— Скажу чесно, — мати нареченого зітхнула й подивилася на невістку. — Ти нам не підходиш.
Олена усміхнулася і опустила очі. Чекала, коли Коля щось їй відповість. Але наречений промовчав.
— Може, вам не підходжу, — вирішила заступитися за себе Оленка, — але ж не з вами я буду стосунки будувати.
— Мамо, ну навіщо так… — вирішив втрутитися Коля. — Ми просто знайомимося, а ти вже робиш якісь висновки.
— Я просто сказала, як є, — Галина Степанівна зробила ковток води й продовжила їсти салат.
Олені варто було б задуматися про слова майбутньої свекрухи. Але вона вирішила не звертати уваги на цю жінку. Зрештою, важливим є те, що відчуває її наречений.
Коля ж поводився сьогодні дуже дивно. Відводив очі, постійно з кимось переписувався і часто зітхав.
Висновок про майбутню дружину сина Галина Степанівна зробила після того, як почула відповідь на своє запитання.
— Вмієш готувати? — запитала вона.
Олена брехати не збиралася, але й прямо відповідати посоромилася:
— Я користуюся доставкою додому. Та й ніколи. Люблю подорожувати.
Тоді-то Олені й винесли вирок. Але на майбутню свекруху було наплювати, а от мовчання Миколи зачепило.
— Тетянка була іншою, — Галина Степанівна подивилася на сина. — Хлібосольна господарочка. Вправна кулінарка. Розумниця і красуня. Домашня дівчинка.
Олена завмерла. Тетянкою Галина Степанівна називала колишню дружину Колі.
— Мамо, ну припини. Знайшла кого згадати.
— А що я? Щось не те сказала? — Майбутня свекруха округлила очі. — Сам недавно казав, що смачнішого за її борщ ніколи нічого в житті не їв.
Олена вичікувально подивилася на Колю. Чесно кажучи, потрібно було встати з-за столу і піти.
— Ходімо, — немов прочитавши думки нареченої, промовив Коля, — я не збираюся все це сьогодні вислуховувати. Та й надалі, якщо вирішиш згадати Тетяну чи якось похвалити, то краще телефонуй їй. — Останнє було сказано матері.
ОЛена з вдячністю подивилася на нареченого.
З Колею вона познайомилася на зупинці за містом. Ішов проливний дощ. Він зупинився і запропонував підвезти її до будинку. По дорозі розговорилися й обмінялися номерами. Вирішили ще якось зустрітися.
А далі все закрутилося, завертілося, що Олена й сама не зрозуміла, в який момент їхні стосунки дійшли до стадії обговорення весілля.
Дівчину не бентежило, що вони зустрічалися лише три місяці, а також те, що Коля був раніше одружений. Її батьки на момент шлюбу були знайомі лише місяць, а щасливо прожили в парі тридцять років.
Мама казала, що це було кохання з першого погляду, тато вважав також. Хотілося як у батьків. Раз і назавжди.
З Колею було спокійно. Він був ввічливий, вродливий, добрий і чарівний, працелюбний. Часом Олена ловила себе на думках, що їй бракує емоцій. Тоді вона намагалася переконати себе, що в сімейному житті це не головне.
Ідеальна сім’я уявлялася їй тихою гаванню. Місцем, де немає жодних потрясінь, несподіванок. Тільки тиша та благодать. Коля вважав так само.
Ще Олену бентежило те, як він відгукувався про колишню дружину. На початку стосунків він зовсім нічого про неї не розповідав, а десь за місяць відкрився.
Тетяну називав не інакше, як домосідкою, яка, крім як готувати та підтримувати затишок у домі, нічого не вміє. І якщо спочатку Лену долала жіноча цікавість дізнатися про колишню нареченого якнайбільше, то потім розповідей про Таню було так багато, що доводилося зупиняти Колю на пів слові.
Однак Олена не ревнувала. Ба більше, вважала, що її наречений колишню дружину ніколи не любив.
