— Не зможу я, мамо, за тобою доглядати. По-перше, я чоловік, і негоже мені дивитися на тебе роздягнену. По-друге, у мене самого слабке здоров’я. От не дай Боже, щось із тобою трапиться, що я робитиму? Давай-но, мамо, погоджуйся на переїзд до будинку для літніх людей, так нам усім буде краще. За тобою там кваліфіковані фахівці доглядатимуть. А я, можливо, нарешті жінку своєї мрії зустріну і одружуся. І всім буде добре.
Сімдесятирічна Поліна Андріївна дуже переживала за свого сина: Артему нещодавно виповнилося вже сорок сім років, а чоловік абсолютно нічого не досяг в житті, не мав роботи, сім’ї та навіть освіти. Пенсіонерці доводилося тягнути дорослого сина на своїй шиї: розмови, прохання і навіть погрози на Артема ніяк не діяли. Коли мати заводила мову про те, що він має влаштуватися хоча б на якусь роботу і допомагати їй фінансово, чоловік завжди відмахувався:
— Куди я піду, мамо? Ти прекрасно знаєш, що в мене хвора спина і шлунок, я важку роботу виконувати не зможу. Сторожем іти – це всю ніч не спати, обходи робити, а отримувати за це копійки. Я працюю над цим, я маю на увазі, над працевлаштуванням. Як знайду відповідне місце, одразу ж тобі про це повідомлю.
— Синку, твої пошуки тривають уже багато років! Ти зрозумій, я не вічна, невідомо, скільки я ще проживу. Можливо, я завтра піду з життя, що ти тоді будеш робити?
— До речі, мам, ти гроші на похорон собі відкладаєш? Може, покажеш, де вони лежать? А то й справді, що трапиться, а я навіть не знаю, на що тебе ховати.
— Відкладаю! На тебе в мене надії немає, доводиться самій про себе піклуватися. Про ці гроші навіть розмови не заводь, вони в надійному місці лежать.
— Де?
— Де треба! Усе, Артеме, закрили це питання. Ти краще думай, як на роботу влаштуватися.
Поліна Андріївна часто думала: коли вона проґавила сина, якщо Артем виріс абсолютно ледачим і безпорадним? Чоловік ніколи не працював, що таке «офіційне працевлаштування», не знав, дуже рідко перебивався випадковими заробітками, і гроші, отримані власною працею, завжди витрачав на себе, матері не давав ні копійки. На свою пенсію жінка одягала, взувала і годувала дорослого сина.
Поліна Андріївна часто скаржилася своїй єдиній подрузі, Ксенії Анатоліївні, «берегині» її гробових:
— Я не знаю, Ксеніє, що робити. З ним абсолютно марно розмовляти, він ніби не чує! Я йому кажу «йди на роботу», а він мені відповідає, що не готовий! Не хочеться йому, бачте, за копійки горбатитися!
— Ти вибач мені, Полю, але мені здається, що з твого сина вже людини не вийде – адже йому майже п’ятдесят років, а він поводиться як примхливий підліток. Мені здається, тобі потрібно відправити його у вільне плавання.
— Що ти маєш на увазі?
— Та з дому його вигнати, кажу! Вигнати, і діло з кінцем! Захоче їсти смачно і спати в теплі – знайде роботу.
— Ні, подруго, так із власним сином я вчинити не можу. Ну як це так – рідну дитину фактично на вулиці викинути? Ще й без видимої на це причини.
— Якщо ти його не виженеш, то він тебе виживе з цієї квартири. Куди ти підеш на старості років? Про себе хоча б подумай!
Ксенія Анатоліївна мала рацію: Артем кілька тижнів тому вперше завів із матір’ю розмову про те, що непогано б їй переїхати до будинку для літніх людей.
— Мамо, мені здається, це чудова ідея. Що, зрештою, ти втрачаєш? У цій установі тобі забезпечать і догляд, і турботу, і харчування, і розваги, житимеш, як у Христа за пазухою. Ні про що думати не доведеться, там же, мамо, все безкоштовно! Я тебе буду відвідувати, приїжджати щотижня. Тільки ти мені картку свою пенсійну залиш – я, як пенсія твоя приходитиме, буду гостинці купувати й одразу ж до тебе приїжджати.
Такі розмови Поліну Андріївну засмучували:
— Та як же так?! Не хочу я там доживати свій вік. Артеме, який догляд у будинку для літніх людей, про що ти говориш? Он, подивися по телевізору, у репортажах показують, як над людьми похилого віку там знущаються, б’ють, голодом морять, водою холодною обливають.
