— Бабусю, а коли мама з татом приїдуть? – Ліза стояла поруч і пильно спостерігала, як бабуся перевертає черговий млинець. – А чому ти плачеш?
— Тому що ти скоро поїдеш від мене.
— Я ж буду приїжджати. І мені теж плакати хочеться. – Ліза втекла в кімнату.
— Говорив, треба було відразу сказати. – Дідусь поклав на тарілку недоїдений млинець і засмучено відвернувся до вікна.
— Микола батько, нехай і вирішує, коли сказати доньці. – Галина витерла куточком рушника очі. – Ох, горе яке.
Уночі Лізі наснилася мама. Вона щось говорила, а потім пішла. Ліза плакала, кликала і ніяк не могла наздогнати її.
— Тихіше. Тобі сон наснився. Усе добре. – Бабуся сиділа на краю ліжка в нічній сорочці і гладила Лізу, заспокоюючи.
— Мамооо… Вона пішла. Я не могла її наздогнати… – Ридала Ліза, коротко і судорожно схлипуючи. – Я до мами хочу-у-у-у.
Коли вранці вона розмазувала ложкою по тарілці кашу, приїхав тато. Ліза вискочила з-за столу, з криком кинулася до нього. Тато підхопив її на руки, притиснув до грудей, а Ліза заглядала за татове плече, але мами там не було.
— Мама вдома мене чекає? – з надією запитала вона.
— Ні. сонечко. Вибач, треба було відразу тобі сказати. – Тато опустив Лізу на підлогу, не дивлячись їй в очі. – Мама… вона стала янголом.
— А як же я? – До Лізи, нарешті, дійшло, що в неї більше немає і не буде мами.
Хоч їй лише шостий рік, вона помічала, як шепотілися часто бабуся і дідусь. Бабуся часто плакала і називала Лізу сиротинкою. А тато раптом став сумним і мовчазним, не схожим на себе. Ось чому її відправили до бабусі.
Ліза чекала пояснень, але їх не було. Вона повільно пішла в маленьку кімнату, притиснула до грудей свого улюбленого зайчика, подарованого мамою, згорнулася на ліжку калачиком і заплакала, зовсім як уві сні. Вона чула, знала, що тато сів поруч на ліжко і гладив її по спині. Поступово вона заспокоїлася, наплакавшись, і заснула.
Лише через кілька років батько розповість їй, що мама поїхала з подругою в магазин на машині. Вони зібралися на дачі відсвяткувати її день іменин. Ніхто не пам’ятав, навіщо їм знадобилося їхати, стіл уже був накритий. Та й неважливо це. На них вискочила вантажівка. Водій заснув за кермом. Мама та її подруга пішли з життя на місці, недалеко від дачного селища.
Ліза не пам’ятала нічого. Вона грала в саду з Павликом, сином маминої подруги. Він старший за неї на два роки. Не бачила, як батькові подзвонили по телефону, як він змінився в обличчі й поїхав кудись. Пам’ятала, що плакала, бо свято чомусь скасували, і Павлик не грав більше. Вони їхали додому, у місто, і батько мовчав усю дорогу.
— Миколко, а може, мені до вас на перший час приїхати? Як ви впораєтеся самі? – Переживала бабуся.
— Ні, мамо, однаково потрібно звикати жити удвох. – Батько взяв сумки з Лізиними речами і відніс їх у машину.
Усю дорогу Ліза сподівалася, що приїде додому, а мама зустріне її, обійме. Із завмиранням серця вона увійшла до квартири. Батько прибрав з очей речі мами.
Минув рік.
Одного разу до них у гості прийшла колега батька. Він так і представив її Лізі. Висока, худа, з прямим темним волоссям, схожим на атласний шовк, блискучий і переливчастий. Лізі вона не сподобалася. Від неї віяло холодом, і від її посмішки не ставало тепліше. Коли батько вклав Лізу спати, колега ще не пішла.
