— Як це, повернути Вітю? Вони при своєму розумі? Хлопчина тільки звик, усе налагодилося…
Денис Васильович поклав слухавку і насупився. Директором цього дитячого будинку в невеликому містечку він працював майже 20 років і встиг побачити всякого. Були і серед його вихованців ті, кого прийомні батьки повертали. Але зазвичай це діти з важкими патологіями, та й то вкрай рідко. Коли люди не розрахували власні сили і зіткнулися з проблемою, яка виявилася для них нерозв’язною. Денис Васильович не засуджував, навіть шкодував такі пари. Хотіли ж як краще.
Але Вітя… Хлопчик потрапив до нього в 10 років. Розгублений беззахисний погляд, кілька домашніх іграшок, серед яких саморобне м’яке кошеня з ґудзиковими очима, і два свідоцтва про те що не стало його батьків. Мами і тата. Автокатастрофа обірвала одразу три життя. Вітя перший час теж немов не жив. Сидів, закам’янілий, на своєму ліжку, притискаючи ґудзикооке кошеня. Цю іграшку пошила мама. Кошеня стало тією єдиною тонкою ниточкою, яка ще пов’язувала хлопчика з минулим щасливим життям.
Дуже важко і довго Вітя звикав до дитячого будинку. Директор одразу передав його анкету в базу даних на усиновлення. Але брати домашнього, здорового, але вже десятирічного хлопчика ніхто не поспішав.
«Брати…» Слово-то яке, – подумав раптом Денис Васильович зніяковіло. – «Немов кошеня чи цуценя на прилаштування віддаю».
Вітя провів у їхньому будинку три роки. Ввічливий, акуратний хлопчисько, тільки сумний не по роках. Хлопців не цурався, але й друзів не завів. Більше тягнувся до дорослих. Особливо подружився з Дмитричем.
Іван Дмитрович працював завгоспом, а за сумісництвом і сторожем, багато років. Сім’ї в нього не склалося, і він по праву вважав підвідомчий йому дитячий будинок своїм домом теж. І хоч була у нього квартира в місті, жити вважав за краще у відведеній йому кімнаті – сторожці, працюючи практично без відпусток і вихідних.
Вітя часто проводив час не в хлоп’ячій компанії, а допомагаючи Дмитричу по господарству. Вони і меблі ремонтували разом, і майданчик малюкам у дворі майстрували. Кмітливий рукатий хлопчисько швидко знайшов спільну мову із завгоспом. Та й той прив’язався до хлопчика.
Але ось, рік тому, Денису Васильовичу зателефонували з опіки, повідомивши, що є на Віктора потенційні усиновителі. Пара не молода, відбулася, з хорошим достатком, позитивна. Чоловік – на пожарний на пенсії, його дружина – медик за освітою, зараз домогосподарка. У подружжя невеликий бізнес, свій будинок. Хлопчику з ними буде добре.
Директор зрадів, звісно. Дай Бог, щоб усе склалося, як треба. Засмутився тільки Дмитрич. Надто вже прикипів до хлопчика. Хотів сам його всиновити, але отримав відмову.
Пара справді виявилася солідною і надійною. Чоловік мріяв про спадкоємця, але не склалося у них зі своїми дітьми. Дружина його з таким станом справ змирилася, а він ні, вже дуже хотів сина. Коли побачив Вітю в базі, відразу сказав: ось він, син. Хлопчик і справді зовні був схожий на прийомного батька: русяве волосся, виразні очі, навіть підборіддя здавалися однакової форми.
Вітя спочатку в сім’ю йти не хотів, за три роки прижився в дитячому будинку. Але Денис Васильович умовив спробувати, спочатку в гості поїздити, а там, мовляв, сам вирішиш. У сім’ї всяко краще, ніж у казенній установі. І Вітя погодився.
Уже після двох гостьових поїздок настрій його покращився. Важливу роль зіграло те, що в будинку був собака. А собак Вітя любив! І книжки про них читав, і породи всі знав, як справжній кінолог. Якось розповів Дмитричу, що батьки обіцяли завести цуценя, та ось воно як вийшло.
А в прийомних батьків собака вже був, не цуценя, щоправда, але зате відомої породи: бордер-коллі. Чанг одразу подружився з хлопчиком і полюбив його. Видно, відчував, що і Вітя його любить. Повертаючись після вихідних, хлопчик із захопленням розповідав Дмитричу про те, який Чанг розумний і слухняний. Вони з псом навіть примудрилися вивчити кілька нових команд, і Вітя просто світився від щастя.
Власне, Чанг і став для Віті вирішальним аргументом, який зіграв роль у згоді хлопчика жити в прийомній сім’ї.
