Нарешті Мар’яна купила собі квартиру за іпотекою, хоч і не велику, однокімнатну, але тепер у неї були свої квадратні метри. Майже десять років вона прожила в місті й моталася по чужих кутках. Стільки грошей переплатила за орендоване житло, що вже можна було б виплатити майже половину банківського боргу. Але нічого, краще пізно, ніж ніколи.
Батьки у Мар’яни жили в селі, вони питущі. Щойно закінчила школу, одразу ж і забрала в місто, від них подалі. Спочатку працювала офіціанткою, потім вступила заочно вчитися на бухгалтера. Довго не могла влаштуватися за фахом, коли отримала диплом. Але, нарешті, їй пощастило, познайомилася з пристойним чоловіком. Він працював заступником Генерального директора на будівництві, ось і прилаштував її у Фінансовий відділ.
У результаті, виявився він і не таким уже й пристойним, був одружений, а з Мар’яною просто час проводив. І тому коли його інтерес переметнувся до новенької, молоденької секретарки, у Мар’яни немов гора впала з плечей. Адже, щоб відкрити дорогу в нове життя, треба позбутися старого й непотрібного мотлоху. Саме таким Мар’яна вважала свого колишнього коханця.
А тепер ось радість яка – квартира. Хоч і не в центрі міста, а на околиці, в новому житловому комплексі. Але зате грошей, накопичених нею за всі ці роки, вистачило на початковий внесок. Квартира вже з ремонтом, вкладатися майже не треба. І відсоток за іпотекою вигідний, бо будувала ці будинки рідна фірма, а гроші в кредит видав банк, у якому в неї була зарплатна картка.
А попереду новорічні свята, новосілля, приємні клопоти з облаштування свого житла.
Кухню вона вже спорудила, у бухгалтерії міняли меблі і їй віддали стіл, книжкову шафу, яку вона пристосувала під посуд, і старий холодильник, він хоч і сильно гудів, але працював справно.
Тумбочку вона принесла зі смітника, хтось виставив, але вона була ще дуже хороша. На неї поставила телевізор, а всередину склала всі свої корисні дрібнички: косметику, крем, шкатулку з нитками і голками, літні сонячні окуляри, прикраси тощо. Замість шафи для одягу в неї поки що стояв стелаж, збитий із дощок. Хлопці з роботи постаралися, вийшло непогано, типу гардеробу, весь її одяг і взуття вмістилися. А закривала вона його шторкою.
По стінах розвісила картини, зроблені з висушеного гербарію, вийшло досить затишно. Ось тільки дивана поки що не було, і Мар’яна вирішила після роботи зазирнути до великої меблевої крамниці, там зараз якраз почався передноворічний розпродаж.
Додому дівчина поверталася задоволена, усмішка так і грала на її губах. Диванчик вибрала невеликий, але красивий і дуже зручний. Ще й біле лляне покривало для нього купила з 50% знижкою. На ніч диван можна розсовувати, а на день складати, місце такий займе небагато.
Шум і галас на третьому поверсі, де знаходилася нова квартира нашої героїні, вона почула ще на першому. Ліфт був зайнятий, і вона легко пішла нагору сходами. І раптом перед нею постали її родичі, яких вона вже давно не бачила.
Тітка Валя, у старій каракулевій шубі, на якій уже неодноразово перешивали ґудзики, бо з кожним роком їй дедалі важче й важче було влізти в неї. Дядько Борис в пижиковій шапці з радянських часів, місцями яку вже побила міль. Їхня шістнадцятирічна донька Віка в блискучій куртці і в червоних колготах. І восьмирічний Сергійко з водяним пістолетом у руках.
Ви можете сказати, що такого не могло бути! Але ж ви погано знаєте мою «дружну» родину, яка, як вважав ввесь її колектив, завжди йде на виручку один одному. І так, нахабність – це друге ім’я моїх родичів.
— Нарешті, з’явилася не запилилася, – незадоволено поставила руки в боки тітка, – а ми вже всі гостинці зʼїли. Ти де була так довго, Мар’янко?
— Ви? – здивувалася дівчина, – але як ви мене знайшли?
— Та однокласниця твоя колишня, Вірка, вже по всьому селу розтріпала про те, що ти квартирку купила. І навіть вистежила тебе до порога, ось, нам адресу і передала. А то ти зовсім про родичів забула. Багата стала, зазналася, а ми ось вони, тут як тут, на Новий рік до тебе завітали.
— Але навіщо? – продовжувала дивуватися Мар’яна.
— Як навіщо? А чого нам у дірі своїй робити? По місту походимо, на людей подивимося, Сергійка, он, на гойдалках-каруселях покатаємо. Ти б йому, як братику своєму двоюрідному, квиток на ялинку купила б. Он, квартиру купила, мабуть, грошей кури не клюють.
І тітка Валя смачно засміялася, а слідом за нею захихотів її кволий чоловік, і залилася заливистим сміхом Віка. А Сергійко наставив на Мар’яну дуло пластмасового пістолета.
— Ну що ми стоїмо, тупцюємо, відкривай, – скомандувала тітонька, підхопивши в руки величезну валізу. Друга, така сама, була у дядька Борі.
Тремтячими руками Мар’яна витягла з сумочки ключ і відчинила двері. Першою до квартири ввалилася тітка Валя, слідом за нею Віка і Сергійко, замикав процесію дядечко.
— Став сюди, – розпорядилася тітка, поставивши валізу просто посеред кімнати. – Та….. не густо в тебе з меблями. Але нічого, зараз ми це виправимо. Борисе, ти не роздягайся поки що, йди по сусідах, може, хто розкладачкою поділиться або матрасом надувним.
