день новосілля, так в усякому разі вони охрестили вечірку з шашликами. Кілька сімейних пар, друзі та близькі родичі із задоволенням прийняли запрошення, і до вечора суботи біля воріт вишикувалися машини.
Жінки метушилися, допомагаючи господині накривати стіл, гордий собою Вадик водив друзів ділянкою, показуючи господарство. Новенька лазня виблискувала яскравим багряним дахом, а перед нею натягнутий на каркас переливався прохолодною водою невеликий басейн.
Усі захоплювалися придбанням господарів, бо розраховували бувати тут частіше, паритися в лазні та посидіти за накритим столом. Скупістю подружжя не страждало, гостей приймало радо, і застілля завжди проходили весело і легко.
Гості почувалися як у себе вдома, хтось уже складав дрова під решітку для шашлику, а любителі попаритися перебирали віники і гриміли тазами.
Вечір обіцяв бути як завжди галасливим і завзятим, по-іншому просто не могло бути у таких гостинних господарів.
Але як не дивно, цього разу щось пішло не так, у доброго і поступливого Вадима немов вселився чорт, причому він був явно налаштований проти його дружини.
Господар почувався чудово, жартував і сміявся, поки сонце не покотилося за обрій. Коли пурпурова смуга заходу сонця почала темніти, на нього накотило неприємне відчуття страху, липке і холодне. Спина мерзла, немов йому за шкірку вилили відро крижаної води, розболілася голова, ноги й руки ослабли й перестали слухатися господаря. Накочувала нудота від запаху їжі, дратували марна балаканина гостей і їхня безглузда метушня. Але найбільше його розлютила власна дружина, дурне хихикання якої боляче било у вуха. Йому здалося, що всі біди йдуть саме від Люди, яка весело пурхала, пригощаючи гостей, і зовсім не помічала страждань чоловіка.
— Ти хоч що-небудь можеш нормально приготувати?
Розлютився він на дружину, щойно скуштував салат, і він йому здався гірким і пересоленим. Гості сміхом і жартами перекрили грубість господаря, але той дістався ложкою до наступної страви, і новий потік лайки полився з рота. Настала черга Люди вдавати, що нічого не сталося, і старанно розважати друзів, які з побоюванням поглядають на Вадима. Але чоловіка несло, він не міг зупинитися, відчуваючи, як чиїсь холодні пальці скручують йому всі нутрощі, змушуючи його корчитися і вигинатися. І цей невідомий хтось наче шепотів йому на вухо, вказуючи пальцем на дружину, яка намагається зберегти спокій:
— Це вона, вона винна в тому, що тобі так погано!
Вечір перестав бути веселим, їжа на столі залишалася недоторканою, вогонь під решіткою став згасати, ще більше згущуючи темряву. Вадим дратувався і лаявся, залишки здорового глузду покидали його, і всі розуміли, що виною цьому не напої.
— Може, ми поїдемо, га?
Сестра Вадима дивилася на брата з неприхованим жахом, таким вона його не бачила ніколи.
— А Люду з собою візьмемо, хіба можна її залишити з ним?
Вадим, який здавався несамовитим, одразу почув ці перешіптування, і його затрясло від перспективи насувної самотності і реальності ночувати одному.
— Ні!!!
Він схопив перше-ліпше поліно і кинувся на дружину, нізащо не можна дозволити їй піти, вона має залишитися з ним.
Усі злякано закричали, і лише мовчун Діма, як завжди, був спокійний, він перехопив занесену над Людою руку і вибив поліно.
— Біжи!
Крикнув він жінці, яка оніміла, і та, скрикнувши, кинулася через хвіртку на вулицю.
На допомогу Дмитру кинулися й інші чоловіки, вони скрутили його і підтягли до басейну з водою, що поставив дбайливий господар. Його, що б’ється в конвульсіях, поставили в басейн, залишивши над водою лише голову. Але й ту занурювали час від часу, перериваючи його крики і лайку, які тепер були адресовані всім.
Холодна вода подіяла так, як і розраховували друзі, за п’ять хвилин Вадим прийшов до тями і, розгублено кліпаючи очима, запитав:
— Люда де?
Хтось поспішно вискочив за ворота, темна вулиця йшла вдалину, але Люди ніде не було видно.
