— Скільки ж років я тебе шукав… Скільки років… Але я знав, вірив, що знайду тебе! І моя віра мене не підвела! – сивий, немолодий чоловік плакав і не соромився своїх сліз, які капали йому на груди…
***
…Уже двадцять років минуло, як Семен Іванович лишився сам-самісінький у своєму домі… Став він відлюдькуватим і, наче самотній вовк, сидів у своєму лігві, не потребуючи людського товаристві…
Після того, як пішла дружина, яку забрала важка хвороба, він втратив і доньку. Одного разу Семен знайшов її в сараї без ознак життя, а поруч із нею – крихітне немовля – дівчинку. Після цієї трагедії Семен Іванович злегка збожеволів і потрапив до лікарні. Лікувався і поневірявся лікувальними установами майже три роки, доки остаточно не прийшов до тями. Коли повернувся – намагався знайти онуку, але йому сказали, що дівчинку удочерили, і не дали адреси цих людей. Не належить…
Тоді він і зовсім занепав духом. Жив весь цей час, як самітник, ні з ким не спілкувався. Повісив на стінах у будинку фотографії, з яких на нього дивилися щасливі дружина і дочка, і йому здавалося, що вони поруч. Поки були сили, працював, а коли стало несила, пішов на пенсію.
…Якось узимку випало стільки снігу, що навіть двері було важко відчинити. Накинувши легку куртку, він узявся розчищати сніг. Від енергійної роботи йому стало спекотно, хоча на вулиці було мінус п’ятнадцять. Він кілька разів зупинявся, щоб перепочити, і жадібно вдихав морозне повітря широко відкритим ротом. А ввечері почувався недобре. Боліло горло, до ночі піднялася температура. Випивши чаю з малиною, він ліг у ліжко і заснув.
Наступного дня в нього не було сил навіть піднятися. Весь день він пролежав у ліжку з температурою.
Настав вечір, на вулиці давно стемніло, але Семен навіть тоді не встав, щоб замкнути двері. Раптом він почув, як у двері тихо постукали, і здригнувся від несподіванки. «Хто це може бути. Вітер стукає гілкою чи випадковий перехожий заблукав?» – подумав він, але не відповів. Раптом здалося.
І тут почув, як відчинилися вхідні двері, а потім хтось тихо увійшов до кімнати. У напівтемряві він побачив силует дівчини. Прикинувся сплячим, а сам тихенько спостерігав за непроханою гостею. Вона озирнулася на всі боки, а потім відчинила шафу і почала в ній ритися. «Напевно, гроші шукає…» – подумав Семен.
— Немає там нічого, не шукай. – сказав він.
Від несподіванки незнайомка здригнулася, мабуть, хотіла тікати, але раптом знепритомніла впала на підлогу.
— Ну, ось ще!.. Тільки цього мені не вистачало… – з досадою промовив Семен.
З останніх сил він піднявся, щоб подивитися, що з дівчиною. Поплескав її по щоках, вона прокинулася. Озирнувшись, взмолилася:
— Вибачте мені! Я добу нічого не їла. І я хотіла у вас знайти хоч якісь гроші.
— А не можна було по-людськи попросити? А не нишпорити по чужих шафах… – відповів Семен і побрів на кухню, щоб приготувати поїсти непроханій гості.
Коли вона наминала омлет і випила чаю, трохи заспокоїлася і сиділа, винувато кліпаючи очима.
— Ну, розповідай. Як ти докотилася до такого життя? Усе говори, як на духу, – чи то жартома, чи то всерйоз вимовив Семен Іванович.
— Я Таня… – боязко почала дівчина. – У мене нікого немає… Своїх батьків не знаю. Мене удочерили, коли мені було два місяці. Потім повернули, бо виявили ваду серця. А потім мені зробили операцію, але я тоді була вже занадто дорослою для удочеріння. Беруть переважно малюків.
Росла в дитбудинку. Після школи вступила до кулінарного училища – люблю готувати. Потім працювала в їдальні. У мене була мрія – стати господинею кафе. Я малювала красиві картинки майбутнього… Але реальність виявилася зовсім іншою. Де сироті взяти гроші на відкриття свого бізнесу? У банку мені відмовили, і я звернулася в приватну організацію. Кредит мені дали, але відсотки були великі. Відкрила невелике кафе. Думала, що впораюся, але переоцінила свої сили.
Борг за кредитом зростав, а доходи падали. І мені довелося закрити кафе. Я залишилася з величезним боргом і без роботи.
Кредитори вимагали повернути гроші. Погрожували, що якщо через місяць я не заплачу їм, то вони відправлять мене відпрацьовувати борг на тарасі. Я звичайно сподівалася, що це просто погрози. Але вчора вийшла з гуртожитку, і на мене напали якісь люди. Вони заштовхали мене в машину і кудись повезли. Я кричала, стукала у вікно, але все було марно. Тільки дивом мені вдалося вислизнути з машини – коли ті типи заїхали на заправку і відволіклися. Я побігла в бік лісу і там ховалася за деревами, поки вони мене шукали. Потім один сказав: “Гаразд, поїхали! Куди вона подінеться? Все одно повернеться додому, а ми її там і пов’яжемо!” І поїхали.
