Баба Маня надумала вже йти з життя. Була п’ятниця, обідній час, посьорбавши каші, запивши молоком, вона, втерши фартухом рота, дивлячись через скло кухонного вікна кудись у далечінь промовила звичайним, безбарвним голосом:
— Валькя! Після завтра помиратиму, в неділю, якраз перед обідом.
Дочка її Валентина, пересуваючи на плиті каструлі на мить завмерла, потім різко, всім тілом розвернулася обличчям до матері і сіла на табурет, тримаючи в руках ганчірку:
— Ти що це надумала?
— А час скінчився, все, стара, пожила. Допоможи мене помитися, одягну нову сукню. Ну, це ми потім з тобою обговоримо, хто ховати буде, хто могилку копати стане, час поки є.
— Це що ж, треба всім повідомити, щоби встигли приїхати попрощатися?
— Так-так, обов’язково всім розкажи.
— Хочеш все розповісти наостанок? Це правда, хай знають.
Бабуся згідно похитала головою і спираючись на руку доньки пішла до свого ліжка. Була вона маленького зросту, сухенька, обличчя, як печене яблучко, все в зморшках, очі живі, блискучі. Волосся рідке, сиве, гладко зачесане зібране в пучок на потилиці підхоплене гребінцем і прибрано під біленьку ситцеву хустинку.
Хоч по господарству вона давно не займалася, але фартух, фартух одягала за звичкою, клала на нього свої натруджені руки, з великими, ніби розкатаними качалкою кистями і пальцями, короткими і широкими. Йшов їй вісімдесят дев’ятий рік. І ось треба, зібралася помирати.
— Мам! Я на пошту піду, ти як?
— Нічого, нічого, йди з Богом.
Залишившись сама, баба Маня замислилася. Думки занесли її в молодість. Ось вона зі Степаном сидить над річкою, гризе травинку, він усміхається їй ніжно так.
Весілля своє згадала. Маленька, ладненька, в сатиновому світлому платті, вийшла наречена в коло і давай танцювати. Свекруха, побачивши обраницю сина, сказала тоді:
— Чи користі від такої в господарстві, дрібнувата, та й чи дітей може мати?
Не вгадала вона. Маша виявилася працьовита і витривала. У полі, на городі працювала нарівні з усіма, не виженеш за нею, багато днів працювала.
Будинок почали зводити, вона перша помічниця Степанові подати – принести – підтримати. Дружно жили вони з чоловіком, душа в душу, як то кажуть. Через рік, уже у новій хаті, з’явилася донька Валя.
Було доньці чотири роки, і думали про другу дитину, як почалася війна. Степана закликали, у перші ж дні.
Згадавши проводи його, баба Маня судомно зітхнувши, перехрестилася, втерши вологі очі фартухом:
— Любий мій, рідний, вже скільки я по тобі сумувала, скіки сліз пролила! Царство тобі небесне та вічний спокій! Скоро побачимось!
Її думки перервала дочка, що повернулася. Прийшла вона не одна, а з місцевим фельдшером, що лікував майже все село.
— Як Ви тут баба Маня, захворіли?
— Та нічого, не скаржуся поки що.
Він послухав стареньку, виміряв тиск, навіть градусник поставив, все гаразд. Перед відходом, відвівши Валентину убік фельдшер, понизивши голос сказав:
— Мабуть вичерпався життєвий ресурс. Це не доведено наукою, але здається, люди похилого віку відчувають, коли підуть. Кріпись і готуйся потихеньку. А що ти хочеш – вік!
У суботу Валентина викупала мати в лазні, вдягла у все чисте і та лягла на свіже застелене ліжко, вперши очі свої в стелю, ніби приміряючись до майбутнього стану. Після обіду почали з’їжджатися діти.
Ваня, важкий, розповнілий лисуватий чоловік, шумно увійшовши до будинку, заніс сумку смаколиків. Василь і Михайло, два брати близнюка, смагляві, чорняві, носи з горбинкою, з’явилися на порозі, приїхавши разом на машині з міста, з тривогою дивлячись у очі сестрі, мовляв, як вона?
Тоня, яка сильно набрала вагу, з добродушним обличчям, властивим повним людям, дісталася рейсовим автобусом із сусіднього району, де жила з родиною. І останньою, вже ближче надвечір на таксі від станції, приїхала електричкою – Надія, струнка, рудоволоса, директор школи з обласного центру.
З тривожними обличчями, шмиргаючи у хустки, втираючи сльози, вони входили в будинок, одразу проходячи до матері, що здавалася маленькою і безпорадною на великому ліжку, цілували її і тримаючи за руку питали заглядаючи з прихованою надією в очі:
— Мамо, що ти надумала, ще поживеш, ти у нас сильна.
