У нічному поїзді Олену охопив незрозумілий напад тривоги. Її немов окутало холодним потом і в грудях защемило від збитого стуку. Щось різко стало втрачено… важливе, першорядне, частина її самої… Воно втрачено, обірвалося назавжди. Але що? Її крутило, не сиділося на місці і нерви напружилися, як натягнута струна. І хоча поїзд ішов чітко за часом, Олені здавалося, що вони спізнюються, дуже сильно не встигають. Її дратували зупинки на станціях і лякав місяць, який немов біг за ними нічним небом, немов хотів наздогнати і повідомити щось важливе, і попрощатися, навік попрощатися, і їй треба як слід надивитися на єдину пасажирку, яка сидить біля вікна, якщо вже не виходить обійняти, сказати останні слова… Господарською ходою пройшла плацкартним вагоном провідниця. Олена зачепила її.
— Скажіть, будь ласка, ми приїдемо вчасно?
— Змін у розкладі немає, не переживайте. Ви на якій станції виходите?
— В Вінниці.
— О шостій тридцять. Я вас розбуджу за півгодини. Спіть.
Олені хотілося якнайшвидше прибути в рідне місто, побачити чоловіка і старшу доньку. Вона скучила за ними за ті три дні, що була в батьків із молодшим сином. Олена схилилася над хлопчиком, поправила ковдру, що спала, і втиснулася чолом у скло потягу, і почала рахувати стовпи на підході до чергової станції, щоб відволіктися. І вона поглядала на себе, відображену в цьому склі, перелякану, стурбовану, розгублену… Поправила коротке волосся. Їй подобалася ця стильна стрижка.
— Моє завзяте дівча, – жартома казав їй чоловік. Олена згадала це і не посміхнулася, а, навпаки, судомно випрямилася – у відображенні на вікні був її чоловік. Вона доторкнулася тріпотливими пальцями до скла, і він розсіявся, як серпанок. Там знову була тільки вона. Олена подивилася на верхню полицю над сином – жінка звідти теж не спала, гортала мобільний. Зовсім розтривожена, Олена вирішила спробувати набрати чоловіка. Він не спав, працював у нічну зміну. Відкривши телефон, вона зрозуміла, що нічого не вийде – немає мережі. Олена зайшла в месенджер. Дмитро був у мережі о 20:00, рівно в цей час у нього починалася зміна. Вона написала:
«Коханий, я сумую. Скоріше б тебе побачити». Знала, що повідомлення зараз не дійде, але все ж…
Натиснула на аватарку з його фотографією. Посмішка зачепила її обличчя, і воно перетворилося, як перетворюється квітка, коли на неї сідає легкий метелик. Дмитрик на всю широчінь усміхався їй із фотографії, а на плечах у нього сидів син, вхопившись за рудий батьківський чуб. Олена відклала телефон і вирішила, що їй усе ж таки потрібно спробувати заснути.
Їй наснився довгий лікарняний коридор. Білі стіни, порожні палати… З одних дверей вийшла медсестра і Олена звернулася до неї:
— Вибачте, ви не знаєте, чим я можу допомогти?
Але медсестра поспішною ходою пройшла повз, немов і не помітила Олену. І тоді Олена обернулася на неї, хотіла наздогнати… Медсестра звернула на сходи, а там, наприкінці коридору, сидів на каталці біля вікна її Діма і сумно розглядав свої долоні.
— Дімо! Що ти тут робиш?
Діма підняв голову, але дивився не на Олену, а вбік.
— Я й сам не розумію. Шукаю, шукаю вихід, а його немає… Так втомився!
— Там сходи! Ходімо, потрібно скоріше йти!
Олену охопив несвідомий страх. Вона зрозуміла уві сні, що їх розшукують, що вони в небезпеці. Олена взяла чоловіка за широку долоню, трохи шорстку від фізичної роботи й таку теплу, і повела за собою.
Сходів, куди звернула медсестра, не було. Олена відчинила двері – там комора з відрами, побутовою хімією і ганчірками для підлоги. Вона почала відчиняти всі двері, що траплялися на її шляху. Кабінети, палати з пацієнтами, медичне обладнання…
— Стій! – зупинив її Діма перед наступними дверима. – Туди не ходи. Я там був… Краще не треба.