Щоправда, про причину розлучення теж не говорив, немов сам не знав, чому розійшовся. Втім, і Олена не розпитувала, мудро вирішивши, що минуле має залишатися в минулому.
Слова майбутньої свекрухи її не зачепили. Та й Коля не став прислухатися до думки матері.
Проводжаючи гостей, Галина Степанівна взяла Олену за руку.
— Хочеш пораду?
Дівчина порад не потребувала, але вирішила вислухати жінку:
— Йди від Колі. Пів року не мине, як розлучитеся. Іншу він любить.
Олена посміхнулася. Чула від подруг, які ділилися сімейними скандалами, про роль свекрухи в їхньому житті.
Дівчина похитала головою.
— Тоді хоча б зі весіллям не поспішайте.
Олена руку прибрала. Мати Колі слухати, а тим паче прислухатися до її порад, не збиралася. Ясна річ, що вороже налаштована до неї жінка нічого доброго не скаже.
Весілля вирішили не справляти.
Просто розписалися. Коля сказав, що раціонально буде залишити кошти на щось вартісне. Наприклад, купити нову машину. Олені ж було прикро. Вона з дитинства мріяла про пишне весілля, гарну сукню, витончену зачіску.
Про конкурси та гостей. Зрештою, про фотографії, дивлячись на які можна згадати радісні моменти.
Замість усього цього — просто розпис й світлина на телефон. Як доказ, що шлюб відбувся.
Олена сподівалася, що щось після розпису в їхньому житті зміниться, як помахом чарівної палички.
Але чудес не сталося. Змінилося лише те, що походи в кафе та ресторани припинилися. Хоч якась розвага.
Сімейне життя здалося Оленці нудним і безрадісним. Проблему дівчина шукала в собі. Вважала, що не готова до стосунків.
Колю ж усе влаштовувало. Хіба що придиратися почав до доставки їжі з ресторанів і кафе. І постійно згадував колишню дружину.
— Домашнього хочеться. Супчику, котлеток, пюре з гуляшем. Зрештою, простий салатик із огірочка, помідорчика та редисочки. Немає сили більше руколою давитися.
Олена лише плечима знизала. Наступного дня замовила все, про що просив Коля. Але й це його не влаштувало.
— Їжу без душі готували. Ось якби ти зробила щось своїми руками…
Дівчина чомусь згадала свекруху. Та одразу сказала, що Олена й Коля не пара, причому вимовила це після того, як дівчина зізналася в тому, що не готує.
Влаштовувати скандали Олена не хотіла. Вирішила догодити чоловікові. Але й приготована нею їжа також його не влаштувала.
— Не ображайся, але не смачно. Пюре з грудочками вийшло. Котлети якісь сухі. А салат… Чому так крупно порізала? Жахливо.
Лена розсердилася:
— Знаєш, що?
— Що? — З цікавістю запитав Коля.
— Наступного разу готуй усе сам. А я одразу сказала, що кулінарія — не моє. Я мучуся за готуванням. Мені нудно. Я краще час, проведений за плитою, витрачу на роботу.
Коля знизав плечима:
— Тобі тільки твої замовники й цікаві. За ноутбуком увесь день сидиш, створюєш якісь сайти. Краще б фільм зі мною подивилася.
— А тому що більше робити нічого. — Лена викинула котлети у смітник. — Це ти нічого не хочеш. Я б із задоволенням кудись з’їздила. На ту ж дачу… Краще, ніж нічого. Немає сили весь час удома сидіти.
Коля задумався. І вирішив піти на поступки. Запропонував сходити в похід із друзями.
Розбити табір і посмажити м’ясо. Олена зраділа. Але радість тривала недовго.
У лісі Коля тільки й робив, що скиглив. То жуки йому заважали, то комарі. Решту вечора чоловік провів у наметі.