Я бродила лісом у пошуках виходу на дорогу. Уже темніло, я хотіла спати, але боялася, що якщо засну, то замерзну. Вирішила вже, що мені кінець, але тут почула гавкіт собаки. Пішла на звуки й побачила слабкий вогник у вікні – це був ваш будинок на краю села…
— А навіщо гроші шукала? – запитав Семен.
— Хотіла кудись поїхати, щоб сховатися від тих людей. Вони ж не залишать мене в спокої!
Семен Іванович задумався. Йому було шкода молоду сироту, і несподівано для самого себе, він запропонував:
— А знаєш що, залишайся в мене! Я живу на самоті. У мене є ще одна кімната. Думаю, тут тебе ніхто шукати не стане!
Таня не очікувала такої пропозиції і дуже зраділа
— Ой, спасибі вам величезне! Я в усьому буду вам допомагати. А потім що-небудь придумаю…
Семен Іванович показав їй спальню, ванну, дав постільну білизну.
— Влаштовуйся, а я піду приляжу, щось сили мене зовсім покидають…
Він виміряв температуру, вона була високою. Дізнавшись це, Таня знайшла в нього в аптечці жарознижувальне і дала йому випити.
— Думаю, вранці вам стане легше, – вона дбайливо підіткнула йому ковдру і пішла спати.
Після таблетки жар у нього спав, і він міцно заснув.
Вранці вловив аромат чогось смачного і згадав, що він у будинку не один. На душі чомусь стало тепліше. Пішов на кухню і побачив, що Таня порається над сніданком. Побачивши господаря дому, вона посміхнулася і сказала:
— Доброго ранку! Сніданок готовий. Я зробила пюре і знайшла в холодильнику сосиски. Підсмажила їх злегка. А до чаю напекла млинців! – похвалилася дівчина.
— Ну, молодець! Прямо господиня! – похвалив її Семен Іванович.
На кухні було тепло, і Таня розстебнула верхній ґудзик своєї кофтинки. На її шиї Семен побачив ланцюжок із кулоном… На якусь мить він втратив дар мови. На кулоні був образ Божої Матері, як і на тій прикрасі, яку він колись подарував дружині.
— Таню… Звідки в тебе цей кулон? – із тремтінням у голосі запитав він.
— Та він у мене з народження. Кажуть, був на мені, коли маленькою привезли в будинок малятка. Він немов мій оберіг, я з ним не розлучаюся. – Вона погладила рукою свій талісман.
—- А… на ньому є напис? – з якоюсь таємною надією запитав Семен Іванович.
— Так. На зворотному боці написано: «Буду любити і берегти тебе завжди!»
Семен Іванович заплакав, кидаючи скупі чоловічі сльози на груди… Крізь завісу він став вдивлятися в обличчя своєї гості і тільки тепер розрізнив на ньому знайомі риси – Таня була дуже схожа на його покійну дружину. Він зрозумів, що вона – його внучка. Та, яку він намагався знайти пів свого життя. Його єдина рідна людина на землі.
Таня злякано кліпала очима і поривалася то піти, то заплакати сама. Вона не розуміла, що відбувається і чому цей сивий, небагатослівний чоловік плаче. Трохи заспокоївшись, Семен Іванович сказав:
— Таня, Танечко… Я – твій рідний дідусь!.. – він піднявся і підійшов до дівчини, міцно обійняв її за плечі і заридав. – Цей кулон я надів тобі на шию, коли знайшов тебе, немовлям, біля тіла твоєї матері, моєї донечки Ольги. Вона, мабуть, хотіла надіти його на тебе, та не встигла… Покинула цей світ. А їй кулон подарувала її мати, моя дружина. Він унікальний, тому що його зробили під замовлення. І завдяки йому я зрозумів, що ти – моя внучка..
— Дідусь! – з очей Тані хлинули сльози.
Вона кинулася на шию Семенові Івановичу і заридала, сама не знаючи, від чого – чи то від радості й щастя, що нарешті знайшла рідну людину. Чи то від жалю, що це сталося так пізно і їй довелося перенести багато життєвих негараздів.
— Ти знаєш, – продовжувала вона, – у дитбудинку мені говорили, що з рідні в мене є дід, але він потрапив у психлікарню від горя, і, найімовірніше, його вже немає в живих. А виявляється, ти живий і дуже навіть нормальний… – вона розсміялася крізь сльози.
— Ще який нормальний! Тепер ми заживемо з тобою, рідна!
Семен Іванович світився від щастя. Саме в цю хвилину в нього з’явився сенс життя. Він відчув у собі сили і був готовий перевернути гори, аби зробити щасливою свою рідну людину… І захистити…
Цінуйте кожну хвилинку проведену з рідними людьми поряд.
