Моя матуся заміжня, і я теж. Мама в шлюбі 3 роки, а я – 2. Як я зрозуміла, у перші кілька років у чоловіка мами (язик не повертається його вітчимом назвати), була демо-версія.
— Сергій сказав, що квартиру вам свою віддасть, живіть, – перед моїм весіллям мама оголосила про рішення свого чоловіка, – ні, нічого не треба. Лише б квартира була під наглядом, та комуналку ви платили.
У Сергія немає дітей. Був він колись одружений на жінці, старшій за нього років на 15. Вона теж бездітна, її вже давно немає, Сергій успадкував її однокімнатну. Мама моя теж старша за чоловіка, 7 років різниці. Ну тягне чоловіка на зрілих жінок, що поробиш.
Ще у Сергія мама є, перед якою на задніх лапках стрибає моя мама, бо це перша в її житті свекруха (у батька матері не було). Квартира, де живе зараз мама та її чоловік, від тата й залишилася, у мене там половина. Тож Сергій не тільки жест доброї волі робив, він мене з моєї квартири видалив. Є ж різниця: до себе в однокімнатну вести дружину або жити в її трикімнатній.
Загалом, домовилися ми. Я з чоловіком пішли в однокімнатну, радіючи, що окремо. Адже дві «молоді» сім’ї в одній квартирі – якось не дуже, навіть якщо це трикімнатна. Ми з чоловіком гроші збираємо, все одно ж плануємо коли-небудь своє окреме житло купувати.
У мене й думки не було вимагати свою частину батьківської спадщини або якось обміняти її на однокімнатну Сергія. По-перше, трикімнатна це трикімнатна, а по-друге, однокімнатна для нас із чоловіком – тільки проміжний варіант. Дітей ми поки не завели, живемо, стосунки з родичами намагалися підтримувати хороші.
Зі свекрами у мене ввічливе спілкування телефоном, я їх бачила двічі, живуть далеко, ми їздили до них самі у відпустку. До мами моєї в гості ходили час від часу. А тут, на третьому році нашого і на четвертому році маминого шлюбу, полізла з Сергія вся його натура.
— Я його матусю терпіти не можу, – зізнавалася мені мама й раніше, – дивиться на мене, як на ворога. Що не роби – все не так. Не так її синочка люблю, не так дивлюся, не так готую. Діточок не зможу подарувати чоловікові. Дістала.
Матусі Сергія під 70, противна тітка. І ось, тітка ця замислює робити у своїй двокімнатній квартирі ремонт. Ясна річ, у будь-якому віці хочеться жити в комфортних умовах. Питання тільки в тому, в яких справах і яким боком до ремонту маминої свекрухи ставимося ми, але мозок нам винесли, а нещодавно обстановка взагалі загострилася до межі.
Мама витрачатися на ремонт у квартирі матері чоловіка не хоче. Як я зрозуміла, Сергій теж не горить бажанням вкладати великі суми в цю затію, у самої бабусі тільки пенсія і ніяких накопичень. Вона взагалі не звикла збирати, жити воліє тут і зараз. У своє задоволення. Але запити у літньої мадам королівські. Комп’ютером вона користується, матеріали для ремонту вибирає сама і вимагає, щоб син оплатив.
Сергій нервував, сперечався з матір’ю, щось вдалося за її згодою замінити, у чомусь вона не поступилася. Загалом, майже півроку йшов торг і закупівля матеріалів і сантехніки для ремонту, нарешті, все купили.
— Я вигріб усі свої відкладені гроші, – нервував Сергій, – чим робітникам платити?
Мама моя завбачливо про свої заначки і накопичення чоловікові не сказала, оплачувати ремонт у квартирі чужої бабусі вона бажанням не горіла. Вихід побачили в тому, що ремонт робимо своїми силами, мовляв, що там робити? Пофарбувати, шпалери скрізь переклеїти, плінтуси і ламінат поміняти, сантехніку встановити.
І ось тут про нас згадали. Чим я не рабсила в поклейці та фарбуванні? Чим мій чоловік підсобний робітник, щоб покласти бабусі ламінат із плінтусами.
— Мамо, – кажу, – у труні я бачила чужий ремонт. Я не вмію клеїти шпалери, та мені й ніколи. І чоловікові ніколи.
— Нічого, – каже, – у вихідні цілком можна.
— Чесно, я не збираюся витрачати свої вихідні та вихідні чоловіка на те, щоб зробити ремонт у квартирі твоєї свекрухи. Мамо, була б це моя бабуся, без питань. Але ж це чужа людина. Примхлива до того ж. Це твій чоловік, твоя свекруха, твої проблеми. Не ображайся, але ні.
Ці слова мама передала своєму чоловікові і почалося, у всій красі:
— Ви живете у квартирі сина цієї самої чужої людини, – зателефонував мені Сергій ввечері, – не соромно? Користуєтеся моєю квартирою без докорів сумління, а допомагати у вас руки відваляться? Коротше кажучи, не будете допомагати робити ремонт – шукайте собі інше житло.
Я навіть розсміялася, не одразу змогла Сергію відповісти, щоб він теж собі житло шукав, оскільки я другий власник квартири, де він зараз проживає.
— Але ж і твій чоловік тут жити не зможе, – сказала скривджена мама, – я буду проти зятя так само, як ти проти Сергія. Продамо? З глузду з’їхати! А в тебе рука підніметься, татову спадщину продати?
— Ну в тебе ж піднялася рука притягти в татову спадщину чужого чоловʼягу, та ще й вибрати його і його матусю в суперечці з рідною донькою, – кажу.
Місяць із мамою не спілкувалися, днями вона зателефонувала, просить обміняти мою частку в трикімнатній квартирі на цю саму однокімнатну Сергія. Чесно кажучи, я не знаю, як вчинити. Тому й пишу сюди, сподіваюся на адекватні коментарі читачів. Дякую.
