Бабуся з дідусем наполягли, щоб єдиного онука привезли хоча б на місяць до них погостювати. Це було перше літо Гліба в селі.
— Дитині сім, він курей і корів близько не бачила, ось віддамо Богу душу і не побачить нічого. А тут коріння наше і твоє, Мишко, між іншим, сила роду, – кричав у слухавку батько. Мати сиділа поруч і кивала головою, погоджуючись із кожним словом чоловіка.
— Та бачив, тату, він і телят, і гусей, і свиней, у нас тут недалеко контактний зоопарк є, тварин можна гладити. Кролики є.
— То зоопарк, а то природне середовище. Везіть онука і крапка, до школи цієї осені піде, потім абеткою будете дитині голову забивати, ніколи відпочивати буде.
— Добре, тату, я з Настею поговорю.
— Поговорю, ти що, не господар у домі? Має як сказав, так і бути, – батько натиснув на кнопку і видихнув.
— Так і треба, а то онука не побачимо до його весілля, – кивала дружина.
— До його весілля ще дожити треба, – прибираючи телефон на комод, хитав головою дідусь.
— Доживемо… Чого ця Настя другого не хоче незрозуміло. Уже й третього можна було.
— Так працює. У наш час спочатку дітей заводили, а потім працювали. А зараз усе навпаки. Хто знає, може, не може. Ти он, Мишка пізніше тридцяти тільки змогла, думали не буде дітей.
— Ой, і не кажи.
Бабусі з дідусем цього літа пощастило. Дружина сина працювала над якимось глобальним проєктом і не встигала опікуватися будинком і сином, тож на родинній раді було вирішено відправити онука до батьків.
У сільській хаті пахло інакше. Цей запах Глібу був знайомий. Так пахли гостинці з села: мішечки, в яких лежали сушені трави, полуниця і гриби, банки з малиновим варенням і маринованими опеньками та багато-багато всього іншого.
Хлопчику було незвично в новому місці. Інше повітря, інші звуки та відчуття. Але найбільше Гліба вразив туалет на вулиці та велика кількість живності.
У сараї щовечора мукали корова і бик, у сусідньому загоні, уткнувшись п’ятачками в проміжки між дошками, хрюкали поросята. А ще були кролики, кури, гуси. Усі тварини постійно давали про себе знати, але не дуже привертали уваги Гліба.
Що він, кроликів із гусьми не бачив чи що? Бачив.
Удень вони з бабусею збирали стиглу малину. Гліб мало опускав ягідок у відерце, усе намагався більше в рот покласти. Приємна солодкість розтікалася й огортала ароматом, так знайомим йому за банками з малиновим варенням.
— Їж, їж, не поглядай на мене, – не дивлячись на онука і швидко-швидко збираючи ягоду, посміхалася бабуся, – з куща вона в сто разів смачніша, чарівна ягідка, своя, сонечком налита.
До цього моменту, як корова дає молоко, Гліб не знав. Усі його пізнання про молоко закінчувалися упаковкою, що стояла на полиці в магазині, з якої після купівлі молоко виливали в склянку, та рекламою з котом.
А тут бабуся ввечері запропонувала з нею принести води тваринам, напоїти їх, а потім вирішила показати, як доять корову, і з’являється молоко.
Гліб стояв з окрайцем сірого хліба, посипаного сіллю, і не наважувався увійти в сарайчик. Невеликий, трохи вищий за бабусю, з одним віконцем сарайчик був розділена на два стійла: зовсім маленьке для бичка і велике для двох корів.
Бичок дивився на Гліба не моргаючи.
— Віддай корівці хлібець, вона нам молочко дає, її задобрити треба.
Гліб обережно простягнув корові хліб. Вона його забрала і лизнула руку шорстким язиком, теплим і вологим. Гліб поморщився.
Бабуся тим часом на низькій табуреточці вже сиділа й обтирала вим’я ганчіркою. Гліб повернувся на своє місце біля входу і став чекати. Одразу під биком почала утворюватися калюжка, а бабуся зажурчала білими цівками, що вдарялися об дно відра. Різниці Гліб особливо не вловив, тільки колір інший. Затиснувши рота, хлопчик вискочив на подвір’я і став жадібно ковтати повітря.
— Фу-у-у-у, я не буду більше пити молоко. Вона ним дзюрить.
Дід, який сидів тут же на призьбі, розсміявся в голос:
— Іди назад, дивись де вим’я, а де ….
— Діду, ну ти чого, – бабуся його перебила.
— Чого? – сміявся він. – Так хлопчина не тільки молоко перестане пити, а й огірки їсти.
— А що огірки? – не стримався Гліб.
— А знаєш, онучку, на якій грядці, ну з чого вона складена, огірочки ростуть? – бабуся виглянула зі сарайчику і погрозила чоловікові пальцем. – А як курочка яйце несе, не показувала бабуся? Покаже, ось здивуєшся.
— Діду, – бабуся дивилася на чоловіка суворо.
— Нічого, нічого, Гліб, чоловіка з тебе зробимо. На риболовлю завтра підемо, о п’ятій ранку встанемо, черв’яків на на… на купі накопаємо, – сміявся дід, уже вибираючи слова. – Так-а-а-а, у селі це тобі не в місті з полиці взяти, тут по коліно в цьому самому, щоб на стіл поставити. Так би мовити, чарівний інгредієнт є.
— Досить дитині голову забивати, ідіть по воду, бик випив уже відро, а мені доїти треба, – стала бурчати бабуся.
А Гліб стояв, набирав воду у відро і думав:
«Який такий чарівний інгредієнт тут у бабусі з дідусем, все вони про нього згадують, треба дізнатися».
