— Ти чому приїхала додому так рано?! – злякався чоловік, за інерцією зачиняючи двері перед носом у дружини.
—У якому сенсі? – Світлана встигла вставити сумку в отвір, щоб двері не зачинилися. Ситуація була схожа на дешевий анекдот. Ось тільки в ролі “чоловіка у відрядженні” з анекдоту була дружина, Світлана…
Не дарма вона не хотіла їхати, підозрювала чоловіка в невірності!
Світлана завжди мріяла побудувати кар’єру. Вона багато працювала і з часом отримала бажану посаду. Спочатку чоловік Світлани, Григорій, з недовірою ставився до нової посади дружини.
— І чого це тебе призначили? Невже не знайшли когось іншого?
— Якого?
— Ну… Чоловіка, наприклад, або дівчину, молодшу…
— Значить, по-твоєму, хороші посади мають обіймати або чоловіки, або дівчата? А зрілим, досвідченим жінкам куди? На звалище?! Доживати? – образилася Світлана.
— Ні, я не це мав на увазі, – зніяковів Гриша. Він спробував щось пояснити, виправдатися, але в нього не вийшло.
Світлана образилася і кілька днів не розмовляла з ним. А потім повідомила, що їде до Києва.
— Навіщо?!
— Викликають у головний офіс. У справах.
— Надовго?
— Ні, на кілька днів.
— Наступного разу повідомляй заздалегідь! Як я буду один жити?
— Впораєшся. Не дворічна дитина. Сосиски, макарони, пельмені ніхто не відміняв. Григорій понуро кивнув. Світлана поїхала, але це був тільки початок.
Відтоді їй часто доводилося їздити то до столиці то до інших областей. Більше ніж на три дні вона не їхала і завжди попереджала чоловіка про свої поїздки. Зазвичай Гришко засмучувався, бубонів, але останнім часом щось у його поведінці змінилося. Він став потайливим, поводився дивно і немов тільки й чекав, коли дружина поїде.
А Світлана, як на зло, не їхала. В її фірмі знову назрівали зміни, і жінці доводилося ще старанніше працювати. Вона затримувалася в офісі, і в Гриші з’явилося багато вільного від дружини часу. А коли з’являється вільний час, як правило, знаходяться і заняття. Часом ці заняття призводять до розпаду сім’ї.
Світлана розуміла це, помітивши, як змінився чоловік. Він часто зависав у телефоні, не цікавився її новинами, абсолютно не приховував стурбованості тим, що дружина “засиділася” вдома.
— Люба, у тебе проблеми на роботі? – запитав він одного разу.
— Ні… З чого ти взяв?
— Я порахував, що ти не виїжджала до столиці вже понад два місяці, – Гриша виглядав розчарованим. – Тобі знайшли заміну?
— Зовсім ні! Я просто потрібна тут. А чому ти питаєш?
— Та так… Раптом ти забула сказати мені щось важливе? Ось і вирішив уточнити.
— Не турбуйся. Якщо я кудись зберуся, то ти дізнаєшся про це першим, – фиркнула Світлана. Вона задумалася над поведінкою чоловіка, над його запитаннями і дивними поглядами.
“Напевно, знайшов собі іншу”, – подумала Світлана. Крім того, вона зазначила, що чоловік зовсім перестав приносити гроші додому.
— Можливо, ми з’їздимо в магазин разом? – запропонувала вона, зателефонувавши чоловікові.
— Не думаю, що хочу витрачати на це час. Інтернет для того й придумали.
— У такому разі замов продукти сам. Мені ніколи займатися цим, а ти вже вдома.
— Добре, – погодився Григорій. А через півгодини з картки Світлани списали оплату замовлення.
— Чому ти не заплатив сам?! – запитала вона.
— У мене невеликі труднощі з фінансами, зарплату затримали… Та й узагалі, зазвичай ти за продукти платиш. Не бачу проблеми.
— А я бачу проблему! Ти став нахлібником, при цьому не виконуєш елементарні речі: навіть вітатися вранці забуваєш, одразу ж хапаєш телефон! У ванній замикаєшся і годинами сидиш. Що ти там таке робиш так довго?! – вибухнула Світлана.
— Я думав, що “кабінетні” справи – те, на що має право будь-яка людина. Особисті кордони – чула щось про це? – невдоволено відповів Гриша. Йому не сподобалося, що дружина назвала його нахлібником.
— Тобі потрібні особисті кордони? Втомився, значить, від мене? – Світлана схрестила руки на грудях. – Добре, у такому разі радій: мене відправляють у відрядження.
— Коли? – очі чоловіка заблищали. Він не зміг приховати радості.
— А ось просто завтра. Поїздка термінова, довга… – Світлана хотіла сказати, що на рік, але побоялася, що чоловік не повірить і її план не спрацює.
— І наскільки ж ти їдеш?
