Ввижається ж таке: Іринка з Оленкою схожі. Це, напевно, тому що дружать із самої школи, а тепер навіть косички однаково заплітають. Та вже які косички, дівчатам по сімнадцять років (ну Оленці точно сімнадцять, а Ірці ще шістнадцять), волосся за модою прибирають, зачіски крутять.
Галя знову подивилася у вікно, спостерігаючи, як подруги весело щебечуть біля воріт. Обговорюють щось. Серце в Галі раптом защеміло: схожість між дівчатами спостерігається. Ось прямо неозброєним поглядом помітно: схожі. І сусідка, побачивши якось подружок, назвала сестричками: «Ви, дівчата, як сестрички».
Ну, сусідка – гаразд, це вона просто до слова сказала, просто тому що Олена та Ірка разом ходять.
Галя задумалася цього разу. Міцно задумалася. Удома нікого не було, і вона дістала фотоальбом, почала роздивлятися фотографії, коли Ірка була маленькою. Ось на кого схожа Іринка, їхня з Павлом донька, начебто більше на нього, хоча, здається, взагалі ні на кого, сама на себе, видно, на якусь рідню, тільки не зрозуміти – на кого саме.
А на кого схожа Олена Степаненко – донька односельчанки Людмили?
Галя чітко згадала риси обличчя Людмили – брюнетки з карими очима. Уявила поруч із нею її доньку Олену – теж не схожа. Галя зітхнула. – Нісенітниця якась, як тут зрозумієш, видно, просто збіг. – Вона знову подивилася у вікно, згадала, що обидві дівчата шульги, і це ще більше змусило замислитися, адже Павло теж шульга.
Але найголовніше – їхня зовнішність. Адже схожі! І справді, як сестри. Галі стало спекотно, задушлива хвиля спогадів накотила на неї. Згадалося, як Люда ходила в положенні, як Сергій одружився з нею, коли була майже при надії. Але ж до цього Павло частенько допомагав, у лікарню возив. Ну так, він знав Людчиних батьків… і все ж, з чого раптом така увага…
Виходить, Люда носила дитину, а Павло зустрічався з Галею, потім одружилися, Галя дізналася при свій цікавий стан. Потім Сергій одружився з Людмилою. Говорили, що це дитина Сергія, що сам він недолугий, але схаменувся і взяв Люду за дружину, бо дитина його.
— А чи його це дитина? – подумала Галя, так само поглядаючи у вікно. Неймовірна схожість дівчат не давала їй спокою.
Чоловік прийшов увечері, звичними рухами скинув робочий спецодяг, так само галасливо став умиватися.
Галя накрила стіл, сіли вечеряти.
— А Ірка де? Знову по подружках? – запитав чоловік. – Їй же вступати цього року, до іспитів треба готуватися.
— Підготується, вона в нас розумна… а от щодо подружок… одна в неї подружка – Олена Степаненко, ходять як сестри.
— Ну і нехай, добре ж, коли є друг, подруга…
— Та вже надто схожі вони, ти хіба не помічав?
Павло, допивши чай, відсунув кухоль і подивився на дружину: – Не зрозумів. Це до чого зараз?
— Це до того, що схожі як сестри…
— Ну і? – Павло запитально дивився на дружину. – Чи мало схожих людей у світі.
— Так то у світі, а це в одному селі. Уже люди чужі помічають, що дівчата як сестри.
— Ага, прямо як близнючки.
— Зовсім ні, але схожі.
— Галю, це до чого?
— Давно хотіла з тобою поговорити, Пашо. От просто скажи мені, просто чесно скажи… було в тебе що-небудь із Людкою чи ні?
— Галю, ти з глузду з’їхала? А може на сонці перегрілася? Що в нас може бути? Вона від Сергія залетіла, він потім одружився з нею…
— А мені звідки знати? – спалахнула Галя. – Я одне бачу – схожість є. І дружать зі школи, не розлий вода, навіть одяг схожий вибирають.
— Та-а-ааак, – Павло напружився, засопів нервово, як чайник на плиті, готовий випустити всю пару, – видно, настав той період у нашому житті, коли ти вирішила нерви мені помотати…
— От не треба відразу на мене стрілки переводити! Маю право знати! І прошу лише чесно сказати, чисто по-людськи зрозумій мене…
— Ні, не зрозумію! І нема в чому мені зізнаватися…
— Ага, а днями хто бігав, метушився, щоб вугілля Людці привезти? А пиломатеріал для паркану?
— Ну, допоміг… і що? Вона одна, без чоловіка, чому не допомогти?
