Ой, Таня, відчуваю я, що справа до розставання йде. Я не розумію, навіщо ми разом живемо. Від нього немає жодної підтримки. Ніколи не подякує за вечерю або чисту сорочку, не запитає, як я почуваюся. З днем іменин взагалі не привітав! Його, напевно, як слід провчити потрібно. Зовсім знахабнів!
Михайло і Людмила стали жити разом десять років тому. Тоді вік обох підходив до сорока років. Діти виросли, роз’їхалися, а їм не хотілося на самоті зустрічати старість. Людмила знала Михайла давно, в сусідах вони жили майже тридцять років. Жінка поховала чоловіка, а Михайло з дружиною розлучився – спіймав її на зраді і з ганьбою вигнав з дому.
Чоловік вирізнявся суворим характером, хаосу не виносив. Після розлучення з дружиною швидко навчився сам справлятися з домашнім господарством. Готував, до речі, чоловік відмінно.
До Людмили придивлявся довго. Сусідка йому подобалася: господарка, симпатична, без шкідливих звичок. Доглядати за жінками Михайло не любив і не вмів. У селищному магазині взяв коробку цукерок і пачку фруктового чаю, вирушив свататися. Спочатку Люда мети візиту сусіда не зрозуміла. Запросила Михайла в будинок, швидко накрила на стіл. Чоловік зам’явся:
— Загалом… Тут така справа… До речі, на – це тобі.
— Дякую. Цукерки, чай – з якого приводу?
—Та я давно тобі запропонувати хотів… Давай жити разом? Ти одна, я один. Разом старість зустрінемо.
Людмила знітилася:
— Ось так одразу? Не впізнавши одне одного?
— Людо, ми з тобою в сусідах живемо майже тридцять років! Дітьми разом гралися. Куди далі впізнавати, га?
— Я не знаю, Михасю. Одна справа – спілкуватися як друзі й сусіди, зовсім інша – жити разом як чоловік і дружина. Мені треба подумати.
— Та я не проти. Думай, звісно. Тільки недовго. Добре?
Поки Людмила думала, Михайло намагався домогтися її прихильності. Заради сусідки чоловік зрізав гордість свого квітника – шикарні гладіолуси. Люда знала, що Михайло завжди був проти букетів із живих квітів – адже в землі кущ набагато довше проживе, а у вазі зів’яне через кілька днів.
Такий жест жінка оцінила, на пропозицію Михайла відповіла згодою.
Майже два роки Людмила жила на дві хати, садила два городи, взимку опалювала два приміщення. З насидженого місця Людмилі та Михайлу довелося виїхати. Але згодом, будинки було вирішено продати і придбати по квартирі в місті.
Михайло пручався довго, їхати з рідного села не хотів. Чоловікові на виручені кошти вдалося купити двокімнатну квартиру ближче до центра містечка. А Людмила за свій будинок “виручила” двокімнатну в спальному мікрорайоні. Переїжджала разом із Михайлом у його нову квартиру, а свою вирішила здавати. Квартиранти, молода сімейна пара з двома дітьми, знайшлися швидко.
Після переїзду Михайло влаштувався на роботу. У місті йому несподівано сподобалося: все в кроковій доступності, поруч із будинком. Транспорт ходить регулярно, викликати таксі теж не проблема. Не те що в селі.
Людмила ж у двох кімнатах занудьгувала. Жінці було абсолютно нічим зайнятися. Вставати вона звикла рано, до десятої ранку вже справлялася з прибиранням. Годину-півтори у неї йшло на готування, і весь день залишався вільним. Щоб якось скоротати час, Людмила почала дивитися навчальні відео та відточувати свою майстерність із в’язання.
Михайло часто жартував:
— Людо, давай відкриємо тобі магазин. Будеш там продавати шапки, шарфи, шкарпетки, рукавиці, светри. Навіщо нам стільки? У мене вже три шапки, я їх зносити не встигну.
— Нудно мені, Михасю. Чим тут ще займатися?
— Прибери краще, Людо. Подивися, по кутах клаптями мотається пил, на раковині – сліди від води. Неохайно виглядає.
— Михасю, я прибираю щодня. Зараз літо, вікна відчинені. Звісно, пил із вулиці потрапляє й осідає на меблях. Добре, я все протру.
— Ось і чудово. Як занудьгуєш, візьми в руки ганчірку і прибери. Я тобі навіщо недавно новий пилосос купив?
Іноді Люді ставало прикро, що Михайло не бачить її внеску в квартиру. Так, вона не працює, грошей у сім’ю не приносить, але все господарство тягне на собі.
Каменем спотикання останнім часом став собака.
