Олександр махнув услід машині рукою. Він підкинув вище рюкзак, підхопив велику валізу і покрокував у бік села.
Скільки років він тут не був? Якщо розібратися, то всі 25, ну так, іноді приїжджав, щось у будинку поправити, подивитися. Ну, на кілька годин. Синам це все не цікаво було, а Галині його і взагалі. Скільки він її вмовляв-поїдемо, хоч у відпустку. Там же природа, краса!
Ну, де там. Галю завжди тільки курорти цікавили. Ось і горбатився Сашко, аби дружина на море щороку їздила, та у квартирі повний достаток був. Поки був, усе ніби як і добре було, а потім хвороба ця клята трапилася.
Сашко стільки років далекобійником ганяв, що й не згадати, скільки точно. Кілька разів ішов на іншу роботу, набридало вдома не жити, але Галя його одразу ж починала пиляти. Грошей там у рази більше платили. Він одного разу навіть не витримав, запитав:
— Я не розумію, тобі що, краще, коли мене вдома немає?
На що Галя повчально йому відповіла:
— Чоловік у хаті для того, щоб гроші носити, і свою сім’ю забезпечувати, а все інше вже потім. Я тобі навіщо синів подарувала? Щоб самій тепер їх утримувати?
— Ой, ну коли, скажи, коли таке було, щоб ти їх утримувала? Ну, вистачає ж на все. Що тобі не так?
Галя дивилася на нього впритул своїми чорними очима:
— Тільки дуже тупі люди можуть задовольнятися тим, що є. А всі нормальні прагнуть більшого!
Ну і що йому залишалося? Тільки знову за кермо. А півроку тому лікарі поставили якийсь мудруватий діагноз. Щось у нього там руйнується. Чи то самі кістки, чи то те, що їх з’єднує, і взагалі, організм зношений, дали йому групу інвалідності й відправили додому. Пенсія була приблизно у 20 разів нижчою за зарплату.
Перші два місяці Галя мовчала. Потім запитала:
— Ти що, так і збираєшся вдома сидіти?
— Галь, а що мені робити? Ти ж бачиш, які болі мене мучать, куди мені податися?
— Тоді я не розумію, навіщо ти такий потрібен? Мені ще немає 50, я можу вийти заміж за нормальну людину.
Такого Сашко від дружини не очікував. Ні, він, звісно, знав, що стерва вона ще та, але щоб ось так, відкрито, в лоб.
— Нічого, що цю квартиру я купував?
— Нічого. У тебе два сини, тож ти давно до цієї квартири не маєш стосунку.
Найбільше його здивували діти. Його сини, одному з яких було 23, а другому 19, стали на бік матері.
— Їхав би кудись, он у село до себе, все одно від тебе тепер толку…
Перед тим, як прийняти рішення, він не спав усю ніч. Передумав багато. І дійшов висновку, що зробив тільки одну помилку у своєму житті…
Колись, коли він жив ще тут, було в Сашка кохання. Весела така, з довгою косою. Щоправда з багатодітної сім’ї, але до справи це жодного стосунку не мало. Таке кохання між ним і Катериною було, що здавалося – це навіки. Усе до весілля йшло, та тут приїхала Галина бабусю провідати. І все. Сашко просто пропав. Галя в туфлях модних, стрижка коротка, волосся фарбоване, блузка прозора. Загалом, голову втратив. На три дні про все забув, від Галини не відходив, а потім, за тиждень мук, зібрав валізу і подався за нею в місто.
На той момент у Сашка була жива вже тільки одна бабуся, яка його в дорогу щедро прокльонами обсипала. Та й було за що. Їхав Саша, як боягуз вночі.
Потім у селі довелося побувати тільки п’ять років по тому. Каті не було, вона поїхала майже відразу за ним. Він поховав бабку, через це і приїжджав, та й поїхав, щоб знову багато років не з’являтися тут. Ось вона помилка. Якби, як сорока, не повівся на блискуче, не втік, як боягуз, то було б у нього зовсім інше життя, у цьому Сашко був упевнений. Тільки чого тепер думати про це? Минулого вже й не повернеш. У селі нікого з його однокласників, напевно, і не залишилося. Самі лише люди похилого віку, втім, як і скрізь.
Тепер і він поповнить їхні ряди. Буде якось жити, та кінця своїх днів чекати. Тим паче що без лікування, вони до нього швиденько прийдуть.
Сашко додав кроку. Треба встигнути влаштуватися, поки світло. І скільки в нього ще часу? Таблетки економити потрібно. А то потім доведеться в місто їхати. А йому дуже не хотілося. Йшов важко. Сказав дружині, що якщо коли-небудь повернеться, то зустріч може стати фатальною. Вона посміялася, обізвала його диванним героєм і просто пішла в кімнату.
Саша розумів, що потрібно було боротися, потрібно було поставити їх на місце, але не хотілося. Він вважав за краще піти.
Будинок зустрів його пилом і павутиною. Усе смерділо запахом вогкості, затхлості, і хоч на вулиці було тепло, Сашко затопив грубку. Озирнувся, і взявся наводити чистоту. Годину вже колупався, начебто один кут розгріб, але до чистоти і порядку йому тут не один день. У двері постукали.
— Так.
Мабуть сільські дим із труби побачили, от і прийшли дізнатися – чи все гаразд? У селі так, усі один за одним наглядають.
— Сашко, це ти?
