Ірина завжди пишалася своїм статусом заміжньої пані. Мало того, що заміжня, так ще й багатодітна. Ну і що, що молода, а дітей уже троє.
Зате, як казала її мама, і сама не стара, і діти вже дорослі будуть, ось тоді, Іринка, і поживеш для себе. В матері і самої Ірина зʼявилася в 17 років, і дочка по стопах мами пішла, Наталі 35 років було, а дочка її вже в статус бабусі записала. Наталка хоч і не проти онуків була, але одразу пояснила і доньці, і онучці, щоб бабусею її називати не сміли, а звали на ім’я – просто Наталя. Ну, Наталя, так Наталя, ніхто й не проти.
Крім статусу багатодітної заміжньої дами Іра так само мала статус домогосподарки, яким теж дуже пишалася. Чоловік їй одразу сказав, що вже раз дітей стільки у нас, значить, за ними догляд потрібен, нема чого малюків у садок тягати, сиди, мовляв, дружина вдома, наводь затишок, а мамонтів я добувати буду.
І добував адже. Не зовсім, звісно, мамонтів, але грошики на м’ясо щомісяця видавав справно. Не шикували, але жили цілком гідно. І нехай по закордонах не їздили, по морях не каталися, та й кому вони потрібні, моря та океани ці? Ситі, одягнені-взуті, дах над головою є, і то добре.
Стас не в захваті був від третьої звістки про майбутню дитину, навіть пропонував усяке, може в лікарню там, на переривання, але Іра навідріз відмовилася, ну як же так, де двоє, там і третій виросте.
Ірина начебто й не скаржилася, сиділа вдома, наводила затишок, готувала їжу, та й за діточками стежила, але інколи все ж таки нудно їй ставало, згадувала свою молодість безтурботну, та трудові будні. Коли зʼявився молодший син, Ірина потайки від чоловіка подала заяву в дитячий садок. Хлопчику було 2 роки, коли підійшла їхня черга, і щаслива жінка завела розмову з чоловіком.
— Стасику, наша черга в садок підійшла. Михайлик якраз до школи цього року піде, Надійка вже теж у школі. Давай віддамо Олексика в садок, а я на роботу вийду.
— Іро, ну яка робота? Який садок? Ти поки вдома сидиш, зовсім головою думати розучилася? Ну подумай сама, який садок? Це день сходиш, усі болячки збереш, потім тижні на два вдома сядеш. Мало того, що маленький хворіти буде, так ще й старші від нього заразу начеплять. А робота? Золотце, ну невже я мало заробляю? Навіщо воно тобі треба, з ранку до вечора за 3 копійки гарувати? Досвіду в тебе мало, а воно тобі треба – в учнях ходити? Сиди вдома, займайся дітьми. Чи ти така погана мати, що не можеш навчити дітей елементарних знань і готова віддати в розсадник інфекції? Тим паче, поки в садочку адаптація, або як воно це все називається, пройде, тебе вже 5 разів звільнять. Та й Михася хто буде після уроків забирати? Ні, ні, і ще раз ні, і більше таких розмов не заводь.
Навіть мама Іри, Наталя, і та весь час виговорювала доньці, мовляв, ну чим ти завжди незадоволена? Працює мужик, гроші заробляє, от і сиди вдома, дітьми займайся, готуй смачно, раз він проти твоєї роботи – нехай забезпечує.
Загалом, трудові будні на простій роботі так і залишилися у Іринки в мріях. Пізніше, коли почалася школа, жінка подумки подякувала чоловікові – он він який розумний, усе прорахував на 2 кроки вперед! Не дуже-то зручно працювати, коли в тебе дитина-першокласник. А якби одна в першу зміну, інша – в другу, а третя – в садок, то взагалі, гасіть свічки.
Діти росли, дорослішали, ось уже й молодший синок готувався до школи, а Іринка так і сиділа вдома, готувала чоловікові борщі, крутила круасани і пиріжки, і наводила затишок із квітчастими скатертинами і шторами в тон. Ні друзів, ні подруг з часом у молодої мами не залишилося. Стасу не подобалися всі ці посиденьки, і Іра буквально розчинилася у своїй родині.
Дедалі частіше й частіше жінка почала замислюватися над тим, що їй справді час на роботу, проте Стас одразу припиняв усі спроби Ірини поговорити про це. Ну яка така робота? Невже тобі чогось не вистачає? Чи уваги на стороні захотілося?