— На місяць, – випалила вона, помітивши, що руки чоловіка потягнулися до телефона.
“Ну і ну… абсолютно не контролює себе! Дружина ще за поріг не ступила, як він уже коханку запрошує!”.
Думки Світлани були одна сумніша за іншу. Але ж ще недавно вона турбувалася зовсім не про це, а про те, що начальник викликав її у свій кабінет і довго говорив.
— Подумайте, я вас не кваплю.
— Розумію, але в мене сім’я… Це надто важке рішення, я не можу прийняти його наодинці.
— Зрозуміло. Я дам вам можливість подумати.
— Скільки часу в мене є?
— Півтора-два місяці. До літа я маю віддати звіт у головний офіс. Можливо, ви самі його передасте, уже на новій посаді.
Світлана скромно посміхнулася. Про таку пропозицію вона й мріяти не могла. Але її чоловік, Григорій, був проти таких змін. Тому жінка не відчула всього спектра емоцій. Вона відклала розмову на деякий час: потрібно було підготувати чоловіка до цих новин. І раптом такий поворот.
Виявилося, що чоловік чекає, не дочекається, коли дружина звільнить житлоплощу!
Світлана збирала валізу з важким серцем. Внутрішній голос говорив їй про те, що їхати не варто, але вона все-таки поїхала. На щастя, їй і справді погодили поїздку, з якої вона розраховувала повернутися раптово, без попередження.
Світлана поїхала: залишила чоловіка, а він навіть не звернув уваги на те, що холодильник був порожнім, що дружина не приготувала для нього чисті сорочки…
У цю поїздку все було інакше. Гриша не дзвонив дружині, щоб дізнатися, як вона доїхала, як дісталася до готелю. Він не писав їй повідомлення і взагалі, немов забув про її існування. Ба більше, на дзвінки дружини він відповідав досить сухо, мимохідь. Так, немов він кудись постійно поспішав, і в нього не було можливості витратити кілька хвилин на просту розмову.
Спочатку Світлана жаліла себе, плакала в подушку, розуміючи, що їхній шлюб приречений, але через кілька днів зловила себе на думці, що будь-яке завершення – це початок чогось нового.
Через два тижні під час розмови з начальником, вона прийняла доленосне рішення:
— Я згодна, Борисе Львовичу.
— Ви все обдумали? – уточнив він, стримуючи посмішку.
— Так.
— У такому разі, завтра ми проведемо нараду. Вдало, що ви зараз у столиці.
— Добре.
Світлану затвердили одноголосно. Черговий щабель у кар’єрних сходах було пройдено. Їй би радіти, але домашні проблеми заважали відчути повноцінне щастя.
— Ви можете приступити до нових обов’язків уже з понеділка. Ймовірно, вам необхідно закінчити якісь справи вдома? – уточнив новий бос.
— Так. Ви маєте рацію.
— У такому разі їдьте у своє місто, закривайте всі питання і повертайтеся. Сподіваюся, вам вистачить тижня на вирішення справ.
— Так. Цього цілком достатньо, – Світлана кивнула. Вона оформила зворотний квиток і, не відкладаючи, вирушила додому. Чоловікові вона дзвонити не стала. Їй потрібно було застати його зненацька. Що і сталося.
Зайшовши в під’їзд, вона вийняла ключ і тремтячими руками відімкнула замок.
— Хто там?! – пролунав голос чоловіка. Імовірно, Гриша був поруч із дверима. На секунду Світлана подумала, що просто накрутила себе, що чоловік вірний їй, і зараз, удома, вона не побачить доказів його невірності.
— Це я.
— Світлано?! Ти чому приїхала додому так рано?! – налякався чоловік, зачиняючи двері перед носом у дружини.
— У якому сенсі? – Света встигла засунути сумку, щоб двері не зачинилися. – По-твоєму, я маю заздалегідь питати дозволу “на в’їзд?” Ану, відійди! Я втомилася з дороги.
Світлана з силою штовхнула двері і зайшла у квартиру. Вираз обличчя чоловіка був переляканий. Здавалося, він був готовий на все, аби дружина зникла.
— Невже ти не радий мене бачити? За два тижні не скучив? – вона подивилася на чужі речі, що лежали в передпокої. Курточка, кеди… Світлана очікувала, що коханка чоловіка ходитиме на підборах, а не в цих ганчірках.
— С-скучив… А ти чому так рано? Чи ти проїздом? – чоловік базікав дурниці, і Світлані стало раптом смішно.
— Точно, я проїздом. Дещо владнаю і далі поїду, – вона пройшла вглиб квартири, звідки долинав шум. Світлана була настільки схвильована, що не відразу помітила шар пилу на підлозі, не побачила вона і мішки з клеєм. І тільки зазирнувши в кімнату, вона зрозуміла, що відбувається. За її відсутності чоловік вирішив зробити ремонт! Щоправда, закінчити його він не встиг, бо дружина приїхала раніше.
