Світлана овдовіла, коли їй було всього тридцять років. Безглузда ситуація забрала життя чоловіка. Чотири роки промучилася Світлана в селищі, в будинку, де вони з чоловіком були раніше такі щасливі, і все-таки вирішила виїхати. Аж надто все нагадувало про минуле і обтяжувало.
Так вона зі своєю донькою Марійкою опинилася в місті, на околиці, в будинку на малолюдній вуличці. Містечко було невелике. Света була відмінною швачкою, і вирішила, що буде, крім роботи в ательє, і вдома шити, треба було заробляти на життя.
Стала вона вести свою сторінку в інтернеті, викладати фото своїх робіт, розповідати про стиль, моду, різні фасони, фігури і тканини. Передплатників ставало у неї дедалі більше, в основному, в її ж місті, стали приходити клієнти, робити замовлення.
Світлана раділа, і вже більше працювала вдома, ніж на офіційній роботі, там вона залишилася тільки на півставки. Доньку водила в садок. Батьків відвідувала в селищі у вихідні, привозячи їм гостинців.
— Невже ти стала така багата на гроші, що дорогі цукерки нам привозиш? – запитувала мати, радіючи успіхам доньки.
— Ну, не така багата, як хотілося б, але не голодуємо ми з Марійкою. І то добре! – сміялася Света, – у місті більше замовлень, я намагаюся шити добре, і вже є в мене постійні клієнти.
— Ех, донечко, шиття стільки часу забирає, – шкодувала Світлану мати, – а тобі б не зір псувати, а друга знайти. Не можна самій залишатися. Розумієш? Ти така симпатична, ще молода…
— Не треба про це, мамо. Поки що мені не до цього. Треба Марійку піднімати, побільше працювати. А там – як доля розпорядиться. Я все розумію. Але сама нікого шукати спеціально не буду…
Сусідами по під’їзду у Свети були як на підбір майже всі пенсіонери, одна молода парочка, дівчина-студентка, яка винаймає квартиру в далекої рідні, та невизначеного віку дивний чоловік, більше схожий на відлюдника.
— Ну, і трудівниця ти, дівка, – хвалила Світлану сусідка по майданчику Галина Іванівна, – навіть мені захотілося щось собі пошити. Ось зараз у магазинах і на ринку речей багато. І все якесь не якісне, не те, що душа просить. А ти пошиєш, сидить як на моделі. Усі твої клієнти задоволені йдуть.
— Я і вам пошию обов’язково, і грошей не візьму, по-сусідськи, – пообіцяла Світлана, – тільки як розберуся із замовленнями, і в перший же вільний від роботи вихідний – пошию для вас. А поки прийміть ось фартух для кухні. На знак подяки, ви ж мою Марійку, немов бабуся, любите. І гуляєте з нею у дворі, і до себе в гості раз у раз кличете…
— А що робити? Для мене малюки – найкращі друзі. І весело з ними, і потішно навіть. А мої онуки в іншій області. Приїжджають рідко, і великі вже. Самі скоро батьками стануть напевно, – відповідала Галина Іванівна.
Світлана багато працювала, вела сторінку в інтернеті, і навіть сама стала моделлю для своїх виробів. Благо фігура у неї була стандартна, струнка. Тут же у неї під фотографіями з’явилися відгуки, більше схожі на компліменти. Світлана тільки зітхала:
— Ну ось, я свої моделі рекламую, а не себе. Доведеться наймати моделей. А то вже женихи з’явилися. А тут не сайт знайомств. І донька побачить, і батьки – незручно навіть.
Вона видаляла найочевидніші зізнання шанувальників-чоловіків, і лише один під ім’ям «Господар Сірого кота» викликав у неї завжди посмішку. Цей хтось завжди залишав під фото Свети картинки з квітами, найкрасивішими, і бажав їй здоров’я і щастя.
— Треба ж, який ввічливий і постійний у мене підписник, – зауважувала вона, розглядаючи майже щоденні його світлини квітів і картинки, – і не втомиться ж надсилати й писати… не ледачий.
Зрештою, вона так звикла до його постійної уваги, що якщо не було раптом два чи три дні поспіль, то вона згадувала його:
— Ну, де ж ти, Господар Сірого кота? Куди пропав? Чи все в тебе гаразд?