— Та що ти, мамо, кажеш! Немає нічого такого, ми перед тим, як ти туди переїдеш, з’їздимо удвох, поговоримо з лікарями, оцінимо обстановку. Якщо не сподобається, то ти нікуди не поїдеш. Просто я вважаю, що так, напевно, буде правильно. Я, можливо, одружуся, скоро дружину в цю квартиру приведу, хотілося б усе-таки самостійно жити, без твоєї опіки.
— Не здумай, – сказала Ксенія Анатоліївна Поліні Андріївні, коли та поділилася з нею планами сина.
— Поля, ти що, забула про пристрасті Артема? Тобі нагадати, чому від нього перша дружина пішла?
— Та що ти, Ксюшо, він давно вже кинув, сімнадцять років минуло! Та й немає в нас зараз казино, тому я з цього приводу навіть не переживаю. А раптом Артем справді надумав одружитися, а я їм заважати буду? Головне, щоб у цьому будинку для літніх людей ставилися до людей похилого віку добре, а все інше я стерплю. Ксеніє, якщо я раніше за тебе піду з життя, то, будь ласка, допоможи Артему з моїм прощанням – він один не впорається, розгубиться, не збагнеться, скоріш за все, що потрібно зробити.
— Ось, у тебе вже й такі думки з’явилися! Поля, не смій залишати йому квартиру. Чує моє серце, тут щось не так. Не дарма Артем так напирає!
— Ксюшо, ти перебільшуєш. Просто син, напевно, турбується і про себе, і про мене, про майбутнє наше. У мене серце хворе, не дай Боже щось трапиться, він нічого зробити не зможе. А там і справді, напевно, мені допомогу своєчасну кваліфіковану нададуть. Загалом,, поїду я в будинок престарілих.
Відрадити подругу у Ксенії Анатоліївни не вийшло: пенсіонерка, проводжаючи Поліну Андріївну, в серцях вигукнула:
— Пошкодуєш ти ще, Поля, про своє рішення, пошкодуєш, та пізно буде! Захочеш повернутися з будинку для літніх людей у рідні стіни і не зможеш. Я зробила все що могла, потім мене не звинувачуй. Артем, дізнавшись, що мати погодилася на переїзд, зрадів: чоловік розвинув бурхливу діяльність, сам почав збирати документи і ходити по інстанціях, з’їздив у пансіонат і про все домовився. Від’їзд Поліни Андріївни мав відбутися за три дні – жінка вже зібрала речі і сиділа на валізах.
Вона чекала, що її єдина близька подруга, Ксенія Анатоліївна, все ж прийде попрощатися, але та так і не прийшла
Поліна Андріївна засмутилася: ось, значить, як подруга дорожила їхньою дружбою, раз не знайшла часу, щоб зайди її провідати, можливо, востаннє.
Ксенія Анатоліївна тим часом була зайнята дуже важливою справою: літня жінка вирішила будь-що-будь з’ясувати справжні наміри Артема. Допомогти їй зголосився син. Коли Поліна Андріївна на таксі вже їхала у свій новий будинок, їй зателефонувала подруга і зажадала, щоб та негайно приїхала.
— Поля, швидко приїжджай до мене. Швидко, цієї ж секунди!
— Та що сталося? – Приїжджай, я все поясню. Скажи таксисту, щоб розвертався, я оплачу йому поїздку. Давай, бігом сюди!
Син Ксенії Анатоліївни допоміг піднятися Поліні Андріївні разом із речами.
— Проходь, сідай, – сказала подруга, – розмова буде довгою. Дмитре, починай.
— Поліно Андріївно, ви тільки, будь ласка, не хвилюйтеся. Те, що я зараз розповім, найімовірніше, вас шокує. Річ у тім, що Артем не кинув грати. Коли казино закрили, і доступу до туди у нього не стало, син ваш знайшов підпільний клуб, де грають у карти на гроші.
— Господи, а мені він говорив, що зав’язав. Плакав, клявся, говорив, що з ігроманією покінчено!
— Так от… Він кілька місяців тому програв велику суму, його почали переслідувати, погрожувати. З вами розправитися обіцяли… Так Артем погодився з цим за умови, що від нього відстануть. Вами він пожертвував. У нього єдиний варіант розплатитися з боргом – продати вашу квартиру. Добре, якщо цієї суми вистачить, щоб повністю перекрити програш. Там справді борг величезний.
— Матір продав… Кончини моєї бажав… Дмитрику, що мені тепер робити?
— Нехай це і прозвучить жорстоко, але я б на вашому місці надав би Артему можливість самому розбиратися зі своїми проблемами.