— Була, та все, — відповіла баба Маня і підібгавши губи зітхала.
— Відпочиваючи казала, завтра поговоримо, не бійтеся, до обіду не помру, — Діти із сумнівом відходили від матері, обговорюючи нагальні питання одне з одним. Вони, загалом то не молоді вже, теж часто додавали і були раді, що з мамою постійно жила Валентина і можна спокійними бути за неї.
Приїхавши до матері, за звичкою, що давно склалася, взялися допомагати по господарству. Все їм було тут знайоме та рідне, дім їхнього дитинства.
Михайло з Василем рубали дрова і складали під навіс, Іван тягав у бочку воду з колонки, Антоніна вирушила годувати худобу, а Валентина з Надією зайнялися вечерею. Потім на кухні, зібравшись за великим столом, діти баби Мані розмовляли напівголосно, а вона, дивлячись у білу стелю, як на екрані побачила своє життя.
Тяжко довелося у війну, холод та голод. Ходила на полі навесні виколупувала дрібні промерзлі чорні картоплини, що залишилися з осені, терла їх і смажила деруни. Добре, що знайшла у лазні, на віконці невелику пляшечку з лляною олією.
Колись, ще до війни, після парилки змащувала нею ступні ніг, що загрубіли. Пощастило! Стала по крапельці додавати на сковорідку. А той невеликий запас картоплі, що був у льоху, берегла і не торкалася. Як встановилися теплі травневі дні, посадила, не могла більшого собі дозволити, як відчувала, що все це затягнеться, і горя ще сьорбнуть.
Черемшу збирала, щавель, лободу, кропиву все йшло в їжу. Дітям перешивала одежу зі свого, а як через рік після початку війни отримала похоронку на Степана, то і з його речей теж.
— А що тут поробиш, таке життя! — перервавши хід своїх спогадів, важко зітхнула баба Маня. Ближче до осені підкопувала картоплю, варила її і наповнивши горщики, утепливши старими хустками, прихопивши малосольних огірків, зеленої цибульки, ходила за п’ять верст на вузлову станцію, вимінювати на інші продукти та речі. Скучившись за домашньою їжею, проїжджаючі охоче змінювалися.
Коли військовий склад, дивишся, розживешся тушонкою, салом, а то й шматочок цукру вийде, все дітям на радість.
Вони худі, бліденькі, зустрічають матір із надією в очах. Якось уже до кінця війни надумала Маша купити козу.
Порилася в скринях і, діставши недоторканне — чоловічий новий бостоновий костюм і свою вихідну сукню, сплакавши над ними, додала до цього срібні сережки з бірюзою і картину з лебедями, що пливли по озеру, віддала все це багатство за молоду і норовливу кізочку.
Тепер у її дітлахів було молоко, як добре! Через місяць уже помітно повеселішали хлопці, рум’янець на щічках з’явився.
Так, намаялася вона одна з дітьми. То у школі проблеми, то хвороби здолали.
Василь захворів на вітрянку і всіх заразив. І сміх, і гріх, повний будинок як жаблять витиканих зеленкою, плямистих дітей. Ногу хто зламає, у бійці голову розб’є, за всіх душа боліла.
Згадалося, ще як скінчилася війна, та повернулися фронтовики, стали її хлопці лаятись та палити. Довелося виявити характер. Закликала обманом Ваню, Ваську та Мишка якось у лазню, ніби допомогти треба, замкнула зсередини і нагодувала тютюнцем, їдким самосадом.
Кричали, відплювалися, але з того часу ні – ні, не помічала, щоби поверталися до цієї звички. А куди подітися, коли чоловіка нема. Боялася за них!
То Ваня заблукав у лісі, шукали всім селом цілий день, то Тося мало не потонула, потрапивши на річці у вир, а Мишка з апендицитом ледве встигли до лікарні довести, виходили, врятували.
І знову судомно зітхнувши, подумала:
— Таке життя бентежне!
Минали роки, діти зростали. До Маші сваталися чоловіки, гідні були, та як дітям скажеш? Почала була одного разу розмова з ними, а хлопці в один голос:
— Навіщо чоловіка у хату? Ми слухаємось, допомагаємо у всьому, нам і так добре і дружно?
Як скажеш їм, що сумувала за чоловічою ласкою, що хочеться бути слабкою, що сил немає тягнути все на собі, хоча б частину проблем перекласти, сховатися за спину сильну, коли погано. Але відразу відвідували й інші думки:
— Раптом ображати почне дітей, ну його в біс! — З цією думкою сама і погодилася.