Коли фотографії від невідомого доброзичливця – Господаря Сірого кота, з’являлися в мережі знову, то Света звично посміхалася і вголос віталася з ним:
— Ну, ось і чудово! З’явився. А то я вже занепокоїлася… Господарь…
Її репліки чула донька Марійка, яка гралася у своєму куточку. Вона теж усміхалася і повторювала за мамою:
— Ось він, твій господар сірого кота. Тут. Куди ж йому подітися? І кіт у нього справді, гарний, пухнастий, і головне, розумний. Не всім такі дістаються – розумні коти…
Світлана сміялася на доньку:
— Ох, ти, фантазерка моя. Коти в тебе розумні. Як у казці – «Кіт у чоботях», так?
— Звичайно, тільки казка – вона не справжня. А Сірий кіт – справжнісінький і дуже красивий. І господар у нього добрий. І дуже соромиться, що його кіт не може на вулицю виходити, бо звик жити вдома. Він його тільки на балкон випускає…
— Знову фантазії… Ти скоро й сама станеш вигадувати казки, донечко… – Світлана подивилася на доньку.
— Напевно, тільки найдобріші, і щоб наприкінці всі були щасливі, – пообіцяла Марійка.
Справи у Світлани йшли добре. Весна вабила на подвір’я, і вона, відірвавшись від справ, йшла гуляти разом із донькою на дитячий майданчик.
Там було багато дітей. Світлана сідала біля під’їзду і розглядала в інтернеті різні моделі, читала про моду, вела свою сторінку, поки донька грала з подружками.
— Здрастуйте, – почула вона приємний голос. Це був сусід невизначеного віку – такий смішний, скромний чоловік, який рідко зустрічався, і вони майже не говорили. Світлана кивнула йому.
— Гарна погода сьогодні. А донька ваша дуже ввічлива дівчинка. Ми з нею вже друзі, – раптом сказав він.
— Коли ж встигли познайомитися? – здивувалася Світлана, відірвавшись від телефону.
— Коли вона виходила ввечері гуляти з Галиною Іванівною. Я якраз у цей час із роботи приходжу, із заводу, – він усміхався, дивлячись на Свету, – а ви все працюєте, дуже поважаю ваш талант.
— Це Галина Іванівна вічно мене нахвалює всім. Її заслуга… – засміялася Світлана, – можливо, ви теж хочете щось пошити? Хоча чоловікам ніколи не подобалися ательє, а ви, схоже, дуже спокійно ставитеся до одягу.
— Ви вгадали. Я ношу речі довго. Немов приростаю до них. Буквально до дірок, якщо подобаються. Це мій недолік. Хоча я не жадібний, – він засміявся і відразу здався набагато молодшим.
Він якось дивно дивився на Світлану, що їй стало ніяково. Вона піднялася з лавки і пішла до Марійки, пора було пройтися до магазину і повертатися додому.
— А ти про що з ним розмовляла? – запитала Марійка, коли Світлана підійшла до неї.
— З ким? З тим дядьком?
— Ну, так. Із господарем сірого кота, – поправила її Марійка.
— Що? Як ти його назвала? Повтори… – здивувалася Світлана.
— Господар сірого кота. Ну, кіт у нього є… – повторила Марійка.
— Ах, так. Усі, у кого є коти, можуть називатися їхніми господарями. Правильно, – погодилася Світлана.
— Він сам так себе називає, мамо. А як його насправді звуть, я й не запитала поки що, хоча ми з ним майже друзі. Він дуже добрий. І завжди розповідає про свого котика. Як він їсть, спить, який ласкавий…
— Сам себе так називає? – знову здивувалася Світлана, – але… я, здається, теж його знаю. Тільки по інтернету. І теж не можу сказати його імені…
— Значить, він ховається від когось, – припустила донька, – значить, чогось боїться. Може, хтось хоче вкрасти його улюбленого кота?
— Не думаю, що комусь дуже знадобився його сірий кіт. Навіть якщо він і красивий. А ось ховатися від людей за кличкою – недобре, – підсумувала Світлана.
Однак, вона тепер чемно віталася із сусідом, а він, справді, соромлячись, відводив очі, але з легким поклоном привітав Свету й усміхався.
Через деякий час на сторінці Світлани в інтернеті з’явилися його листівки та побажання з новим підписом: Господар Сірого кота і друг чарівної дівчинки Марійки.
— Ну, ось, – вигукнула Света, – викрили ми його з тобою, Марійко. Це ж наш сусід. Без імені, по батькові та віку. Та ще й сором’язливий до неподобства!