Уночі Ліза пішла в туалет. Зазвичай батько залишав увімкненим нічник у передпокої, щоб вона не боялася. Але сьогодні він забув його ввімкнути. Ліза залізла на стільчик і ввімкнула світло. На вішалці висіло пальто колеги, а на підлозі стояли її чоботи, такі довгі, що склалися навпіл. Ліза штовхнула їх, і вони впали в різні боки. З почуттям задоволення вона повернулася у своє ліжко.
Колега ще кілька разів приходила до них у гості. Ліза злилася, ревнувала і востаннє влаштувала скандал із ревом і погрозою втекти з дому, якщо батько не любить її, Лізу. Вона справді втекла б, якби на вулиці не було так темно й холодно. Уночі Ліза не побачила довгих чобіт у передпокої. Тільки на підлозі залишилися брудні сліди. Увечері йшов дощ.
Вранці незадоволений батько розбудив Лізу, квапив одягатися швидше. Машина не завелася. Довелося бігти на зупинку маршрутки. Ліза спотикалася, але батько міцно й боляче тримав її за руку. Раніше він сказав би, що Ліза незграбна як ведмежа. А тепер із роздратуванням кинув, що вона клишонога як ведмідь. Ліза мовчала і щосили намагалася не розплакатися від образи.
У маршрутці було багато народу і тісно. Тато посадив Лізу навпроти дівчини, круглі коліна якої торкалися худеньких гострих колін Лізи. По плечах дівчини розсипалося пишне кучеряве волосся, а на голові був одягнений смішний берет. Яскраво червоний, він закривав половину чола і стирчав, як тарілка. Ліза в усі очі роздивлялася дівчину. Вона сиділа не біля вікна, а більше нічого цікавого не було навколо, крім цієї дівчини навпроти.
Вона теж іноді поглядала на Лізу. Її очі посміхалися, а на щоках то з’являлися, то зникали ямочки.
На наступній зупинці Ліза з татом вийшли з маршрутки. На мить, через відчинені двері, вона знову побачила дівчину. Та помахала їй рукою. Але наступного моменту двері зачинилися, і дівчина поїхала.
Увесь день Ліза згадувала пухнасті кучерики, смішний берет і ямочки на щоках. Увечері вона запитала батька, чи сподобалася йому та дівчина в маршрутці?
— Яка дівчина? – Батько навіть погляду не відірвав від комп’ютера.
— У червоному береті. Ти не міг не помітити її. – Наполягав Ліза.
— Ти говориш про товстушку? Не відволікай, мені терміново потрібно доробити дещо, – відповів він, продовжуючи друкувати.
— Вона не товста, а пухнаста. – Ліза ображено відійшла від батька.
— Треба ж, пухнаста. – Механічно повторив батько.
Наступного дня вони їхали в садок на машині. Татова колега більше не приходила до них у гості. Після дощової осені настала сніжна зима. Щодня вранці Ліза мріяла, що б машина знову не завелася, і вони поїхали б маршруткою. Мріяла знову зустріти ту пухнасту дівчину. Але машина заводилася справно.
Чи то Ліза дуже хотіла, чи хтось згори почув і вирішив допомогти, тільки одного разу машина знову не завелася. Ліза зраділа, але батько викликав таксі. Тільки на зворотній дорозі із садочка вони сіли в маршрутку. Батько взяв Лізу на руки, щоб її не затоптали пасажири, які тісно набилися в салон.
— Сідайте, будь ласка. – Почула Ліза дзвінкий голос, повернула голову і задихнулася від щастя.
Вона впізнала б із тисячі це кругле обличчя, усміхнені очі та ямочки на щоках. Тільки цього разу на дівчині надітий не смішний берет, а в’язана шапочка, з-під якої в різні боки стирчали дрібні кучерики.
Батько посадив Лізу на сидіння, а дівчина стала поруч із ним.
— Тату, тату, – кликала Ліза і смикала батька за рукав.
— Що? – Він трохи нахилився до неї, наскільки дозволяла тіснота в маршрутці.
