От віриш, перша думка вранці про те, коли ж це все закінчиться, вставати з ліжка не хочу просто, ноги не несуть на роботу, йду до зупинки, а сльози з очей самі течуть, проти моєї волі, – ділиться з подругою Валентина.
— Ну слухай, так же взагалі не можна. Це прямо класичні ознаки депресії…
— Я не знаю, депресія це чи ні, – продовжує Валентина, – але емоційне вигорання точно. Увечері в мене нормальний настрій, удома з дітьми займаюся із задоволенням, наводжу чистоту, наспівуючи. А з вечора п’ятниці до ранку неділі взагалі сповнена сил та енергії. А вранці в неділю прокидаюся з думкою про те, що завтра на роботу і все – настрою як не бувало.
У Валентини сім’я: чоловік, двоє дітей 9 і 5 років, робота, яка колись була улюбленою, хороша зарплата і трикімнатна квартира в іпотеці. З першого декрету жінка на роботу буквально рвалася: втомилася сидіти в 4-х стінах, хотілося спілкування, руху. Чималу роль відігравала і зарплата: Валентина завжди заробляла трохи більше за чоловіка.
Між декретами подружжя продало однокімнатну квартиру, куплену за допомогою батьків, і взяло трикімнатну в іпотеку, чому Валентина була дуже рада: діти в них різностатеві, різниця у віці маленька, синові й доньці потрібні окремі кімнати.
Брали квартиру в тому районі, де у Валентини була робота, оскільки чоловік їздить на машині. У підсумку Валі до її контори 2 зупинки на маршрутці, можна і пішки, якщо є час і погода хороша. Жінка планувала і після другого декрету виходити на колишнє місце, були мрії про кар’єру, були до того й передумови.
— Але за той час, поки я із сином сиділа вдома, – продовжує Валентина, – на роботі в мене змінилося дуже багато чого. І керівництво, і колеги. Хтось пішов через нового начальника, когось вигнали, дві дівчинки пішли в декрет, одна з жінок вийшла на заслужений відпочинок. Зараз у нас молоді та розумні, суцільно хлопчики і дівчатка років 25-ти, одягнені однаково, націлені на особистісне зростання, весь час ходять на тренінги, на корпоративні заходи, один на одного доносять, підсиджують, підставляють. Ну, загалом, яке начальство – такі й співробітники.
Валентину, всупереч її побоюванням відразу після виходу з декрету, прийняли нормально. Таке в неї місце, що на нього ніхто особливо не рветься. Зарплата не зросла майже, але й меншою не стала. А ось працювати стало некомфортно.
— Суцільний аврал і нервування, – каже вона, – не відійдеш у туалет, одразу улюблені колеги записують у блокнотик: скільки хвилин мене не було. Перекинутися двома словами ні з ким, начальство поводиться залежно від того, з якої ноги встало. Може накричати, прилюдно принизити, а наступного дня мило запитувати про те, як ростуть мої діточки. Такі емоційні гойдалки – жах. І я втомилася, просто втомилася. І від того, чим займаюся, і від вічного стеження і нервозності. Навіть спілкування з клієнтами перестало приносити радість, дратують усі. І все під камерами: бретельку бюстгальтера не поправити.
Думки про те, що так працювати не можна, почали з’являтися давно. Обстановка на роботі просто тиснула, Валентина стала нервовою, часто почала боліти голова, поділилася з чоловіком, а він несподівано не підтримав:
— Тобі хороші гроші платять, не вигадуй. Просто треба працювати і все. Ну і не попити чайку з колегами? І що? Зараз узагалі з роботою важко, треба триматися за те місце, яке є. Не вигадуй. Накричали? Подумаєш, начальство воно таке. Не женуть же, премій не позбавляють.
Валентина залишилася, прислухалася до чоловіка, подумала: а може, й справді, вона просто хандрить? Але час минав, а працювати ставало дедалі важче, моральний стан – пригнічений, фізичний – ні на що немає сил. Жінка почала потихеньку переглядати вакансії. Переглядала з дому, бо робочі комп’ютери все було під пильним оком нового керівника, який доповідав начальству про всі «нестатутні» посилання та сторінки, які відвідують співробітники.
— Чоловік побачив, що я дивлюся вакансії, і просто з себе вийшов, – сумує Валентина, – почав просто кричати на мене.
— Ти за своє? От скажи, якого біса тоді ми в цьому районі брали квартиру? Мені взагалі цей район ніколи не подобався, але я тобі пішов назустріч, як же, у дружини тут робота! Я купу грошей витрачаю на бензин, щоб ти працювала поряд, діти тут пішли в школу і дитячий садок, а тебе робота перестала влаштовувати? І що ти знайшла? Покажи? Ну ось, бачиш, на 15 тисяч менше пропонують. А в нашому становищі 15 тисяч – хороші гроші. Чи ти забула, що в нас двоє дітей та іпотека? Я і так роками працював один, а тепер ти хочеш звільнитися з нормальної роботи через те, що тобі здається, що ти морально втомилася? А я фізично втомився, розумієш? Втомився тягнути сім’ю два декрети поспіль. Нерви ні до біса? Таблетки попий.
— У чоловіка на роботі взагалі зараз непростий період почався, – каже Валентина, – скорочення, премії всім порізали. Замість звільнених, роботу тягнуть ті, що залишилися, і навіть за менші гроші. Він і злиться як чорт.
— Ну так нехай чоловік собі й шукає іншу роботу, – знизує плечима подруга.
— Він спробував, мене ж ще й звинуватив знову, що квартиру взяли в цьому районі, а вакансія, що підходить, далеко, а я ще й брикаю, думаю про звільнення, – сумує Валентина.
— Давай, ага, звільнися, – лається на втомлений вигляд дружини та її явне небажання йти вранці на ненависну роботу чоловік, – сядь удома або піди на копійчану зарплату. Давай, а коли діти попросять їсти, ми скажемо їм, що у мами емоційне вигорання, тому вечері сьогодні не буде!
— І начебто завжди чоловік був розуміючим, співчутливим, підтримував мене в усьому, з дітьми допомагав, по дому зробити щось не відмовлявся, але в питанні роботи, як переклинило. Не вигадуй і крапка! – мало не плаче Валентина.
— Ну просто на нього відповідальність тисне, – пояснює Валі свекруха, – зрозумій і ти чоловіка, йому зараз важко. Негаразди на роботі, але він же не кидає все, знає, що вам гроші потрібні.
Вакансій із рівнозначною зарплатою для Валентини немає. У всякому разі, в цьому районі. От і робить вона над собою зусилля: встає вранці, долаючи огидний настрій, змушує ноги крокувати на ненависну роботу, п’є вже жменями пігулки від головного болю, від нервів, від болю в спині. Але не звільняється: їм же гроші потрібні.
А чи правильно це?
