— Ти думаєш, я повірю, що чек із магазину ти викинула ненавмисно? Знову, напевно, дурницю непотрібну собі купила і тепер боїшся зізнатися? Досить спускати мої гроші! Ти сидиш на моїй шиї, не працюєш – будь люб’язна відзвітувати за кожну витрачену копійку!
Олесі нещодавно виповнилося тридцять п’ять. Ще десять років тому, до заміжжя, жінці пророкували успішну кар’єру адвоката. Олеся вивчилася в престижному виші й у двадцять чотири роки виграла свою першу справу. З Іваном вона познайомилася на весіллі спільних знайомих: чоловік був другом нареченого, а Олеся – подругою нареченої. Букет, до речі, дістався їй.
До весілля Олеся і не підозрювала, що її Іван відрізняється жорстким характером. У період залицянь він ніколи не грубив дівчині, був ввічливим, ласкавим і турботливим. Працював у фінансовій сфері, мав власне житло і автомобіль. У Олесі теж була своя квартира. Щоправда, дісталася вона дівчині у спадок від батьків.
Весілля зіграли влітку. З дітьми Олеся хотіла почекати, але доля вирішила інакше. У жовтні дівчина повідомила чоловікові, що вони скоро стануть батьками. Працювала тоді Олеся в приватній адвокатській конторі. Коли термін був п’ять місяців, Іван наполіг на звільненні. Чоловік не хотів, щоб та на пізніх термінах ходила на роботу.
У подружньої пари зʼявився хлопчик. Назвали сина Федором. Івана після появи малюка підвищили. Олеся помітила, що, отримавши посаду фінансового директора, чоловік став жадібним. Не економним, а саме скупим. Він почав самостійно планувати бюджет, підраховувати витрати на продукти, комунальні послуги і навіть жіночі дрібниці.
Купувати одяг тепер Олеся могла один раз на три місяці, і то, якщо річ злиняла або втратила форму після прання. Таку вже “на вихід” не одягнеш. Велику побутову техніку купували рідко і лише за потреби. Наприклад, чоловік вважав, що купівля посудомийної машини – зайва трата грошей. Тарілки, кухлі та ложки обполоснути можна й руками.
Іван тепер відкладав кожну “вільну” копійку. Чоловік загорівся ідеєю придбання ще однієї квартири – нерухомість можна буде здавати й отримувати пасивний дохід. Олесі було наказано приносити чеки з магазинів. Іван вклеював їх у спеціальний зошит і раз на місяць виводив підсумкову суму витрат.
Добре, що хоч на дитині економити не доводилося. Олеся не могла пояснити, чому для сина Іван нічого не шкодував. Напевно, дуже любив дитину. Маленький Федір мав найкращі іграшки, одяг, ходив до престижного розвивального центру. До чотирьох років малюк знав таблицю множення, умів множити, ділити числа й активно вивчав англійську мову.
Свою квартиру Олеся після весілля, відразу ж, як переїхала до чоловіка, здала. Спочатку гроші від орендарів вона витрачала на себе, потім почала відкладати. Тепер Іван вимагав від Олесі внести “заначку” на його банківський рахунок. Він хотів, так би мовити, “з’єднати капітали”.
Нехай гроші від здачі Олесиної нерухомості теж ідуть на добру справу – так швидше вийде зібрати на квартиру.
Жінка не розуміла, навіщо Іванові ще одна квартира, але чоловік наполегливо твердив, що зараз нерухомість – найкраща інвестиція. Що житло з кожним роком дорожчатиме. Якщо раптом щось трапиться, можна буде продати квартиру і вирішити всі проблеми. З кожним днем Олесі ставало дедалі важче виносити причіпки. За сніданком Іван почав розмову з дружиною:
— Люба, я давно обіцяв “проставитися” друзям з приводу нової посади. Давай, напевно, завтра запросимо до нас Вітьку, Вовку і Сергія. Із сім’ями, звісно. Напиши мені список, що до столу купити потрібно, я сьогодні після роботи в магазин заїду.
— Добре, зараз напишу. Ти снідай, а то омлет охолоне.
— Ти не поспішай зі списком. Ретельно склади меню, все обміркуй. Скинеш мені потім список месенджер.
— Гаразд, домовилися. Одразу запитаю: страви готувати без вишуканості?
— У якому сенсі?
— Який бюджет ти виділяєш на торжество?
— Ну, хотілося б сильно не витрачатися. Ти напиши, а я там походжу, повибираю. Треба ж не вдарити в бруд обличчям перед друзями, а то скажуть, що у фінансового директора такої компанії на столі їжа дешева.