— Ви подивіться, який благодійник! Теж мені, мати Тереза, допомогти взявся чужій тітці…
Павло стукнув кулаком по столу: – Ну, знаєш… ти зараз мене в таких гріхах звинуватила, що мені навіть за одним столом із тобою сидіти не хочеться!
— Ну, то йди до тієї, з якою приємно сидіти!
— Я не до неї піду! Я до Сашка, до друга піду, він однаково зараз один, ось там і відпочину, раз удома спокою немає…
Галя розплакалася і пішла в спальню.
Іра з Оленою сиділи в човні, прив’язаному до дерева, і, опустивши ноги у воду, задумливо дивилися на річку.
— Мати просила, щоб я не спілкувалася з тобою, – сказала Іра.
— І моя теж накричала сьогодні вранці на мене, сказала, щоб подалі від вашої родини трималася. – Сказала Олена.
— Коротше, я так зрозуміла, – почала Іра, – підслухала розмову батьків: мамка каже, що ми з тобою схожі… ну, мало не сестри…
— Ірка, так це ж чудово! Завжди мріяла про сестру, а ми з тобою, і справді, як сестри…
— Ти не зрозуміла, – Іра закусила губу, розмірковуючи, як краще сказати, – загалом, мати натякає батькові, що… ну що ти теж його донька…
— Та в курсі я, – відповіла Олена, – ти вибач, але моя мама каже, що твоя зовсім збожеволіла, що такого бути не може.
— Та я теж татові вірю, – погодилася Іра, – але мамка каже, що ми з тобою прямо явно схожі. Що явно якась спорідненість є…
Дівчата повернулися одна до одної і подивилися в очі. – Ір, і справді, щось є, але моя мати не могла… не вірю. Мій батько хоч і непутящий, але він мій батько, – сказала Олена.
— Батьки в нас різні… а якщо спорідненість усе-таки є? Тоді як? Тоді що це?
— Маячня, звісно, але давай подумаємо, – запропонувала Олена. – Нам однаково з тобою разом вступати на один факультет, ми ж біохімію обрали, вчитися разом будемо і в одній кімнаті в гуртожитку жити… одне слово, може, нам у родоводі покопатися…
— Ну, у мене все зрозуміло: дідусі, бабусі по маминій лінії… а ось по татовій… ну, там вже нікого немає, але начебто теж зрозуміло. – Іра почала згадувати, за що зачепитися, хоча ще толком не знала, з чого почати…
— І все-таки ми можемо бути родичами, – сказала Олена, – нехай навіть десята вода на киселі, але все ж таки родичами.
— Слухай, а ви давно тут живете? Ну, в сенсі, коли твоя мама приїхала сюди? – поцікавилася Іра.
— Бабуся з дідом приїхали, мама ще маленькою була, виросла тут, тож місцеві ми.
— А звідки приїхали?
— Та начебто з якогось села… здається Олександрівка називається.
— Так це ж у сусідньому районі, автобусом можна з’їздити.
— А що це дасть?
— Дізнаємося, звідки твоє коріння. Мої ж всі місцеві, з позаминулого століття тут живуть, батько розповідав.
— А може все-таки в лікарні щось наплутали? – запитала Олена.
Іра знизала плечима, явно не розуміючи, що може бути не так. – Поняття не маю, що там можна наплутати. Навіть якщо так, то туди нам шлях закритий, ніхто нічого не скаже, та й узагалі ми з тобою неповнолітні, відправлять нас додому з нашими запитаннями.
— Тоді може, й справді, з’їздимо на батьківщину моєї бабусі, – запропонувала Олена, – шкода, що її вже немає, не запитаєш.
— А давай! Якщо нічого не дізнаємося, нехай так і залишається, все одно ти мені подруга на все життя… та й узагалі як сестра.
Найстаршій мешканці Олександрівки було дев’яносто п’ять років. Жила вона в маленькому будиночку, а поруч стояла садиба онуки з сім’єю, – ось вона й допомагала старенькій бабусі.
— А вам навіщо Оксана Петрівна? – запитала жінка, підозріло глянувши на незнайомих дівчат.
— А ми краєзнавці, вивчаємо історію району. У нашому районі вже все перерили, тепер за ваш узялися, – не моргнувши оком, сказала Олена.
— Ну, гаразд, ідіть, я попереджу бабусю. Щоправда, пам’ять у неї вже дірява: одне пам’ятає, інше не пам’ятає. Ви краще цукерок візьміть, ніби з подарунком до неї. Вона це любить. Чай запропонує – не відмовляйтеся. Подобається їй із гостями чаювати.
Оксана була вже підсліпуватою старенькою, мружилася, починала шукати окуляри, які зазвичай лежали в кишені фартуха.