А як стали підростати, та увійшли в свою пору, тільки тримайся! Безсонні ночі біля вікна в очікуванні, побачення їх, витирала гіркі сльози розчарування від обранців:
— Не плач тяжко, не віддам далеко, хоч за курку, та на свою вулицю, — прийнявши за плечі страждаючу від нерозділеного кохання Надію, намагалася жартівливою приказкою втішити матір, — а що горювати — то доча, все перемелеться, як борошно.
А потім хлопці її один за одним пішли служити, проводила, згадавши чоловіка, плакала. Але, Слава Богу, всі живі повернулися, зміцніли.
Одружилися, вийшли заміж і розлетілися з гнізда її діти, одна Валентина не влаштувала долю, при матері залишилася.
— Таке воно житття бентежне!
Були в них у родині звісно й радості, куди без них. Виховала дітей гідними людьми та руки у всіх золоті. Чи це не радість? Пишалася ними.
Зажмуривши повіки тихо лежала баба Маня, думки заколисали її, перестали розбурхувати і лякати страшними картинами з далекого життя і вона заснула під тиху розмову своїх дітей, які продовжували обговорювати щось на кухні.
Вранці, після сніданку, всі зібралися навколо матері. Їй, щоб було зручно, підклали кілька подушок під спину. Обвівши дітей пильним поглядом, ніби наважуючись на щось, баба Маня заговорила:
— Вибачте мене заради Бога, якщо не так, щось робила. Кажу, щоб не залишилося злості чи образи якої. Живіть між собою дружно, допомагайте. Я вже скоро помру.
Всі, одночасно, обурившись на її слова, замахали руками, але мати категорично зупинила:
— Хоч, не хоче, а як Господь скаже, так і буде.
Настала тиша. Переводячи погляд з одного на іншого, баба Маня тихим голосом почала свою розповідь:
— Якось на початку війни, взимку, ми з Валею сиділи в хаті, на печі, вона й казала:
— Мамко, стукають у двері. Пішла, глянула. Боже правий! Хлопчик лежав, там будинок горів, а поруч нікого немає. Я подивилася, подивилася, та й занесла його до хати. Голодний, посинів хлопець. Жваник зробила з хліба в ганчірочку, теплої води дала, заснув. Мати так і не знайшлася. Назвали ми дитину Ванею.
Потім, десь так року в сорок другому, важка зима, морозна, на вузловій станції, біля шелону дивлюся, сидить дівчинка рочків п’ять, як моя Валькя. На вузлах сидить, а мами нема. Я почекала години дві, так вона й не з’явилася. Запитувала там — там, ніхто не бачив. А дівчинка та щоки приморозила, побіліли вони. Цікавлюся, як звати, б’ється у сльозах і мовчить.
Потім з’ясувалась — Тоня.
— А вже в сорок третьому привезли до села дітей. Казали німці розбомбили колону, а грузли їх у тил.
— Хто візьме, залишилося зо два десятки, в інших селах розібрали, пожалівши дітлахів! — кричить голова. А хто їх буде брати, своїх годувати нема чим. Дивлюся сидять, як горобці два однакові, близнюки, притулилися одне до одного, років по два-три їм було. Очі величезні, плачуть. Кажу голові:
— Давай мене записуй, Вася та Мишко, мої будуть, витримаєм. Дружні хлопці були, завжди разом. Трохи помовчавши, перепочивши баба Маня продовжила:
— А Надю — та я в пиячки матусі її відбила. Жаль було жінку, запила з горя, що чоловік коханий загинув. Сама тягалася і її тягала на гульки по шинках. А як я дівчинку забрала, вона й згинула.
У кімнаті встановилася дзвінка тиша, діти баби Мані сиділи, переглядаючись, не знаючи, що й казати.
— Все діточки, я втомилася, трохи посплю, — припиняючи розмову, вирішила баба Маня.
— Мамо, та як же це? Ми ж не знали! — в один голос загомоніли всі.
— Ідіть, ідіть, — наполягала баба Маня.
Здавалося, їй було ніяково, вона соромилася почути слова подяки від дітей, їхні здивовані запитання. Усі вийшли на кухню, почали обговорювати почуте від матері, ділитися своїми враженнями після сказаного, пригадувати те, що стерлося за давністю років, якісь підказки пам’яті, відчуття.
Не відчували вони себе чужими, тепло й затишно було їм у цьому будинку, і дитинство бачилося щасливим. А якщо за життя і виникали питання, то мати однозначно завжди припиняла їх словами:
— Усі мої, рідні, як один. Не дуріть мені голову, займіться справами.
Валентина тихо, навшпиньки зайшла в кімнатку матері бажаючи вкрити теплішою ковдрою. Та лежала, широко розплющеними очима дивлячись у стелю, на спокійному обличчі застигла щаслива посмішка. Все.