Один із друзів Колі, Мишко, сказав:
— Ми три роки витягти його нікуди не можемо. Вважай, досягнення. Ти молодець.
Лена, прислухавшись до хропіння чоловіка, подумала, що так собі досягнення — витягти чоловіка з дому, щоб той увесь похід проспівав у наметі.
— Домосід наш Коля. Не любить подорожувати. Вони коли з Тетяною жили… — Мишко осікся, але Лена махнула рукою. Мовляв, її не зачіпає згадка про колишню дружину чоловіка. Вже звикла.
— Усі вихідні й відпустки вдома проводили. Дивно, правда? Коля хороша людина. Напевно, кожному своє. Я ось можу будь-якої миті зірватися в інше місто. Чому? Тому що захотілося. Воно знаєш як… Найкращі пригоди ті, які не заплановані.
Олена слухала Мишка й захоплювалася.
Саме так вона й хотіла жити.
— А робота?
— А що мені робота, — розсміявся Мишко, — я працюю онлайн. Сам собі господар.
— І я. Завжди мріяла не бути прив’язаною до дому. Закінчила навчання й тепер сайти створюю. Дизайни придумую. Теж сама собі господиня. Думала, подорожувати буду. Черпати натхнення, гуляючи різними містами, а вийшло…
Мишко розсміявся:
— Познайомитися б нам раніше.
Олена зніяковіла. Поговоривши ще трохи з Мишком, пішла до чоловіка в намет. І так тяжко стало на душі.
Може, мала рацію Галина Степанівна. Не зі зла сказала, а бачила, що Олена й Коля одне одному не пара. Дармо не прислухалася. Тепер пожинати… І мучитися все життя…
Олена більше не пропонувала чоловікові кудись з’їздити. Коля ж не придирався до замовленої їжі. Зрозуміли, що навряд чи зможуть одне одного змінити. Надто різні погляди на життя.
І нехай сварок і скандалів у їхньому сімейному житті немає, але коханням їхні стосунки навряд чи назвеш. А ще Олена постійно думала про Мишка. Пощастить же його майбутній дружині.
Подорожувати разом будуть, весело час проводити. Чому ж Коля не такий?
За порадою Олена звернулася до матері. Мама, вислухавши доньку, запитала:
— А хто тобі сказав, що щаслива сім’я — це обов’язково спокійна?
Лена розгубилася:
— Але ось у вас із батьком… Спокійно і добре. Ви щасливі.
— Тому що ми схожі. І інтереси в нас схожі. А ви з Колею тільки мучитеся. Намагаєтеся одне під одного підлаштуватися і від цього страждаєте. Навіть спокійне життя може приносити лише прикрощі.
— І як бути?
— Не мучити одне одного. — Відповіла мама так легко, немов ішлося про якогось хлопця, а не чоловіка доньки. — Розлучитися не так страшно, як жити в нелюбові.
Лена цілий тиждень думала про розмову з матір’ю і дійшла висновку, що частка правди в її словах є. Не ладналося в них із Колею, хоч збоку вони здавалися і хорошою сім’єю.
А ще Олена втомилася від того, що тінь колишньої дружини чоловіка дамокловим мечем пів року висіла над її головою. Час було щось із цим робити.
Дівчина вирішила покликати Тетяну в гості. Проблем знайти її контактний номер не склало жодних труднощів. Коля зберігав усе, що пов’язано з колишньою дружиною, у себе в телефоні й не видаляв, кажучи, що це пам’ять про один із етапів його життя.
Тетяна, вислухавши пропозицію Лени, досить швидко погодилася на зустріч. Дівчина здивувалася. Їй здавалося, що домовитися з нею буде важче.
Відчинивши їй двері, Олена остовпіла, побачивши два величезні пакети з продуктами в її руках.
— Я не планувала готувати вечерю, — сказала вона Тетяні.
— Привіт. Я приготую. Галина Степанівна розповіла мені, що ви тільки доставкою харчуєтеся. Шлунки собі саджаєте.
