Старший брат мого чоловіка поїхав із дому, щойно йому виповнилося 17 років. Вступив до інституту і більше ніколи не жив зі своєю мамою. Знімав квартиру, як би важко не було, працював на 2-х роботах.
— Мені тоді тільки 10 років було, – розповідав мій Михайлик, – я б, звісно, виїхати не зміг, але я йому щосили заздрив, а на канікулах намагався бувати в нього в гостях частіше.
Я його цілком розумію. Свекруха виходила заміж не один раз. Сини у неї були від різних батьків, та й проміжних чоловіків – хоч греблю гати. Ні, вона не аморальна жінка, не випивоха, що опустилася.
— Жінка має бути заміжня, – любить говорити свекруха Лідія Матвіївна, – чоловік – це статус, становище, та й для здоров’я корисно.
Лідія Матвіївна жінка дуже ефектна, навіть у свої 50, вона мала дуже молодий і свіжий вигляд, і чоловіків обирала завжди не аби яких, а відповідних, тих, хто міг їй щось дати.
— Дядько Льоня купив мамі машину, дядько Сашко оплатив ремонт, дядько Слава закрив мамин кредит, дядько Костя возив її мало не по всьому світу, – перераховував чоловік, – а, років за три після заміжжя, мама брала себе в руки, мирно й без скандалів розлучалась із черговим чоловіком і пускалася на пошуки наступного.
Наше весілля з Михасем припало якраз на період свекрушиного «міжшлюбдя».
— Ви тільки починаєте жити, – сказала Лідія Матвіївна, – тільки інститут закінчили і роботу знайшли, живіть зі мною, місця вистачить.
Ми й стали жити з мамою чоловіка. Ми чудово ладнали, трикімнатна квартира дісталася Лідії Матвіївні у спадок від одного з чоловіків, який встиг віддати душу Богу, поки вони були в шлюбі.
Свою однокімнатну свекруха здавала, як вона казала – це її подушка безпеки, поки не знайдеться новий чоловік, на шию якого вона сяде. Та й на випадок старості – непогана страховка. До того, що одного разу вона не зможе знайти нового супутника життя, свекруха ставилася філософськи.
— Буду користуватися, поки можу, а там – видно буде, – реготала свекруха.
Ми прожили у свекрухи майже рік. Мирно й добре. Я носила дитину, а Лідія Матвіївна знайшла чергового нареченого. І ось тут стосунки між нами почали погіршуватися.
Вона напружено мовчала, усім виглядом показуючи, що я все роблю не так. Чіплялася до власного сина, а одного разу сказала:
— Як ви мені набридли. Я втомилася і хочу жити одна, з вами ж у мене ніякого особистого життя немає.
Наступного дня ми пішли в порожню в цей момент однокімнатну, в якій була частка в обох її синів. Через тиждень після появи нашого сина, свекруха вкотре виходила заміж.
Приходила вона до нас із чоловіком рідко, але була знову весела, адекватна і ласкава. Але, мабуть, із цим чоловіком щось не зрослося в матеріальному плані.
— Діти, я, звісно, розумію, що у вас дитя, декрет і все інше, але Ілля Ігорович виявився не таким заможним, як я думала, тож грошей мені бракує, тож або платіть мені, як квартиранти, або з’їжджайте.
— Мамо, – сказав мій чоловік, – а нічого, що в мене в цій квартирі є частка? І в мого брата частка є. Я говорив із ним, він не проти того, щоб продати квартиру і розділити гроші, тоді ми зможемо взяти іпотеку і обзавестися своїм власним житлом.
Але свекруха втрачати джерело доходу була не згодна, її, звісно, збентежило нагадування про власність дітей, але вона одразу ж знайшлася:
— Значить, платите мені третину!
А на це ми не погодилися. Лідія Матвіївна була змушена піти на продаж. Брат віддав свою частину грошей моєму чоловікові, ми взяли іпотеку, таку саму однокімнатну- більшу подужати поки не могли.
А через деякий час пішов з життя батько чоловіка, залишивши йому у спадок двокімнатну квартиру, після свекрухи він так і не одружився, та й інших дітей у нього не було. Ми переїхали, іпотечну квартиру здали і стали жити. Рівно до чергового розлучення свекрухи.
— Я розлучилася, – повідомила Лідія Матвіївна, яка прийшла в гості, – жити мені нема на що. Зарплати не вистачає, а з вашої милості й додаткового джерела доходу в мене тепер немає.
Свекруха сказала, що ми повинні знову переїхати до неї, щоб здавати нашу квартиру.
— Ми ж чудово жили, ладнали в побуті й не лаялися, – переконувала мама чоловіка.
— Ага, рівно до того моменту, поки на твоєму горизонті не з’явився черговий мужик, – Михась розлютився, – твої потреби в грошах – твоя справа, а в нас є своє житло, і до тебе ми переїжджати не збираємося. З однокімнатної я плачу іпотеку і віддаю потихеньку борги старшому братові. Тож, розраховуй тільки на себе, мамо.
Свекруха образилася. Ні, ну, а як вона хотіла? Поки чоловіка немає – йдіть жити до мене, а потім що? Знову котитеся на всі чотири сторони? Та й жили ми з нею, поки свого житла не було.
Пробувала Лідія Матвіївна підступитися до старшого сина, щодо спонсорської допомоги. Але там вона отримала ще більш категоричну відповідь.
— Мамо, я тобі був абсолютно не потрібен довгі роки, а тепер знадобився? Грошей не вистачає? Продай квартиру, купи поменше або дві однокімнатні, в одній житимеш, другу здаватимеш, та ще й витрати скоротиш.
Тепер обидва сини у свекрухи черстві й невдячні. До онука вона не приходить. Нещодавно я бачила оголошення про продаж її квартири. Значить, новий чоловік поки не знайшовся.