А вона стояла як зачарована перед старим будинком, і з цікавістю дивилася в темні очниці вікон. Страху спочатку не було, була лише злість і образа на чоловіка, який раптом злетів з котушок. Таким вона його не бачила жодного разу, за п’ятнадцять років спільного життя. Ні чужі плітки з приводу їхньої бездітності, ні плітки заздрісників не змогли зруйнувати їхній щасливий шлюб. І ось уперше, він підняв на неї руку, і не просто так, а з бажанням завдати болю, знищити.
Злякавши нічну тишу, десь за будинком заіржав кінь, і тупіт копит змусив Людмилу прокинутися від думок.
«Вершник повернувся», – згадала вона слова сусіда-пияки, і здригнулася від жаху, темна тінь рухалася травою в її бік.
Вона позадкувала, спіткнулася об камінь і впала, намагаючись не шуміти щосили, поповзла під кущі, що стояли стіною замість паркану навколо будинку. Колючі гілки барбарису, колись посаджені невідомим господарем, рвали її сукню, прихоплюючи й шкіру. Гострі шипи різали наче лезо, але це не зупинило жінку, кусаючи губи від болю, останнім зусиллям підтягнула тіло під самі корені кущів. Краєм ока бачила величезну темну постать, вона рухалася травою, фиркаючи й тупочучи. Темний плащ із капюшоном закривав повністю того, хто сидів верхи на коні, але Людмила одразу впізнала нічного гостя, який налякав її першої ночі.
Ледве дихаючи, вона притулилася до землі всім тілом, слова молитви, що колись чула від бабусі, раптом пригадали і вона зашепотіла їх губами зариваючись у багнюку.
— Отче наш, що ти на небесах, нехай святиться ім’я твоє…
Кінь наблизився впритул до кущів і розлючено почав рити землю копитами зовсім поруч, але жорсткі, скручені, як канат, гілки прикривали жертву від прямого удару. Вершник мовчки шмагав коня батогом, а сам уважно вдивлявся в густі зарості, чути було його важке, хрипке дихання. Тварина захропувала і билася, коли гострі, довгі колючки впивалися в товсту шкіру, але нещадний господар не давав йому відійти вбік.
— Людааа! Людмилко, ти де?
Перелякані голоси пролунали зовсім поруч, кінь від несподіванки встав на диби, і з-під капюшона на Люду глянули знайомі жовті вогники очей.
Чорний чоловік брудно вилаявся і смикнув за вудила, кінь розвернувся, помчав убік і швидко зник з поля зору.
— Людочко!
Голос Вадима був зовсім поруч і непритомніючи жінка встигла крикнути:
— Я тут.
Ліхтарі зашарили по кущах, але їхніх вогників Люда вже не побачила, пережитий страх забрав останні сили, вона провалилася в чорну порожнечу. Прокинулася вона вже вдома, від різкого запаху піднесеного до носа, і перше, що побачила, були очі чоловіка повні сліз.
— Я не знаю, що зі мною сталося, чому я став таким, – заридав він, то по-жіночому сплескував руками, то розгублено гладив дружину по голові.
Про вершника Люда розповіла тільки чоловікові та сусідці тітці Ліді, їй чомусь не хотілося ділитися цим із гостями. Вони задовольнилися її розповіддю про те, що вона від злості забігла в незнайоме місце і впала невдало. А тітка Ліда ховала очі й зітхала доти, доки син Вітька, цього разу напрочуд тверезий, не штовхнув її в бік.
— Мамо, розповідай!
— Ну, гаразд, розповім, так і бути. Вершник цей, наш конюх колгоспний, пропав років двадцять тому, після того як згубив свою дружину. Злий був як чорт, і жадібний, кожну копійку рахував, сім’ю тримав у чорному тлі. Побудував будинок великий на відшибі, кажуть, що мріяв про це з молодості. Залишалося йому тільки веранду прилаштувати, і був би будинок готовий, живи собі й радуйся. Та тільки тієї радості нікому від цього в сім’ї не було, діти втекли з дому, як школу закінчили, а дружина збунтувалася. Сказала, що більше не хоче горбатитися на його мрію, жити впроголодь, хотіла до дочки в місто перебратися. Тільки не встигла, поліном він її забив, уся хата була червона, вона намагалася сховатися від нього, врятуватися, а він бігав за нею і добивав. Вранці сусіди стривожилися, що недоєна корова мукає в хліві, зайшли, а там таке… Він зник разом із конем, балакають люди, що хотів у лісі сховатися, та в болоті втопився. Ти, Людо, вже дуже схожа на його дружину, я одразу запримітила це, може тому і прийшов він по тебе. Не думала я, що до такого дійде, давно про нього не чути було нічого. Раніше у нас тут траплялося, що зникали жінки, такі ж світленькі як ти. А в ніч їхнього зникнення чули тупіт та пирхання кінське, от на вершника всі й грішили.