Якщо він продасть квартиру і погасить борг, то він знову сяде за стіл і знову програє
По-хорошому, його б потрібно лікувати. Убити його, звичайно ж, не вб’ють, часи зараз не ті, але покалічити можуть. У будь-якому разі, ситуація стане йому уроком.
— От поганець, – крикнула Поліна Андріївна, – стільки років мені брехав! Ксюша, виклич мені таксі, ні в який будинок для літніх людей я не поїду! – Правильно, – зраділа Ксенія Анатоліївна, – це єдино правильне рішення!
Залишивши речі в подруги, Поліна Андріївна помчала додому. Тихо увійшовши до квартири, жінка почула голос сина – він говорив телефоном.
— Так-так, усе зрослося, зовсім скоро я з боргом розрахуюся. Та дайте ви мені ще трохи часу, нехай мати на новому місці обживеться. Спочатку потрібно дарчу на квартиру підписати і тільки потім її продавати.
— Що в тебе, синку, зрослося?
Артем, почувши голос матері, здригнувся і різко обернувся. Сказавши своєму співрозмовнику «я пізніше зателефоную», чоловік фальшиво посміхнувся:
— Матусю, а ти що тут робиш? Що, щось забула? А чого не подзвонила, я б тобі все привіз.
— Припини ламати комедію. Я все знаю: і про борг твій, і про плани твої грандіозні. Вирішив матері позбутися і квартиру мою, так тяжко зароблену, за борги віддати? Не вийде, єдине житло я тобі не віддам!
Посмішка сповзла з обличчя Артема:
— Раз ти все знаєш, чого ти тоді комедію ламаєш? У мене виходу іншого немає, мене обіцяли інвалідом залишити, якщо я протягом тижня борг повністю не погашу. Мені й так багато часу давали на пошук грошей! Давай опустимо фазу з моралями і відразу перейдемо до справи: ти збираєшся на мене квартиру переписувати?
— Ні, не збираюся. Я повернулася додому і буду жити тут!
—А як же будинок престарілих?
— А ніяк! Я туди не поїду.
— Послухай, мамо, невже ти не розумієш, чим твоя витівка може для мене обернутися? Мене просто підстережуть якось у темному провулку і поб’ють! Невже тобі мене не шкода?
— Як не прикро в цьому зізнаватися, але ні, я чомусь до тебе зараз жалю не відчуваю. Я не змушувала тебе грати в карти на гроші, не мені за тебе і відповідати. А ти так хотів, щоб я від рук кредиторів твоїх згинула!
— Ах ти, гадина! Єдиному синові допомогти не можеш? Ти достатньо пожила, вже восьмий десяток пішов, досить тобі цю землю топтати! Дай мені жити! Я востаннє повторюю: перепиши на мене квартиру по-хорошому, не змушуй мене вживати крайніх заходів, вирушай до будинку для літніх людей!
Поліна Андріївна почала виганяти Артема, але той навідріз відмовлявся йти:
— Нікуди я звідси не вийду, хочеш ти того чи ні! Я знайду спосіб змусити тебе оформити дарчу. Не сьогодні, так завтра, не завтра, так післязавтра нерухомість мені дістанеться і за борги піде!
Поліні Андріївні довелося просити допомоги у сина Ксенії Анатоліївни. Дмитро в компанії двох друзів приїхав швидко. Тільки побачивши, що до матері приїхала група підтримки, Артем пішов і наостанок сказав:
— Нічого, ці молодці тебе цілодобово чатувати не будуть. Я ще повернуся!
Поліна Андріївна зрозуміла, що Артем тепер ні перед чим не зупиниться. За порадою подруги жінка наступного дня змінила замки у квартирі. Артем до матері приходив не раз, але вона тримала глуху оборону, у квартиру сина не пускала. Він довго бив по дверях, погрожував, просив, вимагав, щоб мати негайно вирішила його проблему з боргом.
— Мамо, відчини двері! Відчини двері, давай поговоримо. Я нікуди звідси не піду, поки ти не даси мені грошей. Відчини!
Поліна Андріївна, навіть якби й захотіла допомогти, то не змогла б – грошей, окрім гробових, у літньої жінки не було. За три місяці до пенсіонерки дійшли чутки, що Артем прибився до компанії людей без певного місця проживання і сильно запив.
Спочатку Поліна Андріївна хотіла знайти сина і повернути його додому, але потім передумала – згадала слова Дмитра. З поверненням до нормального життя Артем із великою часткою ймовірності знову сів би за картковий стіл.
Через півроку Поліну Андріївну запросили на впізнання. Пізніше дільничний розповів жінці, що Артем замерз. Пенсіонерка поховала сина і довго його оплакувала, але себе винною в тому що сталося не вважала.
