— Раніше потрібно було про спадщину думати. А зараз як ділити будемо? – Марія задумливо підібгала губи.
— Ти це мені? – Володя повернувся до сестри і важко зітхнув.
Він сидів поруч із нею на дивані і думав про щось своє, погладжуючи кота.
Пізно ввечері йому зателефонувала Марія і повідомила, що сусідка викликала бабусі швидку допомогу. Володя кинув усе і приїхав.
Марія сиділа на дивані й поперемінно стукала носками босоніжок об підлогу. Одразу ж за Володимиром приїхала і лікарка.
— А кому ж? Вово, ну ти як маленький. Як ним був, так і залишився. Спадщину треба якось ділити.
— А що ділити? Бабуся ще жива. Лікар ось вийде, скаже, що в неї.
— Та погана вона, без лікаря зрозуміло.
Останнім часом Олександра Григорівна часто скаржилася на головний біль, високий тиск. Вова приїжджав до бабусі в першу і третю суботу місяця, а Марія в другу і четверту.
Три роки тому через трагічну випадковість не стало їхніх батька з матір’ю, і бабуся залишилася єдиною рідною людиною для брата з сестрою. Були, звісно, тітки й дядько. Але з боку батька. І для них ця літня жінка була чужою.
Утім, Олександра Григорівна сама відмінно справлялася по господарству у свої вісімдесят два і особливого догляду та турботи не вимагала. Але такий графік відвідувань бабусі був встановлений ще батьками, дуже давно, і діти його дотримувалися досі: допомагали з прибиранням, закуповували продукти в магазинах, ліки і супроводжували бабусю в цей день у справах.
— У лікарню потрібно, але бабуся ваша ні в яку. Я б рекомендувала, навіть не так, наполягаю. Вік, самі розумієте, обстежити потрібно. За всіма ознаками серцева недостатність. Якщо набрякати почне, або задишка збільшиться – не зволікайте, одразу в лікарню.
— Так-так, спасибі, врахуємо, – Марія поспішала закрити за жінкою з валізкою двері.
—- Треба було відправити бабусю в лікарню швидкою, – Вова стояв, притулившись спиною до одвірка.
— Я нікуди не поїду, – донеслося ледве чутне з кімнати, де на ліжку лежала бабуся.
— Ось бачиш, вона не поїде, – розвела руками сестра.
— Бабусю, лікарка має рацію, краще діагностувати й вилікуватися, ніж довести себе до…
—Ти віриш лікарям, Вова? – бабуся говорила ледве чутно.
— Зараз питання не віри, а життя. Маріє? – брат думав, що сестра підтримає його, але вона підійшла до бабусі й перевела розмову.
— Бабусю, а ти цю квартиру на мене не оформляла?
Бабуся похитала головою.
— Давай завтра викличу нотаріуса або кого там, з’ясую. Треба зробити все швидко, щоб менше питань виникало, – абсолютно спокійно сказала Марія.
Олександра Григорівна прикрила очі.
— Ба, гірше стало? – запитав Володимир.
Вона замотала головою.
— Нехай поспить, що ти до неї лізеш. Пішли на кухню, – покликала сестра.
— Я з нею посиджу, кота погодуй. Маріє, чуєш?
— Чую я. Сиди тоді, я додому.
Марія пішла додому, а Володимир залишився. Він не помітив, як заснув тут же, сидячи біля ліжка бабусі.
Олександра Григорівна прокинулася під ранок. Дуже хотілося пити, але будити онука вона не наважувалася, його голова лежала в неї на руці. Кіт влаштувався з іншого боку, під серцем, але не спав, лежав примружившись. Бабуся не втрималася і глибоко зітхнула. Кіт розплющив очі, а онук прокинувся.
— Погано?
— Пити хочу, не будила тебе.
— Ба, ну що ти, я ж для цього залишився, – він підняв її, щоб дати води, і взяв склянку.
— Дякую, мій хороший. Ти не хвилюйся, що квартира Марійці відійде, тобі кофта моя дістанеться. Розумію, що нерівна спадщина, але Марія сама так вирішила.
Вова посміхнувся.