— Ні, ні, ми маємо все перевірити! Треба скоріше вибиратися!
— І вона штовхнула двері.
На операційному столі лежала людина. Він був укритий до пояса. Над ним стояли дві медсестри і знімали з нього медичні трубки, якісь прилади. Олену потягнуло туди, як магнітом, ноги самі пішли… Діма залишився за дверима.
Це був він, її Діма. Його руда шевелюра горіла в білій палаті яскравою плямою… Він лежав із розрізаною грудною кліткою, зашитою назад грубими швами.
— Гарний чоловік… шкода… – сказала медсестра.
— Буває, – відповіла інша.
Олена позадкувала, вийшла за двері… Озирнулася – а чоловік повільно йшов.
— Діма! – побігла вона за ним. Вона боялася навіть доторкнутися до нього, боялася, що він розпадеться, розвіється, зникне.
— Дімо, що відбувається?!
Він знову не дивився на неї. Жодного разу за весь сон так і не подивився їй в очі.
— Здається, я зрозумів… Але я не розумію, що робити далі? Я не хочу йти, хочу з вами залишитися.
— Дімо, ми йдемо додому! Я не віддам тебе! – у паніці кричала Олена, але слова з великими труднощами видавлювалися в неї з горла.
— Тут немає виходу.
Олена подивилася в кінець коридору.
— Ми підемо через вікно. Тут не високо, все вийде. Біжимо!
Коридор за ними змикався. Не було часу відчиняти вікно і незрозумілим чином вони, як це часто буває уві сні, вилетіли крізь скло. Гуркіт, вереск, шум… Олена падала вниз, але ніяк не долітала, а Дмитро… Він розлітався в різні боки, розсипавшись на зграю рудих голубок.
Поїзд різко тряхнуло під час від’їзду від чергової станції. Олена прокинулася і не відразу зрозуміла, де перебуває. У голові в неї був тільки чоловік. Вона намацала телефон, подивилася на час – минуло всього хвилин двадцять. Боже мій! Потрібно зателефонувати, терміново зателефонувати йому! Мобільна мережа давала слабкий сигнал. Олена зайшла у виклики, її калатало, каламутило в шлунку і хотілося кричати.
«Дмитрику, коханий мій, відповідай, будь ласка, швидше відповідай!»
Гудки йшли. Діма не брав слухавки. «Відповідай же!» – у паніці благала Олена. І він відповів… Раптом, коли потяг зупинився на черговій зупинці, якась пташка постукала у вікно…
«Це паніка. Панічна атака. Я чула про таке», – намагалася заспокоїти себе Олена. Нерви її були, як оголені дроти. Розмірений шум поїзда здавався їй оглушливим гуркотом. Вона дихала глибше, але повітря немов не вистачало. Намагалася ще кілька разів додзвонитися до чоловіка, але він не брав слухавку або пропадала мережа. Олена не хотіла турбувати вночі доньку і свекруху. Вони напевно сплять. Усе добре. Все добре…
Як вона вирубилася Олена не пам’ятала. О шостій ранку їх розбудила провідниця. На під’їздах до Вінниці телефон Олени завібрував і вона побачила, що дзвонить свекруха. Важким молотом застукало в Олени у скронях…
— Олено, Оленко! – прохрипіла в слухавку свекруха не своїм, але чужим, ридаючим голосом. Вона захлиналася, – мені подзвонили з Дмитрика роботи, його вночі забрали на швидкій! Ой, Оленко…
— Що з ним? – ледве видавила із себе Олена.
— Серце! – завила свекруха, – але як таке могло бути, він же не хворів, що за нісенітниця!
Олена згадала, що чоловік останніми днями і справді скаржився, що іноді поколює в грудях. Свекрусі вона про це не сказала. Найголовніше питання зараз в іншому.
— Він живий?
— Не знаю, я збираюся в лікарню, уже таксі викликала. Передзвоню!