Михайло, переїжджаючи з села, забрав із собою і пса породи тобет – казахського вовкодава на прізвисько Тор. Пес був величезним і абсолютно невихованим. Якщо Люді вдалося навчити його робити свої “справи” винятково на прогулянці, то боротися з його капосним характером у неї вже не було сил.
Людмила, ще до переїзду, неодноразово просила Михайла прилаштувати куди-небудь собаку:
— Михайле, хіба можна брати Тора із собою у квартиру? Це тут він на веранді живе, місця багато. А у квартирі де його розмістимо? Там же кімнати маленькі. Де ми будемо його тримати?
— Людо, ми ж разом його ще цуценям купували. Він із нами вже багато років. Хіба можна кинути друга? Та й кому я його віддам? Він до себе чужого не підпустить! Приспати його пропонуєш?
— Михайлу, що ти несеш! Я хоч слово про усипляння сказала? Я просто думаю, що йому буде краще де-небудь у вольєрі, у селі. Він гуляв по двору, коли хотів, гавкіт нікому не заважав. Ти хоч уявляєш, що у квартирі буде?
— Нічого не буде. Тор розумний, усе розуміє, команди знає. Я його вчив. Виділимо йому куточок у передпокої. Матрац спеціальний куплю.
— Михайле, коли до нас гості приходитимуть, ти куди його закриватимеш? Адже його жодні двері не стримають!
— Та хто до нас прийде, Людо? Колишні сільські сусіди? Так Тор усіх їх знає, не зачепить.
— Та хто завгодно, Михайле. Не місце такому величезному собаці у квартирі!
— Місце! Для нього завжди знайдеться місце в моєму домі.
Михайло вийшов на роботу, і всі турботи про собаку лягли на плечі Люди. Тор, на її подив, на людей не кидався, не гарчав і навіть не гавкав. Якщо хтось дзвонив у двері, пес виходив у коридор, сідав біля ніг Людмили і спокійно спостерігав за “гостем”.
Люди, щоправда, побачивши гіганта, дуже лякалися.
Сантехнік одного разу втік із виклику і навідріз відмовлявся повертатися назад у квартиру, поки собаку не приберуть. Довелося Людмилі смикати з роботи Михайла і відправляти його на позачергову прогулянку з псом.
Єдине, що засмучувало Людмилу, – зіпсоване взуття. Тор ніби збожеволів – гриз капці, туфлі, черевики. У передпокої не можна було нічого залишити. Михайло припустив, що капостить Тор з нудьги. У квартирі розвернутися ніде, навіть із м’ячем не пограєш.
Люда, якось повернувшись із магазину, забула прибрати туфлі в шафу. Поспішала розібрати пакети, боялася, що курка розморозилася і потекла. Тор моментально знайшов нову “здобич” і забрав туфлю до себе на лежанку. Коли Люда схаменулася, від взуття залишився тільки каблук і задник.
— Тор, паразит ти такий! Ну скільки можна! Ти дорослий і розумний пес. Навіщо пакостиш?!
Відібравши в пса залишки взуття, Людмила, бурчачи, попрямувала на кухню. Жінка вирішила спочатку приготувати вечерю, а потім прогулятися з собакою. У Людмили цього разу пішло більше часу на готування. Тор кілька разів підходив до господині і, пильно заглядаючи в очі, протяжно зітхав. Але та тільки відмахувалася:
— Почекай, зараз закінчу і підемо. Потерпи трохи, зовсім трохи залишилося.
Михайло повернувся з роботи раніше звичайного. Чоловік роззувся, прибрав черевики в шафу і наступив ногою в калюжу з неприємним запахом.
— Людо! Людо, негайно йди сюди! Це що таке?
— Ось паразит! Це Тор надув. Ну що за собака! Ніякого порядку з ним немає.
— Ти його що, не виводила на вулицю?
— Ще ні.
— Звичайно, а що йому ще накажеш робити? Я взагалі не зрозумію, ти чим увесь день займаєшся? Знову чергову дурну шапку в’яжеш?
— Я, між іншим, Михасю, півдня на кухні провела.
— Вже серед свого щільного графіка могла б виділити півгодини на бідну тварину! Ходімо, Тор, гуляти. Втомився, напевно, терпіти.
Люда образилася.
Так ось, значить, якої він про неї думки? Михайло думає, що вона весь день проводить за в’язанням біля телевізора! Якби хоча б на один день він би залишився вдома і спробував прибрати квартиру, випрати, перепрасувати речі, приготувати і вимити посуд. Ще й за цуциком цим наглядати.
Наближався день іменин Людмили. Незадовго до свята вона посварилася з Михайлом. Чоловік висловив своїй співмешканці невдоволення з приводу неправильно складеної білизни в шафі.