За півгодини тітка Валя вже розклала свої речі і речі племінників на полицях, потіснивши одяг Мар’яни. І пила чай на кухні, виклавши пиріжки і закрутки, які вона привезла з села.
— Як знала, що в холодильнику в тебе порожньо, – перед тим вона зробила ревізію. — Ну та нічого, ти пригощайся, – підсунула вона племінниці найменший шматочок.
А дядько Боря притягнув уже дві розкладачки і великий матрац на підлогу.
— На розкладачках спатимуть Віка з Сергієм, а ми, гаразд уже, на підлозі, – скомандувала тітка Валя, – он, матрац, товстий начебто.
— Завтра мені диван привезуть, – похвалилася Мар’яна голосом, що впав.
— Ну ось і добре, а то ми ж не молоді вже на підлозі цим займатися, – пожартувала тітка і голосно засміялася, задоволена своїм почуттям гумору.
Цієї ночі Мар’яна не ночувала вдома. Добре, що чергував добрий дідусь Олександр Олександрович, він і пустив її в бухгалтерію, де вона перекантувалася на маленькому шкіряному дивані. А вранці він дав їй свою адресу, на всякі пожежні.
Після роботи Мар’яна поїхала до себе додому, довго дзвонила у двері, але у квартирі голосно працював телевізор, Сергійко гасав, як очманілий, тітонька періодично кричала на нього.
Нарешті, двері відчинила Віка.
— А, ось вона, нарешті. Мар’янко, ти шампунь і мило не купила? А то цей шибеник цілий день бульбашки з балкона пускав, усе розтратив, – негодувала тітонька.
— Зараз диван прийму і сходжу в магазин, – слухняно погодилася племінниця.
Вона вирішила, що до Нового року залишився всього лише один день, і скоро родичі поїдуть.
Диван тут же зайняли тітка з дядьком, а Мар’яні довелося йти проситися на постій на роботі.
31 грудня вона відпрацювала до обіду. Дорогою додому купила невелику ялинку і дещо з продуктів. Ялинку поставили на кухні, прикрасили, накришили салати. Поки метушилися, тітка Валя заявила Мар’яні:
— А знаєш що, нам тут сподобалося. І ми вирішили залишитися, ще пожити. Віці треба вступати кудись цього року, репетитора їй наймемо. Борю в магазин вантажником беруть, а я поки що вдома посиджу. І школа, он, недалеко, Сергійка переведемо, у спортивну секцію його влаштуємо. А то в нас у селі, ні гуртків, ні секцій, сама знаєш.
— Ну як же так? – сльози бризнули з очей Мар’яни. – А я куди?
— Ну нічого, тісно, але ж ми рідні люди є, – парирувала тітка, – ми ж родичі, а родичам допомагати треба.
Від цього в Мар’яни розболілася голова і вона вирішила вийти на вулицю, подихати свіжим повітрям. Що їй робити, вона абсолютно не знала. І тут у двері подзвонили, Мар’яна відчинила і на порозі побачила Олександра Олександровича. У руках у нього була рушниця.
— Ану ж бо, посторонися, – скомандував він і пройшов на кухню. – Рахую до десяти, хто не встигне покинути приміщення, я не винен. І дядько Саня показав на спусковий гачок.
Що тут почалося, дядько Боря схопився за голову, тітка Валя почала верещати, як свиня. Віка кинулася запихати своє лахміття у валізи. Сергійко сховався за ялинку і боягузливо виглядав з-за неї. Старий не встиг дорахувати до десяти, коли в будинку спорожніло.
— Навіщо Ви так? – запитала в нього Мар’яна, – адже вони ж родичі, куди ж вони в Новорічну ніч?
— А на вокзал, або в готель, – відповів дід Сашко, – не наша це з тобою справа. Нехай гребуть звідси поки цілі, а ми з тобою будемо Новий рік зустрічати. Сім-салабім, ахалай-махалай, – почав він робити таємничі паси руками.
І тут у двері знову подзвонили.
— Не бійся, це не вони, тепер вони надовго запам’ятають, як без запрошення гостювати. Це Василь, онук мій, з-за кордону приїхав, я його сюди й покликав, ти не проти?
Мар’яна відчинила двері й на порозі побачила високого, красивого молодого хлопця, в одній руці в якого був кошик із наїдками, а в іншій – ананас.
Такого веселого Нового року в житті Мар’яни ще не було!
Своїх тітку й дядька вона справді, більше ніколи не бачила, вони забули дорогу до її порога. А от Василь став заглядати, бо до діда він повернувся назовсім. І наступний Новий рік вона зустрічала в тій самій компанії.
Коли годинник пробив північ, вона звернулася до свого чоловіка і до дідуся:
— Я хочу дещо вам сказати, Василь, дідусь Саня, скоро в нашій родині буде поповнення, я, здається, в положенні.
— Так в положенні чи здається? – ахнув щасливий чоловік.
Мар’яні раптом стало зле, вона затиснула рот долонькою і побігла до раковини.
— Точно, онучку, бути тобі батьком. Нудота – перша ознака, – підтвердив дід. – А ну, хлюпни мені на дно келиха, цю справу треба обмити!
Через дев’ять місяців у діда Сашка зʼявиться прекрасний правнук. Мар’яна з Василем закрили іпотеку, продали свою квартиру і дідову та купили теплий, просторий заміський будинок. Бо Мар’яна хотіла ще хлопчика і дівчинку. А Василь – п’ятьох!