Люди тягли свої сумки проходом до виходу з вагона. Звичайна штовханина плацкарту. Зі здавленим почуттям у грудях, Олена допомагала сонному синові взутися.
— Мамо, а тато нас зустріне?
— Ні, синку, він… Він на роботі.
Його не стало раптово. Як у тумані Олена стала готуватися до похорону. Сльози не просихали. Набігавшись за день і відчуваючи, що скоро збожеволіє від завивань свекрухи, яка перебувала тут же, у них удома, лежала на дивані в оточенні онуків і без кінця голосила, цілуючи то дітей, то фотографію сина в траурній рамці, Олена вийшла на балкон і, не соромлячись, почала палити. Свекор уже третю годину нерухомо сидів у кріслі. Олена диміла одну за одною. Вона бачила крізь балконні двері, як старша дочка повела за собою в кімнату брата, щоб заграти його, відволікти.
Раптом на карниз балкона сів голуб. Він подивився на Олену, повернувши на бік голівку, куркнув і став підбиратися до її руки. У Олени випав із рук недопалок. Вона розкрила долоню. Рудий і чубатий голуб забрався на її руку. Відлітати не думав. Олена погладила його чубату голівку, а голуб немов подавався вперед, вловлюючи її ласки. Разом із голубом Олена повернулася у вітальню.
— Ви тільки подивіться хто до нас прийшов!.. – сказала вона захоплено.
Голуб злетів на підлогу і почав ходити, як у себе вдома. Він підійшов до свекрухи і поглянув на неї яскраво-синім оком. Свекруха повільно опустилася перед ним на коліна, попутно витираючи сльози і воду з носа. Вона була вражена. Її нижня губа затремтіла, рука потягнулася до птаха… Голуб зробив кілька делікатних кроків назад, випнувши руді груди, немов бажав у всій красі показати свою пишність.
— Це ж мій синочок! – м’яко сплеснула руками свекруха і з її очей хлинув потоком новий виток сліз. – Це мій Дімочка до мене прийшов! Синочку мій, рідненький, та на кого ж ти нас покинув…
Вона впала перед голубом плазом, як у глибокій молитві. Поклала голову на підлогу і закохано дивилася на голуба знизу вгору. Поруч присів навпочіпки здивований свекор.
— Синочку, синочку…
Рудий голуб постояв перед ними якийсь час і попрямував до дитячої кімнати, просочився в щілину прочинених дверей.
— Діти, тільки не шуміть. Це тато прийшов попрощатися… – тихо сказала їм Олена, приклавши палець до губ.
Усі із завмиранням дивилися на голуба. Син сидів на килимі з витягнутими ногами. Рудий голуб постояв біля них, подивився поперемінно на кожного… і забрався на ногу сина.
Він пробув у дитячій усю ніч, а вранці, коли донька збиралася до школи, сів на вікно і став стукати по склу дзьобиком. Дівчинка підійшла до нього, погладила востаннє… Голуб ніжно вхопився дзьобом за її пальчик.
— Прощавай, тату… – сказала вона і відчинила вікно. Голуб полетів у небо.
Після похорону Олена не жила. Вона існувала. Жила заради дітей. Діма ніколи більше їй не снився, а вона так хотіла, так чекала щоночі, що він прийде… Сенс життя було втрачено. Порожнеча. Її душа стала дірою, в яку провалювалися прожиті без чоловіка дні, провалювалися і нічим не осідали всередині, пролітали наскрізь так, як вітер, що залетів в одну кватирку, вилітає через іншу, залишаючи після себе лише холод.
Улюблена пора року Діми – це осінь. Ту осінь, яка з ним так і не трапилася, Олена пережила одна. Її не тішили яскраві барви, і коли жовте листя пожухло, осівши вздовж тротуарів жалюгідним коричневим сміттям, вона навіть відчула полегшення. Одного разу, йдучи вранці на роботу, вона подумала про чоловіка і така туга її взяла…
Чому все так несправедливо!?
Сильний порив вітру підняв з дороги зав’яле листя і закружляв його над Оленою, і листя злітало високо-високо, до дахів дев’ятиповерхівок. А в небі відлітав великий ключ журавлів…
