— Діду, адже вона так і лежить, — голос Марківни звучав жалісно, крізь сльози. Вона сперлася на підвіконня і, уткнувшись чолом у скло, вела спостереження. — Котру година лежить, навіть не ворухнулася!
— Може вона вже не жива? — з огидою в голосі спитав Семенович. — Коли вже не ворушиться.
— Ні. Очі відкриті. І голову не опускає. Лежить і дивиться в одну точку, ні на що не звертає уваги. Сусід собаку свою виводив прогуляти, то вона навіть голови не повернула.
— Хвора, мабуть, — припустив Семенович. — Термін прийшов, от і все. Знайшла місце!
— Та ні ж! — Марківна з осудом подивилася на чоловіка. — У п’ятому під’їзді, пам’ятаєш, старенька жила. Років на десять нас старшого віку. Вчора поховали. Це її кішка. Хазяйку — на цвинтар, кішку — на вулицю. Ох люди, люди…
Семенович пам’ятав стареньку. Був навіть колись знайомий із її чоловіком.
Друзямм не були, ні. Але під час зустрічі кивком голови вітали одне одного.
Це він організував сусідів спорудити дитячий майданчик у дворі, хоча у самого діти вже його не потребували. Заодно зробили три стола з лавками під березами.
Це вже для дорослих. Вікові берези дивом збереглися, нагадуючи про те, що на цьому місці колись був ліс.
Улюблене місце збору було у чоловіків. У вільний час любили вони тут «забити цапа», зіграти у шахи, а то й, принести чарки.
Досі збираються сусіди під березами. Столи і лавки вже неодноразово змінені, а дерева так і ростуть, вкриваючи старих тінню, рятуючи від літньої спеки.
— Вчора, кажеш? — Семенович подивився у телевізор, чекаючи нав’язливу рекламу у перерві футбольного матчу. — А що ж діти? Могли б забрати.
— Діти… — зітхнула Марківна. — Дітям, сам знаєш, крім квартири нічого не потрібне.
Все, що старим дорого, що бережемо, як зіницю ока, вони, коли прийде термін, викинуть на смітник. І наші речі, і фотографії рідних, що все життя берегли.
І грамоти, і нагороди. Життя таке пішло. Але кішку навіщо? Адже жива душа.
Марківна ще щось бурмотіла, шморгаючи носом і промокаючи очі хусткою. Потім відійшла від вікна і, нічого не сказавши чоловікові, взула і вийшла з квартири.
Не було її хвилин п’ятнадцять. Увійшла вона, притискаючи до грудей осиротілу кішку, яка ганчіркою звисала з її рук.
— Хоч суди мене, хоч лай, а я так не можу! — заявила вона і опустила кішку на підлогу в передпокої.
Кішка — звичайна сіренька Мурка, в кімнату не пройшла, а лягла біля дверей, так само відчутно вперши погляд у порожнечу. Була вона стара вже, років десять-дванадцять, не менше.
Семенович нічого не відповів, навіть голови не повернув. Як сидів у кріслі перед телевізором, так і продовжував сидіти.
Марківна, засуджуючи чоловіка, похитала головою і пішла на кухню, думаючи, чим би нагодувати кішку?
Наступного ранку кішка була на тому ж місці, але корм з миски був підібраний, миска ретельно вилизана.
— От і добре, — буркнула Марківна. — Поїла, значить жити будеш. Значить, рано тобі ще до господині. А час мине — зовсім оговтаєшся, звикнеш до нас.
Але звикала кішка важко. Лише за тиждень почала виявляти інтерес до господарів.
Все також лежачи біля входу, вона підводила голову і проводжала чи зустрічала їх байдужим поглядом.
Марківна гладила її м’яку шерсть, ласкаво розмовляла, намагалася нагодувати смачніше. Та та їла лише вночі, коли господарі вже спали.
Посуд для котячого туалету Марківна наповнила чистим пісочком і поставила в санвузол, двері якого тримала відчиненими.
Семеновича це дратувало — звик він до давно заведеного порядку в будинку і відчинені двері вважав кричущим порушенням цього порядку.