Але навіть пес не міг допомогти йому швидко звикнути до нових батьків. Якщо чоловік щиро намагався стати хлопчикові справжнім батьком, то дружина його поводилася відсторонено, хоч би як Вітя намагався бути хорошим сином. Він відмінно вчився. Учителі в новій школі хвалили хлопчика, відзначаючи його акуратність і працьовитість. Уроки Вітя робив без сторонньої допомоги, намагаючись виконати всі завдання правильно з першого разу, щоб залишався час погратися і погуляти з Чангом. Іноді хлопчик разом із чотирилапим другом прибігав до Дмитрича, показуючи тому, як багато нових трюків вивчив Чанг. Знав про ці візити і Денис Васильович, не лаявся, навпаки, цікавився, як у Віті справи.
Про прийомного батька хлопчик розповідав охоче, але коли мова заходила про матір, намагався тему зам’яти. Денис Васильович навіть зателефонував чоловікові, щоб дізнатися, чи все у них добре, і той запевнив, що все гаразд, а якщо і виникають якісь труднощі, то вони цілком успішно їх долають.
Знав, що дружина його жінка зі складним характером, але сподівався, що і її серце відтане, хлопчисько чудовий. І коли вона поскаржилася, що Вітя кудись надовго забирає собаку, велів їй до хлопчика не чіплятися, а краще спробувати знайти з ним спільну мову. Так і жили. Згодом і дружина, і Вітя змирилися з існуючим станом справ і уклали негласний мирний договір.
І ось тепер, як грім серед ясного неба: опікуни хочуть повернути дитину.
— Вітьку повернути? – Дмитрич навіть присвиснув. – Денисе Васильовичу, серйозне щось сталося? Що накоїв він?
— Та в тому й річ, Іване, що нічого не накоїв. Вчиться добре, не хуліганить. Та ось дружина нашому прийомному батькові поставила умову: або я, або він. Не змогла ні звикнути, ні полюбити. Каже, втомилася себе переламувати, проблеми з психікою почалися. Вона ж, медик, вміє з наукової точки зору все пояснити. Ех, шкода хлопчика!
— А він, що ж за мужик такий! – Обурився Дмитрич. – Не може на своєму наполягти!
— Ну, Іване, тут не нам із тобою судити. Чужа сім’я, як і чужа душа – невідоме. Тож забираємо знову до себе нашого Вітю.
— І правильно! Слухай, Денисе Васильовичу, а може все ж таки мені дозволять Вітьку всиновити? Раз уже ці відмовилися. Ще спробувати?
— Ні, Іване Дмитровичу, дорогий, сумніваюся. Ти без сім’ї, без дружини. Квартира в тебе, звісно, є, але зарплати в нас, сам знаєш, які. А там купа умовностей за законом. Ти ж давно працюєш, краще за мене все знаєш.
Дмитрич прикро махнув рукою і пішов до себе.
Вітя, здавалося, навіть радий був, що повернувся. Тільки дуже сумував за Чангом. Діти казали: плаче ночами. Свою фотографію, де в обнімку з псом, він носив у підручнику, а після школи ставив на тумбочку і сумно довго розглядав. І ще одна біда трапилася у хлопчика. Десь у будинку опікунів залишився кіт із ґудзиковими очима, єдина пам’ять про близьких. Директор хотів просити невдалих батьків пошукати дорогу для хлопчика річ, але, виявилося, що ті поїхали на якийсь курорт. Повіз чоловік свою другу половину відновлювати душевну рівновагу. Куди на цей час діли собаку, незрозуміло.
А через кілька тижнів до воріт дитячого будинку прибіг Чанг. Злегка схудлий, але такий самий активний і непосидючий. Помітили його дітлахи з вікна, а за кілька хвилин Дмитрич уже впустив пса у свою сторожку. Чанг весело махав пухнастим хвостом, стискаючи в зубах трохи послинявленого, але цілого й неушкодженого Вітькиного саморобного кота.
Хлопчика, що увірвався в сторожку, він зустрів вереском і високими стрибками. Впустивши іграшку, Чанг лизав Вітьці очі, ніс, губи – особливо не розбираючи. А Вітька, не соромлячись сліз, що котилися, обіймав кошлату собачу шию, повторюючи:
— Чанг, Чангушка, собака ти мій хороший! Ти прийшов. Я так сумував за тобою! Хороший мій, найкращий мій! Ти мене не кинув!
Дітлахи, що збіглися на галас, притихнувши, дивилися на Вітьку і Чанга, а Дмитрич, відвернувшись, швидко і непомітно витер очі…
— Вітю, ти ж розумієш, що Чанга нам доведеться повернути господарям?
— Так, Денисе Васильовичу, я розумію.
Вітя сидів у кабінеті директора, дивлячись у стіну сухими запаленими очима. І така приреченість і безвихідь була в цьому його «розумію», що директор, який бачив багато чого за роки роботи, мимоволі замовк, не знаючи, що сказати, щоб хоч трохи зменшити біль маленької людини, яка сидить перед ним. Стиснувшись у грудочку, притискаючи до себе обслюнявленого пошарпаного кота з ґудзиковими очима, він раптом знову перетворився на того розгубленого вбитого горем домашнього малюка, якого чотири роки тому привезли сюди працівники з опіки.
