Багато за що я вдячна своєму чоловікові. Ми в шлюбі з ним уже 16 років. Разом багато пережили. Максим – мій другий чоловік, коли я за нього виходила, у мене були вже дочка і син від першого шлюбу.
Максим добре прийняв моїх дітей, знайшов із ними спільну мову. Жили ми спочатку дуже важко. Бувало й так, що чоловік, далекобійник за професією, надовго залишався без доходу.
Тоді головним годувальником сім’ї була я. Грошей вистачало тільки на оплату комуналки та харчування. І навіть у такі важкі моменти ми не сварилися. Потім стало легше, обставляли квартиру, навіть машину взяли, нехай і з пробігом, і в кредит.
Кілька років тому не стало батьків Максима. У нього є молодший брат і коли постало питання про спадщину, чоловік вирішив так:
— Нічого мені не треба, нехай усе відійде братові.
Усе – це невелика двокімнатна квартира, два гаражі і дві машини свекра. Не бозна-які машини, але нам би на той момент гроші теж не були б зайвими.
— Донечко, – казала моя мама тоді, – я розумію, що у вас немає спільних дітей, але ви кілька років жили дуже важко, якось неправильно зять розпорядився спадщиною.
Але я тоді сперечатися не стала: не моє, лізти не буду. Визнав Максим, що братові важче – значить, нехай так і буде. Братик швиденько оформив усе на себе.
А потім, у якийсь момент усе змінилося. Діти виросли: донька заміжня, син відучився, отримав диплом, зараз у нього є кохана дівчина, а Максим влаштувався на хорошу роботу. У грошах ми не купаємося, але певного рівня досягли, достаток є.
Нещодавно мої батьки пішли один за одним. Після мами з татом залишилися трикімнатна квартира, дача і пристойний рахунок у банку: батьки збирали все життя, та й заробляли добре свого часу.
— А кому все відійде? – почав жваво цікавитися чоловік, – Ти не забудь до нотаріуса сходити, вступити у спадок.
— Дачу мама ще за життя онучці своїй відписала за заповітом, – кажу.
— А брат твій? – не здавався чоловік.
Ми ж із братом вирішили так: квартиру поділимо, а рахунок у банку нехай залишається тільки йому. Це буде справедливо, якщо батьківська дача цілком дістанеться моїй доньці.
— Я дачу продам, – вирішила дочка, – ми з чоловіком будинок будуємо, якраз буде вкладення. А два будинки мені без потреби.
Мій молодший брат зі своїх причин рахунок у банку, що дістався йому, переоформив на мою дочку. Він знає, що ми ніколи одне одного «не кинемо», настане час, у нього все нормалізується і племінниця йому гроші всі поверне, до копієчки.
А ось із Максимом у нас почалися відверті негаразди.
— Чому все так? – обурюється чоловік, – Ти маєш піти до суду. Закон на твоєму боці. Тобі належить і частина грошей, і від продажу дачі гроші, по суті, мають бути твоїми.
— З ким мені судитися? – запитую, – З рідною донькою? І навіщо? Ми поділили все за сумісною згодою, у мене немає претензій ні до кого.
— А твою частку в трикімнатній і взагалі треба її продати, – заявив чоловік.
— Нічого продавати, не продаватиму, – кажу, – син ось-ось одружиться, тоді й продасть і купить собі житло, раз сестра свою частину спадщини отримала.
Але чоловік не здавався, скандали буквально щодня.
— Максиме, – кажу, – чому ти наполягаєш? Це моя спадщина. Ти своїм розпорядився давно, я жодного слова не сказала, не заїкнулася про поділ, хоча на той момент ми жили набагато гірше, ніж зараз.
— Ти просто безхребетна, – зло висловився чоловік, – ось тобою всі й користуються. Свого розуму немає, слухайся порад.
І новий скандал, уже про розлучення заговорив. Мовляв, якщо я його порад не потребую, то тоді можу жити одна і своїм розумом.
Немов не було щасливих років разом. Немов мої діти для нього – порожнє місце. А я не хочу дотримуватися його порад. Він мав право залишити все своєму братові, тепер я маю право розпоряджатися своїм майном так, а не інакше.
Невже розлучення – єдиний вихід?