Лена не стала переконувати Тетяну в її висновках. Тим часом колишня дружина чоловіка з хазяйським настроєм почала розпаковувати продукти. Діставати із шаф сковорідки та каструлі.
Пам’ятала ж зараза, що де лежить. Не бентежило її й те, що Лена на неї дивилася й не розуміла, що відбувається.
— Чоловіка треба добре годувати. Здорове харчування — запорука довгого життя. Я можу до вас іноді приходити. Мені не важко.
Тетяна подивилася на Олену:
— Можу й тебе навчити. Я людина проста і жодних забобонів щодо того, хто кому доводиться, у мене немає. Усі ці ярлики лише в нас у голові.
— Я вже це зрозуміла. — Лена похитала головою. Від рішучості й напору Тані забула про те, що хотіла сказати про нахабство і зробити зауваження.
— Але якщо ти не хочеш втратити Колю, то тобі треба багато чого навчитися.
— Я не заважатиму. — Відповіла Лена й узяла ноутбук. — Я думала, замовити достав… А… Гаразд… Готуй, якщо хочеш. Мені треба здати проєкт.
Особисту зустріч із колишньою дружиною чоловіка Лена уявляла собі інакше. Чомусь здавалося, що між ними обов’язково виникне якась ніковість і зніяковіння.
Можливо, образи. Тетяні ж, здається, було наплювати на всі норми й правила. Цікава, трохи нахабна жінка, яка знала, що робила. А ще було відчуття, що Лена знайома з нею вже давно.
Але це не дивно. Коля стільки про неї говорив.
До вечора все було готове. Тетяна накрила стіл. Жінка розстаралася на славу, немов її завданням було приготувати не вечерю, а весільний бенкет.
Коля, повернувшись із роботи й побачивши за столом колишню дружину, остовпів. Лена помітила, як заблищали його очі. Чоловікові ледве вдавалося приховати радість.
— Таня?! А як так вийшло…
— Оленка покликала. — Відповіла Тетяна. — Колю, мий швидше руки й сідай за стіл… Ти, напевно, зголоднів. У Лени до нас є розмова.
— Дурниця. Я перекусив по дорозі додому, — сказав він і обвів очима стіл.
Лена відчула себе зайвою.
— Колю… — Тетяна відсунула стілець, запрошуючи колишнього чоловіка сісти поруч із нею. Чоловік подивився на Лену, ніби запитуючи, навіщо все це…
— Я вирішила поговорити… — Дівчина вдихнула. — Але думаю, в цьому немає сенсу. І так усе зрозуміло. Так що… — Лена встала з-за столу. — Заяву на розлучення подам. Ну й усе… Сьогодні піду до мами. Речі потім заберу.
Виходячи, Лена обернулася.
Подумалося, що не дарма колишню дружину чоловіка покликала. Завдяки їй рішення змінити своє життя далося легше. Коля ж навіть не спробував зупинити Лену.
Але її це анітрохи не образило. Навпаки, на душі стало легко. Немов камінь із плечей упав.
За кілька днів Лені зателефонували з невідомого номера.
— Як щодо того, щоб через три години поїхати до Карпат?
Голос Мишка Олена впізнала одразу й дуже сильно зраділа.
— Із задоволенням.
Життя знову здалося чудовим, чудовим і цікавим. Мав рацію Мишко. Кожному своє щастя.
Ось такою нестандартною історією життя з нами поділилися про те, як борщ став каменем спотикання, а мудра свекруха — долею, що вказує шлях.
Ця розповідь яскраво показує: не можна натягнути чуже вбрання, особливо коли це кохання і спосіб життя. Шукаєш тиху гавань — дивися, щоб твій обранець не виявився прикутим до якоря. Або, як кажуть у народі: «Згода будує, а незгода руйнує».
Чи траплялося у вашому житті, дорогі наші читачі, що вороже налаштована людина мимовільно робила для вас найбільше добро?