— Баба Оксана, гості до тебе, хочуть дізнатися, як раніше жили…
Старенька, шаркаючи хворими ногами, схвально кивала, запрошуючи до столу. Коробочка цукерок була якраз доречною.
— А як жили? Тяжко жили, – почала вона скрипучим голосом.
— А може, пам’ятаєте Орисю Овчаренко, у неї ще донька Люда, вона тоді маленькою була, коли поїхали звідси…
— Овчаренко? Ні, не пам’ятаю… а ось Орисю, здається, так, бігала, пам’ятається, у сорочечці…
— Може Люда бігала…
— Не плутай мене, дівчинко, я й сама заплутаюся, точно кажу: Орися маленька бігала, а мати в неї Катерина, добре її пам’ятаю. Та й як не пам’ятати… доля в неї, о-хо-хо. Йшов солдат додому, тяжко в нього було на душі, лист отримав – дружини не стало. Ось і зупинився у нас, Катерина і прийняла його. А чому ж не прийняти? Змучилася за мужиком, свій не повернувся, і діточок немає. Пожив солдатик, і тут звісточка дійшла, що дружина його жива начебто… Ну він і полетів, соколик, у рідне село, пішки пішов, пам’ятається.
— А Катерина? – запитала Олена, насторожившись. – Із Катериною що?
— А що з нею? – старенька задумалася. – Так зʼявилася у Катерини Орися.
— Ну, а солдатик що? Сказала йому?
— Та яке там? Пішов він, нічого не знаючи. А вона рада, що хоч жінкою справжньою стала, доньку виховала. А солдатик нічогісенько так і не дізнався.
— А звали його як? – запитала Іра.
— А я хіба пам’ятаю? – здивувалася старенька. – Та ні, почекай, дівчинко, згадала: Петро його звали. Ще, пам’ятається, Катя голову морочила собі, як записати дитину. І вона все про Петра, все про нього рідного… а записали на покійного чоловіка, на того, що без вісті пропав…. Так що Орися Іванівна вийшла. Ось яка історія трапилася.
Дівчата переглянулися.
— Баба Оксана, цукерки їжте.
— Які цукерки? – зі здивуванням запитала старенька.
— Та ось же ми вам частування принесли, – підсунувши коробку, сказала Іра.
— Ой, Боже, а я й забула. Ось що давно було – пам’ятаю, а що нині – не пам’ятаю.
Вийшли дівчата від баби Дуні збентежені. Пішли на автобус мовчки, доїхали до райцентру, потім пересіли на інший автобус.
— До вечора вдома будемо, мені, напевно, влетить, – сказала Олена.
— І мені влетить. – Іра подивилася на подружку. – У тата мого діда Петром звали, виходить він мені прадід.
— А мою бабусю Орися звали, але вона, пам’ятаю, завжди вважала, що її батько на фронті загинув. І по батькові в неї було Іванівна. І ще вона про бабу Катю розповідала і на могилку до неї їздила в Олександрівку.
— Точно не знаю, але батько розповідав, що дід з фронту додому не одразу прийшов, місяці на три пізніше, бо був упевнений, що його дружини немає в живих.
— Слухай, багато чого збігається… чи все-таки це вигадки баби Оксани?
— Але збіги ж є!
— Давай так, – запропонувала Іра, – спробуємо звести наших батьків і розповімо їм цю історію. А там нехай думають, що хочуть.
— Ага, спробуй їх звести, – заперечила Олена.
— Коротше, я скажу матері, що є важлива інформація для неї, і твоя матір все розповість. Ну, і батькові також скажу, от і зберемо всіх трьох у тебе вдома, – запропонувала Іра.
— Олена усміхнулася. – А вони не побʼються? Якось не хочеться скандалу.
Іра зітхнула. – Ми відразу їм про наше розслідування розкажемо, а далі подивимося.
Галя не пішла б до Людмили, бо підозра і злість підточували її з усіх боків. Але Ірка з порога випалила новину: – Мамо, тітка Люда на тебе чекає, щось важливе хоче сказати.
— Ага, вибачитися хоче, напевно, – сказала Галя, і відчула клубок у горлі. Усе-таки неприємно почути правду, тим паче таку гірку.
За півгодини в будинку Степаненків зібралися всі троє. Людмила, яка теж знала, що Галя прийде до неї з важливою звісткою, пересилила неприязнь і запропонувала присісти.
— Ну, що гості, дорогі, скажете мені? Знову звинувачувати будете? Тільки я так скажу: чесна я!
Тут увійшли Олена та Іра.
— Ми все розповімо, – сказала Іра.