Грім грянув, коли зовсім ніхто й не очікував. Ні, звісно передумови були. Поведінка Стаса змінилася за останній час. Грошей на господарські потреби він давав дедалі менше, вимагав дедалі більше, за кожну витрачену копійку вимагав звіту і сердився на зайві, на його думку, витрати.
Чоловік став нервовим, злим і дратівливим, часто затримувався на роботі, а останнім часом навіть міг і ночувати незрозуміло де.
Коли Іра спробувала з’ясувати, що відбувається, у родині розгорівся грандіозний скандал. Стас бризкав слиною на всі боки і кричав про те, що Ірина – споживач, приживалка, дурепа звичайна, що з нею елементарно нудно і нема про що поговорити, що вона «обабилася» і перетворилася на тітку, на товсту, жирну, недоглянуту бабцю, яку нічого, окрім грошей, дітей та їжі, не цікавить.
— Так ти після появи дітей і дня не працювала! Від тебе тільки й чути, що дай, та дай! А ти не в курсі, що грошики не просто так дістаються, їх заробляти треба?
— Стасе, але я ж просилася на роботу! Ти сам мене не відпустив, а тепер намагаєшся зробити винною!
— Просилася вона! Значить, так хотіла на роботу, раз просилася! Хто хоче, той іде і працює, а не так, як ти! Просилася! Знаю я, навіщо ти просилася! Одні мужики на умі. Тебе відпусти на роботу в той час, так ти б махом мені заміну знайшла!
— Ти що таке говориш, любий?
— Фу, фу, фу, фу! Не називай мене любим! Нудить уже від твоїх серіальних ніжностей! Милий, котик, зайчик! Та в мене ім’я врешті-решт є! Бісиш! Ууууух, яка ж ти обмежена! Нудна, дурна! Дітьми обзавелася, і сидиш, як курка. Загалом, я від тебе йду.
****
Так, сюжет до неподобства банальний, але як не дивно, він дуже життєвий і актуальний на всі часи. Так, Стас пішов. Пішов до жінки, яка працювала завжди, скільки себе пам’ятала. Живуть, розходитися не планують. Їм добре разом. Стас платить маленькі грошики дітям за виконавчим листом, і задоволений. Так, він щиро вважає, що вся відповідальність за дітей лежить на Ірині, як на матері, адже вона їх матір. Гаразд із першим – так вийшло, ранній вік, перша дитина. Другий раз – ніби як заплановано, ну а втретій раз хто просив? І двох дітей би вистачило. І так, він дорікає Ірі в тому, що всі роки шлюбу вона просто сиділа вдома, не працювала, і ніякі доводи самої Ірини про те, що він сам був проти того, щоб вона працювала тут не діють.
Ірина поплакала-поплакала, та робити нічого, треба далі жити. Без освіти, що там курси перукаря з досвідом у пів року. Влаштувалася в супермаркет. Працює, не скаржиться. Мало звичайно платять, а де більше знайти? Про одне шкодує Ірина. Про те, що чоловіка послухалася, та в побуті загрузла. А так пішла б на роботу, хоч би досвід напрацювала хороший, зараз би улюбленою справою займалася, а не продукти пробивала на ненависній касі.
Почала ось недавно знову стригти. У вихідні, і тільки друзів, та знайомих. Начебто виходить. Хоч і повільно, а рука пам’ятає. Може й далі щось вийде, хто його знає? Подумує Ірина про те, щоб у вільний від роботи час, а часу цього достатньо за графіку 2/2, влаштуватися в перукарню, хоча б спробувати, та руку набити.
Ірина каже, що навіть якщо і вийде заміж, ніколи більше на чоловіка сподіватися не буде, і доньці своїй уже зараз вселяє, що не можна ні на кого сподіватися, тільки на себе. Мама Ірини самоусунулася від проблем дочки. Вона вважає, що дочка сама в усьому винна. Нехай не працювала, але самоосвіту ніхто не відміняв. Та й на роботу могла вийти, нічого було чоловіка слухати. Може, вона й права, ми ж не знаємо всіх тонкощів життя Іри і Стаса.
А я вважаю так: може чоловік тебе забезпечити – прекрасно. Але працювати можна і потрібно навіть не заради грошей, а заради спілкування, заради процесу, щоб справді на дурну не перетворитися, та й свої, особисті грошики мати – зайвим не буде, на колготки, так би мовити. Фінансова подушка, хоч якась гарантія.