— Покажіть мені цей будинок, я хочу подивитися на нього, де він знаходиться?
— Може не варто цього робити, раптом тобі знову стане погано?
Трохи пом’явшись, знехотя Вадим зізнався, що будинок розташований зовсім поруч, за якихось сто метрів від них. Якщо вийти за город і пройти вздовж річки, хвилини три йти. А ось як Людмила там опинилася, цього не розумів ніхто, адже вийшла вона на вулицю, і щоб потрапити туди, їй потрібно було обійти все садове товариство.
І знайшли вони її випадково, бігали б вулицею, шукали до ранку, на щастя, тітка Ліда почула іржання біля річки. Здогадалася, що нечиста сила тут замішана, повела всіх городами до страшного будинку, бігла попереду всіх, розмахуючи іконою над головою. Після тієї ночі, коли Люда побачила людину в капюшоні у себе на ділянці, сусідка не розлучалася зі святим зображенням ні на хвилину.
У променях призахідного сонця поблискували недобрим вогником уцілілі шибки, чорний величезний птах на даху уважно дивився за чужинцями. Що забули ці люди там, куди рідко наступала нога людини, чого ходять, жити спокійно не дають ворону? Місцеві сюди не приходять, пам’ятаючи страшну історію, а дачникам тим паче не цікаві ці зарості з колючками і кропивою. Ворон звик до тиші і спокою, і був дуже незадоволений несподіваним візитом.
На прим’ятій траві виразно виднілися сліди копит, а під кущем, де ховалася Людмила, земля була розпушена, немов хтось у люті вивертав дерен.
— Свят, свят!
Тітка Ліда зблідла і перехрестилася, а Віктор, який зранку обмивав чудесний порятунок сусідки залишками вчорашньої вечері, протверезів на очах.
— Перехрести чоло, грішник!
Шльопнула мати сина по шиї, і звично встромила гострий лікоть йому в бік. Вітя вперше в житті підняв руку до чола і несподівано, пальці самі собою склалися для того, щоб створити хрест.
— Ходімо звідси, – потягнув чоловік Люду, – недобре мені, відчуття, ніби хтось дивиться на нас. І очі ці злі, як у вовка голодного.
Більше на дачу вони не приїхали жодного разу, Вадим зателефонував сусідові Вітьці і велів забрати все, що йому знадобиться, і користуватися будинком, як своїм. Чому той був невимовно радий, після того випадку, він кинув пити, здивувавши всіх, і привів додому жінку. І не її одну, а з чотирма дітьми різного віку, і в будинку матері їм стало затісно. Галаслива ватага з криками гасала ділянкою сусіда, з вереском плюхалася в басейн, і знати не хотіла про темну людину в плащі з капюшоном. Він більше не з’являвся, найімовірніше боявся бути затоптаним бешкетниками, які незабаром затероризували всіх сусідів. Та й дружина у Вітьки була не боязкого десятка, велика, горласта, будь-яку примару могла сама забити поліном.
А в Люди з Вадимом за рік зʼявилася світленька, красуня донька, обрадувавши батьків до нестями. І тільки-но вони почали звикати до ролі мами з татом, через два роки, хлопчики-близнюки зажадали своєї частки любові.
Історію, що трапилася на дачі, подружжя намагалося не згадувати, і поступово пам’ять перекрила її пеленою нових подій. Росли діти, нескінченні турботи забирали стільки часу, що думати про якогось вершника було ніколи. Коней у місті не було, а коли вони з сім’єю виїжджали на пікнік за місто, подружжя без жодних змов шукало місце, де не було цих красивих тварин.