— Кофта, так кофта, – повторив він і взяв її руку у свою.
Удень приїхала Марія з високим худим чоловіком. У руках у нього була шкіряна папка. Володя хотів вийти з кімнати, але бабуся попросила залишитися. Коли з документами на квартиру закінчили, бабуся попросила ще про одне.
— Кофту, що висить у мене в шафі, Вова дістань, така тепла з вишитими квітами.
Онук відкрив шафу і дістав теплу кофту бабусі.
— Так, ось цю. Прошу внести в документ. Нехай в інший. Це від мене Вові. Моєму онукові.
Чоловік подивився на кофту, на юнака, який тримав цю кофту, потім на Марію і кивнув.
— Зробимо.
Через два дні бабусі стало гірше. Володимир більше не став слухати вмовляння літньої жінки й одразу ж викликав швидку допомогу, щоб відправити бабусю в лікарню.
— Кофту цю не треба, я її тобі подарувала, забув? – вказала Олександра Григорівна онукові, коли той збирав сумку в лікарню.
— Яку покласти, може зелену? – запитав онук.
— Я звідти не повернуся, Вово, я сестру свою бачила уві сні місяць тому, вона кличе до себе. Не горюй, нам із нею там добре буде.
Бабусі не стало через два тижні.
* * *
— Це навіть добре. Нарешті можна буде без оглядки запросити чоловіка до себе, може, заміж вже вийду, – вимовила вголос Марія, допиваючи свою каву перед роботою. – А то ти весь час удома.
— Ну вибач, що не підробляю ночами в кав’ярні або не розвантажую вагони, мені й за компом добре працюється. І знаєш, Маріє, чоловік має до себе запрошувати жінку, на свою територію так би мовити.
— Ой, багато ти знаєш, запрошувач. Сам, дивлюся, радієш, що я з’їду. Дізнаюся, що водиш додому когось…
— Сама не краща, – вколов брат.
— Мовчи! – Марія навіть підскочила зі стільця.
Градус напруженості між братом і сестрою завжди був, ще з дитинства, тепер він просто вийшов на новий рівень.
До університету Володі було ближче добиратися з власної квартири. А Марії з квартири бабусі до роботи було йти всього дві зупинки. Володя теж встав, прибрав тарілку в раковину і пішов у свою кімнату. Марія крикнула слідом:
— Не забудь помити за собою.
Брат навіть не відповів.
Марія зателефонувала йому після обіду якраз у той момент, коли закінчилися пари в університеті.
— Там у бабусиній квартирі потоп. Щось сталося, сусіди дзвонили з квартири під нами.
— Розбирайся, – спокійно відповів Вова, – це ж твоя квартира.
— Я не можу виїхати з роботи, у мене нарада за п’ять хвилин, важлива. В керуючій компанії сказали, що відключать стояк, а сантехніка потрібно викликати, штатний на виклику.
— Гаразд, – погодився Володимир.
Ключ від бабусиної квартири так і лежав у нього в рюкзаку.
— Фу, – Вова відчинив двері й затиснув ніс.
На кухні стояв котячий лоток, який ніхто не прибирав. Кіт лежав у кімнаті, на бабусиному ліжку, на тій самій кофті, що вона заповідала Вові. Побачивши чоловіка, він тільки й зміг трохи розплющити очі.
Вова озирнувся, відчинив двері у ванну кімнату і зрозумів, що протікає тут: на підлозі була калюжа. Він про всяк випадок перекрив кран і пройшов на кухню. Пакетик із котячим кормом стояв на звичному місці у верхній шафці.
Кіт понюхав їжу на блюдці, але не доторкнувся, не дотягнувся. Вова поставив тарілку прямо під його головою, прочинив йому пащу і поклав маленький шматочок. Кіт проковтнув його.
«Чудово», – сказав Володимир і пішов на кухню по воду і прибрати лоток.
Переконавшись, що кіт трохи поїв, Володимир почав лагодити кран. Потім зателефонував в керуючу компанію і тільки з п’ятого разу додзвонився до сестри.
— Маріє, ти обіцяла прилаштувати кота.
