— Може мені не треба жити, бабусю?
Дитина сказала це тихо, напівголосно, але бабуся, яка розмовляла телефоном із його мамою, почула, кинула слухавку, повернулася до нього. По його щоках текли великі, як горошини сльози…
— Що ти, що ти таке кажеш, Русику? – обійняла його, притиснула до себе.
А він, захлинаючись від ридань, переривчасто говорив: “Я всім заважаю… Ти тільки не віддавай мене в інтернат, не віддавай, бабусю, миленька, я тебе благаю”.
— Мама не бере, і тато не хоче… А тобі в лікарню треба, я ж чув… Ти мамі говорила… Питала, куди мене подіти? Може буде краще коли мене не буде на цьому білому світі, бабусю!
Щасливе дитинство Русланчика, восьмирічного хлопчика, тривало аж чотири роки! Тоді він жив із мамою і татом, йому було добре, весело, його водили в парк, у цирк, у ляльковий театр, купували йому іграшки, і любили! Тато садив його на свої плечі й бігав із ним кімнатою, а він так щасливо сміявся…
Він усе це пам’ятає і зараз. Зараз, коли він так давно не бачив ні маму, ні тата…
Потім тато втратив роботу, і Русланчик пам’ятає, як мама з татом сварилися, що немає грошей. А він так переживав… Заглядав до них в очі, брав їхні мизинчики у свої маленькі ручки і просив: “Помиріться, будь ласка!”
Він і зараз не розуміє, чому ж вони не помирилися остаточно?
Одного разу мама забрала його з дитячого садка і сказала, що тепер вони житимуть у бабусі, її мами. А тато житиме у своїх батьків, бо платити за орендовану квартиру немає грошей.
— А тато буде до нас приходити? – запитано дивлячись мамі в очі, запитав Русик.
— Не хвилюйся, звичайно, буде.
І він заспокоївся. Спочатку тато приходив, брав Русланчика і віз його до своїх батьків, там йому були дуже раді. А іноді вони разом ходили на дитячий майданчик, і тато сидів на лавочці, поки Русик грався з іншими дітьми.
А одного разу, тато привів його в тир. Як йому там сподобалося! А як тато здорово стріляв! Русик плескав у долоні, і теж отримав маленький приз – шоколадку у формі рибки…
А потім тато став приходити все рідше і рідше…
— Тату, приходь частіше, я так за тобою сумую…
— Я працюю, синку, іноді й у вихідні теж, у мене зовсім часу немає, але я постараюся.
Так минув рік…
Русланчика віддали на до садочку на цілий день, тому що мама знайшла собі іншу роботу, десь далеко, а бабуся теж працювала. І вони не встигали забрати його вчасно.
Ось із цього самого дня, коли його вперше ввечері не забрали додому, остаточно скінчилося його щасливе дитинство. Бувало, що він залишався на ніч один у групі, і нічна нянечка нарікала, що змушена сидіти ніч через нього одного… А він тихо плакав у подушку…
Якось мама познайомила його з дядьком Петром, і вони один одному не сподобалися. Дядько Петро весь час дивився на годинник і квапив маму: “Ходімо швидше, ми спізнюємося”, а на нього навіть не дивився. І вони пішли…
Відтоді він маму бачив дуже рідко, а потім вона переїхала до цього дядька. Русик залишився в бабусі, як йому пояснили, бо дитячий садок близько від бабусиної хати.
А тато теж незабаром одружився…
Його батьки переїхали жити в село і залишили татові квартиру.
Тепер цих бабусю й дідуся Русик узагалі не бачив.
Тітка Света, татова нова дружина, чекала дитину. Свою дитину, а Русик був чужий…
Іноді мама приходила в гості і, посидівши з ним і з бабусею, залишала гроші і йшла. А йому так хотілося з нею погуляти…
Тато брав до себе, вони разом дивилися мультики і ще якісь передачі. Тато навчив його грати в шашки, і Русик навіть двічі виграв! А потім у них зʼявилась своя дитина, і візити до тата припинилися, щоб він не приніс у дім якусь інфекцію з дитячого садка.
І в мами також зʼявилось маля – дівчинка. Тепер бабуся з Русланчиком їздили у вихідні до мами, бабуся допомагала поратися з сестричкою, а йому дозволяли тільки здалека подивитися, знову-таки, щоб дитині не передалися якісь віруси. І мама була зайнята малятком, а не Русиком.
Він почувався зайвим і нікому, крім бабусі, не потрібним…
З якою заздрістю він дивився в дитячому садку, як за іншими дітьми приходили і мами, і тата…
У день його іменин до нього не приходили діти, бабуся не могла влаштовувати такі свята, ну а мама з татом…
Мама передавала бабусею подарунок, а тато приходив у дитячий садок із подарунком. Посидить із Русиком півгодинки на майданчику і йде, каже, що відпросився з роботи…
Першого вересня тато прийшов до школи, привітав сина зі вступом до першого класу і побіг на роботу, а мама не змогла прийти, прихворіло малятко, і була з ним тільки бабуся.
Русланчика визначили групу продовженого дня, але він не засмучувався, по-перше, тому що там було багато дітей з їхнього класу, а по-друге, тому що тепер він ночував завжди удома. Яке це щастя ночувати вдома!
Бабуся весь час попереджала, що, якщо він буде вчитися погано, вона здасть його в інтернат. Звісно, вона його просто лякала, але Русик страшенно цього боявся!
Уже навчений тим, що ні мамі, ні татові він не потрібен.
І ось тепер він почув, як бабуся каже мамі телефоном, що їй лікар рекомендує лягти на обстеження: страшенно набрякають ноги, треба визначити з лікуванням.
І дитина страшенно злякалася. Особливо після того, як бабуся запитала: “То що будемо робити з Русиком?” Не дай Боже, віддадуть в інтернат!
Ось тоді, він і сказав, задихаючись від сліз: “Може, мені краще не жити, бабусю?”
То чому, за живих батьків, дитина від першого, невдалого, шлюбу стає нещасною?