— Сюрприз не вдався? – вона підперла боки кулачками. – Як мило, я дивлюся, у нас тут рожеві стіни і малюнок із дитячого мультфільму на шпалерах. Ти впав у дитинство? Чи вирішив для нашого 18-річного сина кімнату облаштувати? Він у нас хлопчик, а не принцеса! І живе він в інститутському гуртожитку, а одружуватися і дітей йому ще рано! – рявкнула Світлана. Григорій опустив погляд. – Чекаю пояснень, не мовчи!
— Це кімната для моєї доньки.
— У тебе є коханка, яка подарувала доньку?!
— Ні… У мене є донька, у якої також ось зʼявилась донька. Боже, я розумію, що все це звучить дивно… Адже ми з тобою двадцять років разом…
— Так! Ти маєш рацію, це звучить так, немов ти не в собі!
— Послухай, Света, у мене є дочка. Я так само, як і ти, не знав про її існування донедавна… Їй двадцять років… Її матері не стало, допомогти нікому. Нещодавно я дізнався, що став дідусем. Загалом, Аліса знайшла мене і попросила про допомогу. Її кинув чоловік, і їй ніде жити. Вона одна з немовлям на руках… А я відчуваю провину за те, що вона росла без батька. Дозволь мені хоча б онукові дати те, що я не дав доньці! – Гриша говорив плутано, а Світлана не могла повірити його словам.
— Бачу, що ремонт майже завершено? – видавила вона.
— Так, ліжечко привезуть післязавтра. Не хвилюйся, усе вже оплачено. Світланко… Люба, я не сказав тобі заздалегідь, бо думав, що ти не погодишся, що будеш злитися і не дозволиш прихистити бідолаху. Я розраховував, що, коли ти повернешся з відрядження, все вже буде готово, і Аліса з малятком переїде сюди. Я просто сподівався, що ти не станеш виганяти молоду матір на вулицю… Ти ж добра жінка!
— Ти абсолютно правий. Я не стану виганяти матір із немовлям. Я вижену тебе! Зараз же збирай речі, щоб через годину твого духу тут не було! – крикнула вона. – А ви продовжуйте працювати! – Світлана звернулася до жінки, яка робила ремонт. – У вас доба, щоб закінчити.
Та кивнула.
Григорій стояв ні живий, ні мертвий.
— Світлано… Як ти можеш мене вигнати? Ми з тобою стільки років… Куди я піду? Та й навіщо тобі одній така велика квартира?
— Це я вже без тебе вирішу. Забирайся до своєї “дочки та її дочки”!
Коли чоловік пішов, до Світлани підійшла жінка-ремонтник.
— А ліжечко куди привозити? Чи ви відмовитеся? – запитала вона.
— Сюди везіть. Усе оплачено.
Світлана сіла на стілець і задумалася. Як добре, що їй запропонували цю роботу з переїздом до столиці. Інакше зараз вона боролася б із власною розсудливістю за те, щоб не пускати незнайомку з дитиною до своєї квартири. Ким справді доводилася Григорію Аліса, дочкою чи коханкою, Світлана не знала. Але вона не могла дозволити чужій жінці жити на її території. А ремонт? Він був дуже доречним.
Світлана набрала номер телефону подруги.
— Ань, привіт. Я все-таки вирішила переїхати. Мені оплачують житло в Києві, син живе в гуртожитку інституту, а чоловік… – вона зробила паузу. – Чоловіка я вигнала. Загалом, квартира вільна. Заїжджайте, живіть. За оренду багато не візьму, ми ж подруги. І ще… для внучки не купуйте меблів. Гриша “подбав” про майбутніх мешканців.
Аня залишилася в захваті від свіжого ремонту в дитячій. Вона давно винаймала квартиру неподалік, але власниця вирішила продати житло, і жінка з донькою та онукою залишилися без даху над головою. Свого житла в них не було – складна історія. Вона не сподівалася, що подруга зважиться на переїзд, але тепер була дуже рада.
— Дякую, Світланко! Обіцяю, що квартира буде в надійних руках. А про зраду чоловіка не сумуй. Мало чоловіків, які зберігають вірність дружинам… Нехай тепер зі своєю “донькою та онукою” живе, платить за орендовану квартиру і купує продукти. А ти їх утримувати не зобов’язана.
Жінки трохи поговорили, і Світлана пішла збирати речі. На неї в житті чекали серйозні зміни, до яких потрібно було ретельно підготуватися.
Розлучення, поділ майна і нова робота, нове місце проживання і нові горизонти. У новому житті старому Гриші місця не знайшлося, хоча він дуже старався помиритися і навіть приїжджав до дружини в столицю. Але Света помилок не прощала…