Він сіпнувся і повернувся. На порозі стояла Катерина. Господи, вона все така ж гарна. Усе така ж свіжа, ні грама зайвої ваги, і коса через плече. Скільки їй? 55? 56? Вона молодша за нього на два роки була.
— Катя? Добридень, так, це я…
— Ти що, погостювати, у відпустку?
— Ні, Катю. Зовсім приїхав. І буду вже тут до кінця…
Вона пройшла до столу, відсунула стілець.
— Якось ти рано зібрався в останню путь. У твої роки чоловіки кажуть – тільки жити починають.
Він теж присів.
— Ну, ось, якось так вийшло. Поки міг, був потрібен, а як не зміг нічого, так і попросили геть з очей геть. Та годі, що ми все про мене… Ти як? Начебто ж не жила в селі?
— Я давно вже повернулася. Більше п’яти років тут.
— Чоловік, діти?
— Чоловіка немає, донька є. Вона зараз у мене в гостях.
Катя озирнулася. Та вже, довго тобі тут одному. Гаразд, зараз Марину крикну, допоможемо тобі.
Катя швидко розвернулася і вийшла, а Саша подумав – от людина, він так по-свинячому вчинив із нею, а вона й зла не пам’ятає. Свята, не інакше.
Незабаром Катя повернулася з донькою. Марина чимось невловимо була схожа на Катю, але було в ній щось іще, що постійно привертало увагу Сашка. Він ніяк не міг зрозуміти що, але ловив себе на тому, що часто дивиться на Марину, ніби шукає чогось.
До вечора дім не тільки чистотою сяяв, а Марина ще й смачну вечерю приготувала. Щойно сіли за стіл, у двері постукали. Увійшла незнайома жінка.
— Здрастуйте, мені сказали, що Катерину я тут знайду. Катерину, яка допомагає…
Жінка виглядала втомленою і заплаканою. Катя швидко встала.
— Марино, вечеряйте без мене, допоможи потім Сашкові з посудом.
— Добре, мамо…
Марина незворушно продовжувала їсти. Саша подивився на неї, після того, як Катя вийшла.
— А що значить – Катерина, яка допомагає?
Марина усміхнулася:
— Те і значить. Люди до неї їдуть різні. Мама в травичках усяких розбирається. Травницею її тут звуть. Ну й не тільки в травичках.
Ось це була новина.
— Ти серйозно?
— Звісно.
— І що, є такі, кому справді допомогла?
— Скільки завгодно. Гаразд, давайте я посуд приберу, та піду. Може допомогти чимось мамі треба.
Марина пішла, Сашко ліг. Тіло від втоми нило, щоправда не тим противним болем, а звичайною втомою, навіть приємною. Заснути не виходило, його постійно щось турбувало, і раптом він сів у ліжку. Встав, знайшов у шафі старий альбом, довго гортав його, нарешті дістав фотографію. Його бабуся. Дуже стара фотографія. Він здригнувся. На нього дивилася дівчина, дуже сильно схожа на Марину. Саша відклав альбом, прикинув, скільки Марині років. Потім встав, випив водички і заплакав. Тихо. Сидів, дивився в темряву і просто сльози котилися по щоках.
Уранці прийшов біль. Сашко навіть не ворушився, щоб він не посилювався. Ближче до обіду грюкнули двері.
— Саш, ти де? Погода така, а ти й на вулицю не виходиш? Поруч із ліжком з’явилася Катя.
— А що це з тобою? Так правда чи що? З життям прощатися приїхав?
Сашко винувато посміхнувся.
— Катя, Марина, вона моя донька?
Катя легко посміхнулася.
— Я думала, ти одразу здогадаєшся, вона ж схожа на твою бабку.
Сашко відвернувся.
— Ну, ось що, Саш. Що було, того вже давно немає, а зараз ми з тобою лікуватися будемо. Надумав він теж, молодим йти з життя…
Минуло три роки.
Біля будинку Каті зупинилася машина. Катя мало не бігом від будинку до неї. Двері відчинилися, і звідти руки Марини поставили на землю хлопчика двох років. Той одразу побіг до бабусі назустріч.
— Ба! Ба!
— Ти, мій заєць!
Катя підхопила на рука онука і закружляла, затанцювала з ним. Підійшла і Марина із зятем.
— Привіт, мамо. А тато вдома? Вовка йому таку вудку купив, він зомліє!
Вовка, тобто злегка збентежений зять, продемонстрував вудку.
— Ні, пропадає на своїй машині в полі з ранку до вечора. Але, сьогодні обіцяв раніше бути.
Ніби на підтвердження її слів, вдалині почувся гул, а потім і пил показався.
— Он, летить. Знову баби лаятися будуть!
Дитина вовтузилася на руках у Каті.
— Дідусь!
Із вантажівки вийшов Сашко. Запилений, брудний, але щасливий. Уже рік він працював у фермерському господарстві. Не тільки добре заробляв, а й чудово почувався, у нього ніби друге життя почалося або друге дихання відкрилося.
— Приїхали! Нарешті!
Він простягнув руку зятю, обійняв Марину, підхопив на руки онука і високо його підкинув, а після цього поцілував Катю в щоку.
— Маринко, мені завтра вихідний дали, я тільки машину поставлю. Вовка нехай тут вугілля запалює, а ми з онуком поїдемо ставити машину. Гаразд?
Та розсміялася.
— Та, їдьте вже, його все одно від тебе не відірвеш тепер…
Годиною пізніше, сімʼя сіла за вечерю. Всі були щасливі, чого і вам бажають.