— Це вона. – Помітивши не розуміючий погляд батька, Ліза нагадала. – Ну та, пухнаста дівчина.
Батько невдоволено випростався, але все ж подивився на верхівку шапки поруч. На наступній зупинці пасажири пробиралися до виходу, раз у раз штовхали, притискали батька і дівчину один до одного.
Батько вибачався, дівчина посміхалася у відповідь, і Ліза не могла визначити, хто з них має радісніший вигляд.
— А мене Ліза звати. А вас? – Ліза вирішила не проґавити можливість познайомитися з дівчиною.
— Василина, – відповіла та й усміхнулася.
— Вам дуже личить ім’я. А мого тата звати Микола.
— Дуже приємно. – Посміхнулася Василина і підняла очі на Миколу.
Вигляд у тата був винуватий, немов він вибачався за Лізину зухвалість.
— А ви заміжня? – випалила Ліза і з надією втупилася у Василису.
— Припини. Так не можна розмовляти з дорослими. – Тато сердито подивився на Лізу.
Вона опустила очі. Василина нахилилася до неї, серйозно і тихо сказала: «Не заміжня».
Серце Лізи розширилося від радості, вона хотіла сказати щось важливе, але батько вже підштовхував її до виходу. На вулиці він помітив сльози на очах доньки, занепокоївся, чи не віддавили їй ногу. Ліза плакала і мотала головою.
Увечері батько лаяв Лізу за поведінку в маршрутці.
— Вона на маму схожа. А твоя худа колега ні. – Ліза капризно тупнула ногою. – А тобі вона не подобається, бо товста.
— Пухнаста. – Поправив її батько. – Не можна ось так узяти і змусити людину стати твоєю мамою. У неї можуть бути свої плани, чоловік і діти. Ти не знаєш її. І я… Мама тільки одна.
— Але її немає! Ні! – Ліза втекла у ванну і замкнулася там.
— Лізо, відкрий. Я обіцяю, коли ми її знову зустрінемо…
— Ми весь час їздимо на машині. Як ми зустрінемо її?! – Ліза відчинила двері.
У суботу вранці вони з татом поїхали на машині в торговий центр. Ліза дивилася у вікно від нічого робити. Раптом вона помітила знайоме обличчя.
— Тату! Зупини! – закричала вона, дивлячись назад.
Завищали гальма, машина зупинилася біля тротуару.
— Що? Де болить? – захвилювався батько, але Ліза не відповіла.
Вона відчинила дверцята, вибралася з машини і побігла назад.
— Василино! – Ліза врізалася в неї, уткнулася в живіт, потім підняла щасливе обличчя.
Василина теж радісно посміхалася їй.
— Вибачте її. Ліза вбила собі в голову, що ви підходите їй у матері. – Почувся збентежений голос батька.
Ліза, як і раніше, притискалася до Василини.
— Це ви мені вибачте. Я чекала вас із Лізою. Думала, якщо ви поїдете куди-небудь маршруткою, то ми зустрінемося на зупинці. А у вас машина, виявляється. – Просто зізналася Василина. – Я зрозуміла, що в Лізи немає мами. Я весь час думала про неї, – щиро, без збентеження сказала Василина.
— А поїдьте з нами. Що ми стоїмо посеред вулиці? – Микола з надією подивився на Василину.
Вони весело провели час. Батько вперше багато посміхався і жартував, зовсім як раніше. А Василина зовсім виявилася не товстою. Просто пухнасті кучерики й об’ємне пальто створювали таке враження. Але й не худа, як колега.
Тепер, коли Ліза виходила вночі в туалет, завжди перевіряла, чи висить на вішалці її пальто. Чи не наснилася вона. І засинала щаслива. Адже в неї тепер є мама. Пухнаста.
Свою першу маму вона пам’ятала і любила. Але ж вона стала янголом. Ліза була впевнена, саме вона влаштовувала поломку машини і зустрічі з Василиною. Адже життя триває. І дівчинці, яка дорослішає, потрібен хтось поруч, з ким можна ділитися жіночими секретами.
