Антоніна Петрівна йшла під дощем і гірко плакала. Сльози повзли по її обличчю, змішуючись із краплями.
“Одна радість – дощ іде! Ніхто не бачить сліз” – думала жінка.
А ще думала: “Сама винна! Зайшла невчасно. Непрохана гостя”.
Йшла і плакала. А потім сміялася, згадуючи анекдот, де зять тещі каже: – І що ви, мамо, навіть чаю не поп’єте?
І ось вона зараз опинилася в становищі цієї «мами».
Вона плакала і сміялася, сміялася і плакала.
А коли прийшла додому, скинула з себе мокрий одяг, накрилася пледом. І вже ридала не соромлячись. Нікого й нічого! А ніхто її не чує, крім золотої рибки в круглому акваріумі! Ніхто!
Антоніна Петрівна була жінкою цікавою й успіхом у чоловіків користувалася. Але ось якось не склалося з батьком Микити – її сина. Пив він сильно. Спочатку терпимо було. Вип’є та спить. А потім раптом ревнувати Антоніну почав. До всіх! До незнайомця, який дорогу на вулиці запитав, до продавця в м’ясному магазині, до дідуся з паличкою, до сусіда.
Одного разу, помітивши, як Антоніна посміхнулася, вітаючись із сусідом, він раптом зовсім з глузду з’їхав.
Побив дружину. Бив довго і зі знанням справи. По нирках. На очах у дитини.
А Микитка тоді все в фарбах описав бабусі й дідусю. Мама Антоніни заплакала:
— Та що ж це таке! Чи для того я дочку ростила, щоб її всяка п’яна погань била.
А батько мовчки одягнувся і вийшов. Просто взяв зятя, який миттєво став колишнім, і спустив із четвертого поверху. Той поки летів, навіть руку зламав.
А батько погрозив кулаком услід і пригрозив: – Ще раз із дочкою побачу, приб’ю. До в’язниці сяду, але й ти, сволота така, моїй Тоні життя не будеш псувати.
А чоловік і справді зник назавжди. А Тоня більше заміж не вийшла. Треба дитину ростити. Хіба мало який чоловік дістанеться.
Багато чоловіків було, які намагалися з нею стосунки налагодити. А вона не могла. Їй вистачило батька Микити.
У Антоніни не було особливих матеріальних проблем. У неї була прекрасна професія: технолог громадського харчування. Працювала в невеликому ресторані. На життя не скаржилася.
Гроші потроху на квартиру відкладала. А коли потрібна сума вже була, Микитка одружитися зібрався. І дівчина така гарна, зі звучним ім’ям Анастасія. І залишилася Антоніна у своїй комуналці, а дітям і весілля зробила, і квартиру нову, двокімнатну віддала. А як же! У них сім’я, їм потрібніше!
А зараз вона дітям на нову машину збирає.
Скільки можна на стареньких жигулях їздити. Вона б сьогодні й не пішла до сина. Не було в неї звички дітям своє суспільство нав’язувати. А так вийшло, що була якраз поруч із їхнім будинком, коли злива хлинула. А в неї навіть парасольки не було з собою. Та й злива така, що парасолька не допомогла б.
От і вирішила забігти, перечекати, з Настею по-свійськи, по-жіночому попліткувати. Чашку чаю випити.
А Настя, відчинивши двері, здивовано втупилася на свекруху. Пройти навіть не запропонувала. Просто в передпокої холодно запитала:
— Антоніно Петрівно, ви щось хотіли?
Антоніна навіть розгубилася, заплуталася, виправдовуватися почала:
— Та ось. Дощ…
— Дощ уже закінчився! Вам же недалеко, дійдете – дивлячись у вікно і склавши руки на грудях, відрізала невістка.
— Так, так, – покірно погодилася Антоніна Петрівна, і вся в сльозах вийшла під дощ.
Вона плакала, і плакала. А потім заснула. А уві сні їй наснилася золота риба з акваріума.
Вона раптом виросла в розмірах, і беззвучно ворушила губами. Але Антоніна все чула. Риба говорила!
— Ревеш?! Ну й дурна! Тобі навіть чаю в дощ не налили! А ти на машину кому гроші збираєш? А ти все життя будеш їм на щось збирати? Для них жити! Поглянь на себе! Ти ж розумниця і красуня! У тебе гроші є! Ну і що, що на машину дітям! Вони цього не цінують. Вирушай куди-небудь на море. Поживи хоч трохи для себе.
Антоніна Петрівна прокинулася, коли було вже темно.
Риба плавала в акваріумі, продовжуючи відкривати рот. Але Антоніна вже втратила здатність розуміти риб’ячу мову. І все ж, вона зрозуміла найголовніше. Не можна приносити себе в жертву невдячним людям. І нахабним людям, які навіть чаю не наллють, і дощ перечекати не дадуть.
І Антоніна Петрівна взяла гроші, які збирала дітям на машину. І купила собі путівку до моря. І
з’їздила, і відпочила. І повернулася красива, і засмагла. А син із невісткою навіть і не знали. Адже вони до неї приходили або дзвонили тільки, коли щось потрібно було: грошей чи з дитиною посидіти.
А ще Антоніна перестала уникати чоловіків, і в неї з’явився залицяльник. Дуже цікавий, імпозантний чоловік – директор того ресторану, де вона працювала.
Вона давно йому подобалася, але надто вже складна була. Усе для неї син, та невістка. А тепер ось і склалися стосунки. І на роботу разом. І з роботи разом. І життя зовсім інше стало.
А нещодавно Настя зайшла.
— Що ж ви, Антоніно Петрівно, до нас не заходите? Не телефонуєте? Микита машину пригледів! – натякнула невістка.
— Настя, ти щось хотіла? – склавши руки на грудях, запитала Антоніна Петрівна.
Настя щойно відкрила рота, щоб щось сказати свекрусі, як із кімнати з’явився цікавий чоловік:
— Тонечка, чай будемо пити?
— Будемо! – усміхнулася Антоніна.
— І гостю клич – гостинно запропонував чоловік.
— Ні, Настя вже йде. І чай вона не п’є! Правда, Настя?
Антоніна Петрівна зачинила за невісткою двері й розсміявшись підморгнула рибі.
— Ось так!