Олеся, як і обіцяла, до обіду надіслала чоловікові приблизний список продуктів. Увечері Іван зателефонував і накричав на неї:
— Олесю, знову ти зі своїми царськими замашками! От скажи, навіщо тобі креветки?
— У салат їх потрібно додати, любий. У цезар. Ти ж сам перед друзями випендритися хотів. Мені без різниці, я можу пельменів вам магазинних відварити і з майонезом подати.
— А ковбаси два види навіщо?
— Іване, один – на салат, а другий – як закуска. Утім, якщо хочеш заощадити, пошукай готову нарізку. Там грам двісті вийде.
Іван увечері привіз продукти і ще довго бурчав, що довелося витратити цілих чотири тисячі гривень на одну вечерю. Олеся мовчала, не хотіла провокувати чоловіка на скандал.
Жінка дуже старалася, щоб чоловікові та гостям сподобалися страви. Навіть дружини друзів Івана належно оцінили кулінарні здібності Олесі і стали просити рецепт пікантних яловичих реберець і соусу до них.
З кожним разом суми, які Іван видавав Олесі на особисті потреби, ставали дедалі меншими і меншими. Жінка вирішила готуватися до виходу на роботу. Коли Федір пішов п’ятий рік, Олеся попросила чоловіка найняти няню:
— Олесю, а навіщо нам няня? Ти хіба не можеш впоратися з Федею? Син спокійним росте, вередує дуже рідко, тільки якщо хворіє. У їжі невибагливий. Ти хіба сильно втомлюєшся?
— Та справа не в цьому. Я хочу найближчим часом вийти на роботу. Боюся, що за декрет розгубила всі знання і навички. Мені практика потрібна, розумієш? Я вже терміни професійні забувати почала!
— Не вигадуй дурниць. Я працюю, і цього достатньо. Ти хочеш, щоб із нашим сином проводила час чужа тітка? Федя ж маленький, він тебе швидко забуде!
— Іване, я ж не збираюся бути відсутня удома сім днів на тиждень і двадцять чотири години на добу. Мені потрібно хоча б на дві години виїжджати, наприклад, після обіду.
— Ні, Олесю. Я вважаю, що на роботу тобі виходити поки рано. Давай, нехай Феді виповниться хоча б шість років, нехай піде до школи, і тоді ми повернемося до цієї розмови, добре?
— Ні, Іване. Я хочу сама заробляти. Хочу мати власні гроші, на які можу купувати собі все, що потрібно. А ти відкладай свої, збирай на квартиру.
— Я ж сказав, що на роботу ти не підеш ще мінімум два роки. Крапка!
— Тоді гроші зі здачі СВОЄЇ квартири я залишатиму собі.
— Це твій внесок у наш спільний бюджет. Їх ми теж будемо відкладати, ти на дурниці витрачаєшся.
Розмовляти з Іваном було марно. В Олесі з кожним днем міцнішало бажання розлучитися, але піти від чоловіка-скупердяя поки що не могла: роботи немає, утримувати себе і сина було ні на що. Потрібно було терміново виправляти ситуацію. Олеся хитрістю вирішила повернути собі орендні гроші і знову почати їх відкладати. Насамперед жінка домовилася з квартирантами.
Вона попросила наймачів зателефонувати Івану і сказати, що вони з’їжджають. Валерій і Ганна жили в її квартирі вже п’ять років, тому, не питаючи подробиць, погодилися виконати прохання. Можливо, молоді люди підозрювали про проблеми в сім’ї орендодавця, адже гроші тепер перераховувалися Івану, а не самій Олесі, як раніше.
Іван приїхав увечері додому роздратований. Як же, з-під носа в нього спливали пʼятнадцять тисяч гривень.
— Олесю, тобі квартиранти дзвонили?
— Ні, а що? Вони до тебе звертаються, ти ж сам їх попросив.
— З’їжджають вони, уявляєш! Добре, що вчора гроші за останній прожитий місяць перерахували. Ось, мінус тепер від щомісячного доходу.
— Нічого страшного, знайдемо інших орендарів.
— Я не можу вдень вирватися з роботи, тому, поки Федя буде на заняттях у розвивальному центрі, з’їдь туди і перевір усе.
— Добре, як скажеш.
— І ще сфотографуй кімнати. Потрібно терміново нових квартирантів шукати. Увечері оголошення складемо.
На такий крок Олеся пішла на свій страх і ризик. Дівчина знала, що довго обманювати Івана в неї не вийде. В Олесі в запасі було максимум два-три місяці – за цей час жінка сподівалася знайти роботу і зібрати гроші хоча б на перший час. Після розлучення вони їй знадобляться. Валерій і Анна теж скоро збиралися з’їжджати – сім’я купувала власне житло в рідному місті.