— Ти що тут робиш? – обурився Павло, побачивши доньку. – Мало тобі скандалу вдома?
— Коротше, батьки, – звернулася Олена, – ми тут таку історію розкопали, тож слухайте. Ти, мамо, зі своєю матір’ю, тобто з моєю бабусею приїхала сюди, коли вже твоєї бабусі Каті не стало, тобто, моя прабабуся. Правильно? Так от, у селі Олександрівка є старенька, Оксаною звуть. Так ось вона і розповіла, що у твоєї бабусі Каті донька зʼявилася від солдатика, який повертався з фронту. У селі про це знали, а той солдат не знав. А звали його Петро.
— Тату, а твого діда теж Петром звали! – нагадала Іра.
— Ну, звали. І що?
— А те, що історія в Олександрівці збігається з нашою історією. Схоже, що в нас із Оленою спільний прадід – Петро. І виходить, що моя бабуся Валя, яка зʼявилася від Опанаса і моєї прабабусі Ганни, і бабуся Орися, яка дочка Катерини – рідні сестри. Тільки вони про це не знали. Усе життя не знали. Ну, а ви з тіткою Людою – двоюрідні брат із сестрою. А ми з Оленою, виходить – троюрідні сестри.
— Таа-аак, цікава історія виходить, – сказав Павло. – Довго вигадували? – він подивився на дівчат.
— Ми не вигадали, ми в Олександрівку їздили і розпитали найстаршу мешканку села, – відповіла Іра.
— Це що, виходить, моя бабуся нагуляла чи що? – запитала Людмила. – Олено, ти що несеш? Що наговорюєш?
— Ми розповіли те, що дізналися. Набридли ваші підозри. Ми, і справді, справді схожі. Але точно знаю, що ні ти, ні ти, дядько Павло, не винні. Мій татко – це твій чоловік Сергій.
— Ірко, ти хочеш обілити батька, тому придумала історію про діда? – запитала Людмила.
— Я нічого не вигадувала. Доказів прямих, звісно, немає, але історія є. І ми з Оленою схожі. І дружити ми будемо. Пам’ятаєш, скільки я вас просила про сестру чи брата? А ви сміялися наді мною і говорили: «грошей немає». Ну, так от, сестра в мене тепер є. Я вірю в цю історію.
Павло зітхнув. – Пам’ятається, щось таке було, розповідала бабуся, що хворіла сильно, що відвезли її в лікарню, і поквапилися повідомити дідові, що її не стало. Ну от він і не хотів додому повертатися, – це бабуся розповідала, – він знову подивився на дівчат, – тільки не зрозумію, невже генетика так посміялася над нами…
— Загалом, ви тут самі вирішуйте, вірити чи ні, – сказала Олена, – а ми з Ірою вступаємо в цьому році в один інститут, на один факультет і жити будемо в гуртожитку в одній кімнаті. А ви можете далі підозрювати одна одну… можете навіть ДНК зробити, зараз, у наш час, є такі тести, тільки це грошей коштує.
Дівчата так само швидко, як і зайшли, вийшли з дому.
— Оленко, – крикнула слідом Людмила, – повернися!
— Та не чіпай ти її, – сказав Павло, – тут треба всім добре подумати.
— Я додому піду, – сказала Галя і подивилася на чоловіка, який уже три дні жив у друга, – ти йдеш, Павлику?
Павло кивнув і піднявся.
— Людо, ніхто твою бабусю не звинувачує, – сказала миролюбно Галина, – якщо це правда, то не нам їх судити.
Сварка між Павлом і Галею припинилася. Разом вони довго дивилися фотографії, і навіть запропонували потім і Людмилі приєднатися, щоб усі світлини роздивитися.
Дівчата дотримали слова: вступили на один факультет, і поселили їх в одну кімнату. Батьки були раді, бо в чужому місті вдвох легше.
Пізньої осені до Людмили повернувся чоловік Сергій, пообіцявши, що кине пити й допомагатиме дружині та доньці.
— Знаєш, Павло, – сказала якось Галина чоловікові, коли ця історія вже вщухла сама собою, – я тепер розумію, чому ти брався Людмилі допомогти, навіть жалів її, напевно, родинні зв’язки так проявлялися.
— А, правда, якісь братні почуття були, – погодився Павло. – Шкода, наші матері з Людмилою не знали, що рідні. Та й дід про це нічого не знав, адже він поїхав, не знаючи, що Катерина чекає дитину, приховала вона від нього.
Загалом, тест спорідненості робити не стали. Зіставивши всі дати і всі імена, дійшли висновку, що був такий гріх у діда Петра. А може це й не гріх у той неймовірно важкий час.