— Розляглася тут, — казав він, виходячи з квартири і переступаючи через кішку, що лежить. — Місця більше немає?
Кішка не відповідала і лише дивилася на нього сумними зеленими очима. Одного разу він навіть затнувся, повертаючись із магазину з покупками.
— Та щоб тебе! — обурився він. — Іди ти звідси! Он у кімнаті місця повно. Чого ти тут розляглася!
Кішка вислухала його тираду, піднялася з в’язаної половички, пристосованої для лежанки, і пройшла до кімнати. Семенович і Марківна лише проводили її поглядами.
Тепер Мурка цілими днями лежала в кутку кімнати, не виявляючи активності та не завдаючи клопоту господарям.
— Та хіба це кішка? — казав Семенович. — Стара. Стара і є! Поїсть, що дадуть, і мовчки на лежанку. Не видно її, не чути.
— Та що ти таке кажеш! — Ображалася за кішку Марківна. — Сам подумай — скільки років вона прожила зі своєю господинею!
Сумує за нею, мабуть. Адже все її життя в ній і було. Ось і лежить, згадує щасливі дні, більше таких не буде.
Ось постарієш, житимеш з дітьми — так само сидітимеш у куточку, згадувати молодість, та мішатись усім. Дай Боже, ганяти тебе не будуть і запинатися!
Ця розмова розбурхала душу Семеновича. На Мурку він став поглядати іншими очима, уявляючи себе на її місці. Більше її не лаяв, не погрожував виставити за двері.
Якось навіть приніс із магазину корм у пакетику. Спеціальний для котів, хоча Марківна годувала її бульйоном із супу, накришивши туди шматочки вареного м’яса.
Одного з теплих літніх вечорів Марківна поверталася від дочки. Та попросила її побути з онуком — захворів, а слідкувати за ним нема кому, у дорослих на роботі запарку.
З онуком усе гаразд, гасає по дому, усім би хворим так. Усміхаючись, вона нагадувала веселі ігри онука, в яких і сама брала участь, заразившись дитячим ентузіазмом.
Увійшовши до квартири, почула тихий голос чоловіка. Він докладно вів розмову. З ким він там?
— Життя, воно штука така … Часом здається — все! Легше лягти та померти, ніж пережити. А мине час — наче й налагоджується все, і знову жити хочеться. І думки дурні з голови вивітрюються. Головне — перетерпіти цей час. А якщо знайдеться людина, яка зрозуміє тебе, підтримає, то й зовсім добре!
Марківна з подивом дивилася, як чоловік захоплено доводить свої міркування до Мурки! Та сиділа на підлокітнику крісла і уважно слухала співрозмовника, зрідка вставляючи муркотливе — Мяввв!
— І що, вона розуміє тебе? — запитала Марківна, трохи ображаючись на кішку. «От, підібрала її, доглядаю, годую, а вона зі мною жодного разу не поговорила».
— Звісно! — переконано заявив Семенович. — До речі, звуть її не Мурка, а Матільда.
— То вона тобі сказала? — реготнула Марківна.
— Вона. Правда, Матільдо?
— Іди краще в магазин, — Марківна не змогла стримати посмішки. — Борошно все закінчилося, а я хотіла млинців напекти. Хочеш млинців?
Семенич, не відповідаючи, підвівся з крісла, погладив Матильду і, зібравшись, вийшов із квартири. Від Марківни не сховалося, як кішка провела його закоханими очима.
Він невдовзі повернувся, купивши упаковку борошна та пару пакетиків корму.
— Збирайся, бабусю, там сусіди «цапа забивають». Ходімо й ми, давно я вже під берізками не був.
— Та ти отямився, старий! — Марківна приголомшено дивилася на чоловіка. — Я в цього вашого «цапа» і грати не вмію. Чого надумав!
— Про тебе і мови й не йде, — спокійно відповів Семенович. — Це я — Матільді…
Марківна, просіюючи борошно, краєм ока дивилася у вікно, як її чоловік прямує через двір до берізок, а поряд з ним, задерши хвіст трубою, засмічує кішка, зрідка піднімаючи мордочку і щось питаючи.
А Семенович їй відповідає, старанно жестикулюючи. Цілком серйозно!