Кімнати Олеся сфотографувала. Іван вирішив підвищити ціну за оренду і в оголошенні вказав не пʼятнадцять тисяч, а двадцять пʼять. Природно, охочих зняти цілком посередню квартиру з далеко не свіжим ремонтом не знайшлося. Іван думав, що нерухомість стоїть замкнена.
Його рішення тільки зміцнило бажання Олесі розлучитися з жадібним чоловіком. Прийшовши з магазину, Олеся розібрала продукти і викинула чек разом з упаковками від крупи і цукерок.
Не побачивши чека на столі, Іван розлютився:
— А ну дістала чек зі смітника, – чоловік вказав пальцем на відро для сміття, – спеціально викинула, щоб приховати своє марнотратство? – обличчя його виглядало лякаюче.
Перебираючи руками очищення від овочів і чайні пакетики, Олеся заплакала. Такого приниження вона не відчувала ніколи.
Після цього випадку Олеся вирішила діяти. Спочатку жінка зателефонувала господареві адвокатської контори, в якій працювала ще до заміжжя. Чоловік дзвінку зрадів. Олеся попросила притримати для неї місце й обіцяла за два-три місяці вийти на роботу.
Жінка створила на відомому сайті оголошення: “Юридичні консультації онлайн. Допоможу скласти грамотну позовну заяву до суду, підкажу, як правильно оформити угоду. Без передоплати. Оплата за фактом виконаних робіт”.
Перші два тижні клієнтів не було. Люди звикли особисто зустрічатися з фахівцем, для багатьох онлайн-формат був незручним. Олеся ж надолужувала згаяне, читала спеціальну літературу, дивилася блоги відомих адвокатів-практиків, у яких докладно розбиралися цивільні та кримінальні справи.
Коли з’явився перший клієнт, жінка постаралася максимально докладно відповісти на питання, що його цікавили. Клієнт залишився задоволений і обіцяв рекомендувати фахівця всім друзям і знайомим. “Сарафанне радіо” запрацювало, у Олесі збільшився потік клієнтів. За місяць їй вдалося заробити непогані гроші.
За три місяці людей, охочих в’їхати у квартиру Олесі, так і не знайшлося. Іван став говорити, що нерухомість потрібно продати, виручені від угоди гроші додати до його накопичень і купити велику квартиру в престижному районі. Мовляв, її точно вдасться вигідно здати.
Олеся зрозуміла, що час діяти. Валера та Анна звільняли квартиру через два дні. Олеся з’їздила в банк, відкрила картку і перевела на неї всі свої зароблені гроші та “орендні” за свою квартиру. Тепер її нічого біля Івана не тримало.
У день від’їзду, востаннє готуючи чоловікові сніданок, Олеся з непритаманною для неї холодністю вимовила:
— Мені набридло з тобою жити. Я хочу розлучення.
Іван, який не очікував такого повороту, подавився яєчнею.
— Ти що несеш? Яке розлучення? Хто тобі його дасть?
— А хто мені має його не дати? Ти не забувай, хто я за професією. Я піду до суду, і нас розведуть. Навіть якщо тобі вдасться переконати суддю і випросити в неї час на примирення, на повторному засіданні я все одно вимагатиму розлучення. І прохання моє задовольнять.
— Ах, ось воно що! Жити тобі зі мною набридло? Іди, я тебе не тримаю. Федьку залишай, і йди.
— Та що ти! Більше тобі нічого не залишити? Син зі мною поїде. Я йому мати. Залежностей поганих не маю, зате маю власну квартиру та роботу. Як думаєш, кому суд дитину залишить?
— Заздалегідь готувалася, значить! І коли ти встигла на роботу вийти?
— Павло Сергійович готовий мене взяти у свою контору. Квартира, як ти пам’ятаєш, вільна, і ми туди з Федею сьогодні переїжджаємо.
— Тільки спробуй забрати сина! Я піду в поліцію і заявлю на тебе! Так і напишу, що ти викрала дитину.
— Іване, ти в своєму розумі? Я Федору мати, я не можу викрасти власну дитину! Я прав позбавлена хіба?
— У мене зараз немає часу. Дочекайся мене ввечері, все обговоримо.
Повернувся Іван у вже порожню квартиру. Поїхав додому до Олесі, але двері йому не відчинили.
Розвели їх на першому ж засіданні – Іван перестав впиратися і погодився на розірвання шлюбу. До суду щодо позбавлення Олесі прав звернувся, але, природно, програв. Після “поразки” добровільно погодився платити дитині аліменти. Олеся не стала забороняти синові спілкуватися з батьком. Тепер жінка була абсолютно щаслива, ніхто її більше не контролював і не принижував.