— Я? – раптом чітко почув він у слухавці голос із ноткою здивування.
— Так, ти сказала, що прилаштуєш кота. Ми обговорювали з тобою цю тему. Мені ти не дозволила його взяти до нас. Він тут сидів без їжі майже два тижні.
— Так, я згадала.
— Згадала вона. Я привезу кота до нас додому і це не обговорюється. Кран полагодив.
— Я зрозуміла, – відповіла сестра, поклавши слухавку і навіть не подякувавши.
— Збирайся, Васько, поїдеш жити до мене, – потер руки Володя, вирішуючи куди посадити кота на час перевезення.
Кігтями кіт зачепився за кофту, ту саму, що бабуся відписала онукові.
— Ну ось і мій спадок, як у казці. Пам’ятаєш, Василю, казка була про братів, одному з яких дістався кіт. Тільки мені з кофтою, а не в чоботях, – розсміявся Вова.
Три тижні минуло після того, як не стало бабусі, а ніби нічого не змінилося. Речі лежали і стояли на тих самих місцях. Марія планувала зробити косметичний ремонт перед тим, як переїхати, але таких грошей у неї не було.
Володя із сумом зітхнув. Бабусі йому не вистачало. Він знайшов у шафі широку сумку, що затягується на шнурок зверху, поклав на дно бабусину кофту, на неї кота, трохи затягнув шнурок, зачинив квартиру і поїхав додому.
Весь наступний день кіт їв. Він не відходив від своєї миски, яку купив Володя, їв і їв.
— Дивись мені, Василю, лоток там, – показував чоловік на посудину в коридорі, посміюючись. Кіт кивав, немов відповідаючи, що зрозумів.
Бабусину сумку Володимир прибрав у шафу, витягнувши з неї кофту. Він струснув її кілька разів над ванною, і щось дзвінке торкнулося чавунного борту, але не ґудзика. Вова подумав, що щось лежить у кишені. Засунув руку в одну, у другу. Нічого. Вивернув кофту на лівий бік і помітив пришитий із тієї самої тканини великий шматок із зошитовий аркуш. Відразу розгледіти його було неможливо. Тільки знати. Під тканиною явно щось лежало. Край не піддавався, розпороти було складно. Під пухкою тканиною була ще одна щільна бавовняна кишеня, розділена на кілька відділів. З нею теж довелося повозитися. Але вже було зрозуміло, що там лежало.
— Юрко, привіт. Батько вдома? Чудово, я зайду до нього хвилин на п’ять.
У друга Володі Юрія батько працював у ювелірній компанії, лагодив за гарантією вироби, а в суботу та неділю – у ломбарді на сусідній вулиці.
Батько Юри довго роздивлявся розкладені перед ним предмети: намисто, кілька перснів із великим і не дуже камінням, сережки, ланцюжки.
— Де взяв? – запитав батько друга і подивився на Володимира.
— Бабуся заповідала.
— Якщо знайти покупця, а на пару штучок я тобі обіцяю чудових клієнтів, то …
— Машину собі купиш стареньку, – втрутився Юрко, штовхнувши друга в бік.
Батько подивився на сина серйозно, і той замовк.
— І машину, і квартиру. А ось цю каблучку залиш, нехай на пам’ять про бабусю буде, потім дружині подаруєш або доньці. Вона не дорога, пізнішого періоду, але красива і якісна, зараз так не роблять.
— Як квартиру і машину, тут же?
—От якби не я, і не дізнався б ти, що бабуся тебе любила. Оце так. Намисто прекрасне, збереглося чудово. Сховай усе дуже надійно. Я повідомлю тобі, коли знайду покупців, нікому не показуй більше і мовчіть, обидва, чули?
Хлопці кивнули.
Увечері Володя ніяк не міг заснути. Васька прийшов до нього на ліжко і ліг поруч.
Для Вови це було дивним, із домашніх тварин у домі, крім рибок, нікого ніколи не тримали, у матері була алергія на шерсть.
Володя посунувся, кіт підвівся і хотів піти, але чоловік простягнув руку і погладив Василя.
— Спи, кіт із кофтою, – розсміявся Володимир і вимкнув світло.