При випадковій зустрічі на подвір’ї, коли він ішов із роботи, а Света гуляла з донькою, Марійка підбігла до нього і запитала:
— А як вас звати? Мене – Марійка. Маму – Світланка. А от вас як?
Чоловік усміхнувся і відповів:
— Сергій Сергійович. Це для тебе. А для мами можна просто: Сергій.
Усе це чула Світлана. Вона кивнула йому на знак згоди і подякувала за красиві листівки в інтернеті та постійні знаки уваги.
— Дякую, що оцінили мою скромну творчість. Робота для мене – постійний творчий процес, пошук і радість, – сказала вона, коли вони втрьох піднімалися сходами в під’їзді.
— Ви не тільки творча людина, Світлано. Ви – винятково красива, мила і добра жінка. Вибачте, що так довго ховався за свого кота. Навіть і не знаю, як це вийшло. Чесне слово… – зітхнув він.
— Таємне завжди стає явним, – усміхнулася Света, – мені приємно, що в мене такі прекрасні сусіди. Просто пощастило. А в інтернеті можете залишатися Господарем Сірого кота. Я вже звикла, і мені подобається.
Сергій Сергійович відчинив свої двері, і звідти одразу з’явилася мордочка пухнастого красеня.
— Ого, – оцінила Світлана, – та він – справжнє диво. І бути господарем такого красеня – це справжня велика посада!
Кіт, почувши комплімент, зник у кімнаті. Сергій Сергійович помахав Марії та пішов до себе.
Тепер їхня дружба була відкритою, вони часто гуляли разом, Сергій Сергійович ставав більш балакучим, веселим і при Світлані був щасливим.
— Скільки ж йому років? – запитала одного разу Галину Іванівну Света.
— Та він і не старий зовсім. Є такі люди, ніби як поза своїм часом. Старомодні, чи що. Здається, що йому сорок із хвостом, а йому тільки тридцять вісім. Лисуватий, ось і вік, так би мовити, в наявності, – Галина Іванівна розсміялася, – він виріс у нашому дворі. З хлопчаків його знаю. Хороший хлопець, завзятий холостяк. Я вже думала, що він і не закохається… Виховувала його бабуся. Батьки рано розлучилися, і поїхали в область, створивши свої сім’ї. Сергійко дуже переживав їхнє розлучення, але це півбіди. А ось коли пішла його бабуся, то й зовсім замкнутим став, на той час він був студентом. Бабуся і зробила його своїм вихованням старомодним. А взагалі, моя порада тобі: не відштовхуй Сергійка. Не знаю, що з ним стане, якщо ти його не приймеш.
— Ви просите за нього? – посміхнулася Світлана, – я розумію, звісно, але він сам що про мене думає?
Галина Іванівна замовкла. А через два дні в інтернеті з’явилася листівка з червоними трояндами і зізнанням у коханні. Так і було написано: «Найкрасивішій, найніжнішій і найдобрішій жінці на світі, яку я люблю…»
Світлана розплакалася. Вона підійшла до вікна і побачила, що на лавці чекає на них із Марійкою Сергій, а в руках у нього великий букет червоних троянд. Якраз у цей час вони завжди ходили гуляти разом у парк.
— Марійко, дивись хто там, – покликала Світлана. Вона підняла доньку на підвіконня, і вони стали дивитися на Сергія. А він побачив їх і жестом закликав виходити на вулицю.
Світлана помахом руки покликала його зайти до них. Він піднявся, і Світлана прийняла букет.
— Дуже гарні квіти, Сергію, – сказала вона, – я їх поставлю у воду швидше. Щоб вони якомога довше не в’яли… Спасибі! І за одкровення в інтернеті – спасибі. Але краще все-таки висловлюватися тут, наживо, гаразд?
— Добре. Вибач… краще очі в очі, – відповів він, хвилюючись.
Вони вийшли на вулицю, і Світлана взяла його під руку. Так вони пішли в парк, уже не приховуючи своєї симпатії одне до одного. Бачачи їх із вікна, Галина Іванівна витирала сльози, що набігли.
— Ось, Сергію, і твоя доля, дивись, скоро влаштується. Обіцяла я твоїй бабусі доглядати за тобою. Ось і ти закохався… І наречена твоя до тебе в під’їзд приїхала. Хіба не дивно? Дива та й годі. Як у казці…