— Тоді я дзвоню?
— Телефонуйте. Можна я піду до Чанга? Поки… – Хлопчик на секунду затих і, ковтнувши, продовжив осиплим голосом. – Поки він тут…
— Іди, Вітя.
Денис Васильович зітхнув і набрав номер. Прийомний батько зрадів, що собака знайшовся. Виявляється, вони тільки позавчора повернулися і забрали Чанга з перетримки. Але пес повівся дивно. Він турбувався, бігав будинком і двором. Потім, начебто, притих. А, коли схопилися, виявилося, що собаки немає. Подумали, що Чанг образився за перетримку, навіть пошкодували, що віддали його туди. Стали шукати. І ось, знайшовся, слава Богу. Так, він приїде і забере пса. А то дружина переживає дуже.
«Бач ти, собаку в перетримку, значить, даремно віддали, а хлопчика в дитбудинок, виходить, не даремно.» – Боляче дряпнула думка. – «Про Вітю навіть не запитав…»
Вітя плакав, забившись у кут ігрової кімнати. Він спеціально пішов із Дмитрича комірчини. За Чангом ось-ось мав приїхати господар. Пес рвався до хлопчика, але завгосп рішуче наказав собаці лежати й чекати. Чанг слухняно ліг.
Побачивши господаря, що приїхав, зрадів, завеляв хвостом, але вже взятий на повідець, несподівано вперся і завмер, дивлячись у бік головного корпусу.
— Чуєш, усиновителю, можна запитати тебе? – Дмитрич похмуро дивився на чоловіка. – Це як же так вийшло, що з усієї вашої сім’ї тільки собака виявився людиною?
Чоловʼяга мовчки дивився на завгоспа, а той продовжив:
— Вітька – хлопчисько золотий. Він же з вами майже рік жив. А ти навіть словом про нього не згадав. Як же так вийшло? У собаки серце рветься, а в тебе з жінкою твоєю…? У нього ж від батьків тільки іграшка стара залишилася, як пам’ять. І не ти її віддав. Пес приніс. То хто з вас людина?
Чоловік стояв, потупивши голову і не намагаючись виправдовуватися. Це трохи заспокоїло Івана Дмитровича.
Він торкнувся співрозмовника за рукав і вже більш мирним тоном попросив:
— Мужик, продай мені пса. Чанга. Я знаю, що він дорогий у вас. Вітя говорив, що породистий і з документами. Але я тобі будь-які гроші заплачу. Розумієш, хлопчисько вдруге осиротів, у нього з втратою батьків надія загинула, а з такими як ви віру втратив. Якщо зараз ще й любов заберемо, – Дмитрич кивнув на пса, – зламається хлопець.
— Але як же собака тут буде? Адже це не належить. І дружина…
Чоловʼяга ледь помітно потягнув Чанга в бік воріт.
— Дружині своїй, думаю, ти пояснити зможеш. Вона в тебе не почуттями живе, розумом. Зрозуміє, значить. А з Чангом вирішимо. Якщо тут не можна, візьму до себе. Вітя відвідуватиме його. Я ж одразу хотів цього хлопця забрати, але мені не дадуть. Хоча пробувати знову я все одно буду. Ну, як?
— Але Чанг до нас звик, як йому в іншому домі буде?
— А коли Вітька звик, як йому було, ти не думав? Ех ти…
Дмитрич втомлено махнув рукою і попрямував у бік майданчика, де малеча вчора помітила відірвану дощечку. Треба прибити.
Чоловік потягнув Чанга за повідець:
— Ходімо. Додому, Чанг.
Опустивши голову, і весь час озираючись, пес поплентався до воріт.
Раптом відчинилися двері корпусу, і маленька фігурка через двір рвонулася за тими, хто йшов. Чанг вирвав повідець із рук і кинувся назустріч. Він гавкав, лизав Вітьці руки й обличчя і відчайдушно мотав хвостом на всі боки.
Денис Васильович бачив із вікна і Дмитрича, який завмер на дитячому майданчику, і чоловіка, який швидко йшов, і Вітьку, який обіймав Чанга, що не відходив від нього. Так уже, проблема. Гаразд, придумаємо що-небудь.
Перед відбоєм Вітька тихенько просочився до нього в кабінет:
— Денисе Васильовичу, а ви правду сказали, що Чанг може в сторожці жити?
— Правду, Вітя. Але якщо якісь перевірки, доведеться Івану Дмитровичу його до себе забирати, у місто.
— Але це ж добре, так?
— Гаразд.
— Денисе Васильовичу, – Вітька потупцював нерішуче, – а можна, щоб мене більше не всиновлювати? Я дядька Івана, Івана Дмитровича, почекаю.
Або просто виросту.
Ми з Чангом почекаємо!