— Людо, я тобі скільки разів казав: не клади постільну білизну на нижню полицю! Вона завжди має лежати зверху!
— Хто сказав, що простирадла і наволочки потрібно класти наверх? Мені, наприклад, знизу зручніше брати. До верхніх полиць я без стільця не дістаю.
— Я сказав: негайно переклади постільну білизну наверх.
– Знаєш, Михайле, останнім часом я дуже сильно від тебе втомлююся. Ти і до переїзду в місто не був душевним, зараз узагалі характер у тебе зіпсувався!
— Я теж, Людо, від тебе втомлююся! Приходячи з роботи, я хочу бачити порядок. А в тебе весь час бардак! Речі не на своїх місцях!
У день свого п’ятдесяти п’ятиріччя Людмила вирішила помиритися з Михайлом.
Один з одним вони не розмовляли вже два дні. Рано вранці жінка збігала на ринок, купила продукти для святкового столу і нову сукню. Готувала весь день улюблені страви співмешканця, у перерві прибираючи квартиру. Тора завчасно зводила на прогулянку, щоб пес не відволікав їх від святкування.
До сьомої вечора в Люди було вже все готово. Вона переодяглася, нафарбувалася, уклала волосся і стала чекати коханого з роботи.
Михайло додому приїхав тільки о пів на дев’яту. Люда одразу зрозуміла, що настрою в нього немає.
— Привіт, любий. Втомився? Ходімо швидше вечеряти. Я стільки всього наготувала.
Михайло мовчки пішов у спальню переодягатися. Дорогою на кухню заглянув у ванну, щоб помити руки.
Побачивши запалені свічки, Михайло пробурмотів:
— Треба ж, скільки пафосу. А що за привід у будній день такий шикарний стіл накривати?
Людмила спочатку подумала, що він жартує. Не міг же Михайло забути про її свято!
Вечеряли в повній тиші. Михайло або не помітив, або зробив вигляд, що не звернув уваги на нове вбрання Людмили. Жінка не витримала і запитала:
— Михайле, ти нічого мені не хочеш сказати?
— Нічого не хочу сказати.
— Взагалі?
— Так, узагалі. Чого причепилася?
— Михасю, у мене взагалі сьогодні день народження! Я від тебе хоча б привітань чекала. Невже ти забув?
Чоловік раптом схопився з-за столу і закричав:
— Коли ти нарешті перестанеш мене пиляти! Теж мені, особливе свято – день твоїх іменин. Дякую, я наївся! Відзначай одна.
Михайло схопив зі столу тарілку з олів’є і на очах у приголомшеної Людмили жбурнув її в смітник. Щоб ще більше не посваритися, чоловік узяв собаку і пішов на прогулянку.
Люда розплакалася.
Усе, з неї досить! Більше вона не дозволить над собою знущатися! Люда задула свічки. Зі столу принципово прибирати не стала. Жінка зібрала деякі речі в сумку і поїхала до подруги. Більше повертатися до Михайла вона не планувала.
Не заставши співмешканку вдома, Михайло не засмутився. Нічого, охолоне, понервує і повернеться. Але Люда вдома не ночувала. Михайло на неї розлютився, тому вирішив не шукати. Попереду були вихідні, він нарешті проведе їх у тиші.
До вечора неділі Михайло дуже втомився.
Тор, виявляється, дійсно поводиться по-хамські. Михайло замучився гуляти з ним кожні дві години. Прибирання в нього зайняло години чотири, пил на меблях з’явився через п’ять хвилин знову. Михайло так і не зрозумів, звідки береться брудний посуд. Усього два дні побувши на місці Людмили, чоловік зрозумів, як раніше несправедливо ставився до коханої жінки. Перед сном він набрав знайомий номер.
Щойно Людмила взяла слухавку, Михайло вимовив:
— Пробач мене, люба. Я тут пожив без тебе два дні й ледве з розуму не зійшов. Я все зрозумів! Зрозумів, як знецінював твою працю. Повернися, будь ласка, додому. Нам із Тором без тебе погано. Ми дуже сумуємо. Обіцяю, що частину домашніх клопотів я візьму на себе. Хочеш, я буду навіть мити підлогу? Або посуд? Слова тобі не скажу за пил і розводи на раковині! Я поводився як остання свиня. Вибач мені, будь ласка!
Як примирення і вибачення за зіпсоване свято Михайло повів Людмилу в ресторан. Там він подарував жінці каблучку і запропонував офіційно вийти за нього заміж.
Люда подумала і відмовилася. Вона ще при своєму розумі, щоб не розуміти: не може людина за два дні змінитися. Якщо прикидатися почне, а потім знову її натура вилізе.
А воно їй треба?
