Я досить рано вийшла заміж, – розповідає Ліля, – у 19 років. Довелося навіть перевестися на заочне відділення, щоб виїхати слідом за своїм коханим лейтенантом за його місцем служби.
Мама не перешкоджала від’їзду доньки, як і її заміжжю: у неї ріс ще й молодший син від другого чоловіка. Щоправда, за два роки після від’їзду доньки, шлюб мами розпався, і 8-ми річного молодшого сина їй належало піднімати самій.
— Допомагали, – каже Ліля, – а як інакше? У нас із чоловіком на той момент дітей ще не було, мені пощастило, я теж працевлаштувалася, тож грошей мамі висилали регулярно. А потім, коли з’явилася можливість перебратися в рідне містечко і ми з чоловіком задумалися про дітей, у нас зʼявилася донька. Мені тоді було 26 років.
За кілька років після повернення в рідне місто подружжя з орендованої однокімнатної перебралося у свою квартиру: чоловікові дістався невеликий спадок, вклали накопичення, влізли в невеликий кредит, але купили своє житло. Чоловік Лілі змінив військову кар’єру на цивільну, непогано влаштувався.
Своїй мамі Ліля допомагати не переставала, давали гроші і на репетиторів, і на випускний братові, і на одяг чи інші потреби. Зараз Лілі 39 років, доньці виповнилося 13, а брат, який виріс, рік тому одружився.
— Тут усе одне до одного трапилося, – каже жінка, – чоловік мій захворів, працювати не зміг, тепер удома, на групі, хоча й намагається щось робити віддалено. Бабусі не стало…
Чоловікові Лілі лікарі давали хороший прогноз, але тільки в тому разі, якщо він пройде курс лікування. А здоров’я, як відомо, коштує дорого. Ліля вирішила поговорити з мамою, адже бабусин будинок мама вирішила продати, нехай і не за великі гроші, але все ж таки.
— Уявляєш, – каже жінка, – відмовила! Мій чоловік і я стільки років її підтримували матеріально, а вона відмовила.
Звичайно, мама вільна була розпорядитися своїм майном, як їй заманеться, але Лілія вважає, що не в такій ситуації.
— Я квартиру однокімнатну купила, – сказала мама, – переїду туди, а молодим нехай двокімнатна залишиться. Ну скільки нам разом жити можна? У тебе ж житло є.
Мама пояснила свій вчинок тим, що Ліля донька, вона зрозуміє, ввійде в становище, а дружина сина не пробачила б, що свекруха мала можливість, але не допомогла.
— Ось так, – каже Ліля, – на один бік терезів поклали здоров’я людини, яка стільки років продовжувала тягнути тещу та її сина, а на іншу – можливу образу молодого дівчатка, якому хочеться жити окремо.
Ліля викрутилася: взяла кредит, набрала в борг у знайомих, допомогли і товариші по службі чоловіка, його друзі та приятелі, далекі родичі чоловіка. Зараз чоловікові набагато краще, він одужує, а Ліля віддає борги, працюючи і підробляючи.
— Нас, крім банку, – каже вона, – ніхто не квапить, але бути в боргу я не люблю. Тож живе моя сім’я зараз зовсім не заможно. Нічого, це тимчасово, донька розуміє, не вередує, не вимагає обновок, хоча подружки її зараз усі такі модні. Мама? Мама нещодавно вирішила всіма силами загладжувати свою провину переді мною і зятем.
— Ось, онучко, дивись, що я тобі принесла, – мама принесла Лілиній доньці пакет із речами, – Тобі буде якраз, тітонька Марина і зросту з тобою одного, і комплекції.
— Вона примудрилася в пакеті принести речі від дружини брата, – обурюється Ліля, – джинси, блузки, футболки старі. Зрозуміло, я відмовилася все це брати. Не треба мені такої допомоги. Та й речі були – без сліз не глянеш!
Ні, Ліля не гордячка, вона із задоволенням забирала вдягнуті речі від доньок своїх подруги. Там і дівчатка були акуратні, і речі їй віддавали від чистого серця, просто, щоб допомогти. А саме від мами та дружини брата, жінка принципово не хоче нічого брати.
— Ні вже, – каже вона, – я не хочу їм полегшувати муки совісті й давати привід казати, що не тільки я підтримувала їх у скрутні часи, а й вони допомагали мені всіма силами. Не треба мені таких благодіянь. Підставляти другу щоку я не буду.
Мама ображається, звинувачує доньку в гордині, навіть міркує, що, мабуть, і не так важко їй жити, як вона каже, раз від допомоги відмовилася.
«Ті, кому важко, – впевнена мама, – приймають будь-яку допомогу, а Ліля вирішила показати незалежну вдачу. Але ж ми з чистою душею пакет збирали, від щирого серця.ʼ
Як вважаєте, від чистого серця? Чи все ж таки Ліля має рацію і тепер мама намагається заспокоїти совість? І взагалі, чи може допомога, яку нам надають, бути принизливою? Чи у важкій ситуації згодиться будь-яка підтримка?
