Тетяна Іванівна сиділа у своєму холодному будиночку, в якому пахло вогкістю, давно лад ніхто не наводив, але все рідне, добре знайоме, тут вона господиня, тільки сили витрачені на переживання, не знає з чого почати. Від образи стискується серце, сліз уже немає, всю дорогу плакала.
Рідні стіни лікують, думала вона, і душа видужає з часом. У пальті та теплій шапці сиділа, руки та ноги холодні. Поклавши голову на стіл, Тетяна Іванівна почала згадувати своє життя.
Найдорожче, що в неї є донечка Катя. Хворіла вона багато в дитинстві, чоловік казав: «Не виживе донька, що ти ночами не спиш, ліками напихаєш, краще здорову дитину роди!» А як? Цю ледве до терміну доносила, у сорок два роки, вже й не думала, ніяк не виходило, двох на ранньому терміні втратила, вже й не сподівалася на щастя жіноче.
Незабаром пішов чоловік до іншої, до сусіднього села перебрався, нова дружина йому сина народила, про хвору доньку він і чути не хотів. А Катя підростала, міцніше ставалаз кожним роком, гарнішою. Мати й не помітила, як дівчинка її дорослою стала, багато турбот лежало на плечах жінки, працювала в колгоспі сумлінно, домашнє господарство важко було тягти, донька допомагала, але без чоловіка тяжко в селі.
Мати з ними жила, пізніше і свекруха перебралася, коли тяжко однією жити стало. Сватався до Тетяни Іванівни вдівець, але вона не прийняла його, соромно перед донькою. Як можна чоловіка в будинок привести, ніхто їм не потрібен, заміжня була, дівчинку народила, от і все, заради Каті жити треба.
Та й дві бабки з нею, свекруха вже встати з ліжка не могла, тяжко з нею, то попити просила, то на інший бік перевернути.
Катя освіту здобула, чоловіка гарного зустріла, заміж вийшла. А за два роки після весілля Аня з’явилася. Катя не хотіла вдома сидіти та й гроші не зайві, розстрочку за житло ще платили. Почала вона маму благати:
— Мамо, рідня моя, переїдь до нас, і тобі веселіше, і нам допоможеш, бабусі давно не стало, тобі погано одній.
— Ні, Катю, у мене корова, кішка стара, город, як я залишу свій дім?
— Продай ти вже цю корову, вона й молока мало дає, навіщо утримувати її, а кішку сусідка візьме, баба Нюра добра, не відмовить, за тиждень чекаємо на тебе!
Не могла вона доньці відмовити, хто й допоможе, як не рідна мати. Корову та кішку сусідка взяла, син, невістка та онуки з нею живуть, допомагають, за будинком доглянути обіцяли.
Так Тетяна Іванівна і перебралася до міста. Донька із зятем на роботі допізна, вона з онукою погуляє, погодує, ще й вечерю приготувати встигне.
Аня дуже на маму свою схожа, бабуся її дуже любить, днями й ночами разом були, на щастя, дівчинка майже не хворіла.
У чотири роки Катя вирішила дитину в дитячий садок віддати, дитині розвиватися треба, з однолітками спілкуватися.
А ось до матері ставлення різко змінилося, зять постійно невдоволений приходив, Катя говорила, що з чоловіком свариться часто через матір, онучку бабуся розпестила, неслухняна дитина росте, у садок зі сльозами йде, бабусю любить більше, ніж рідну матір.
Тетяна Іванівна зрозуміти не могла, що не так, але не чекала, що від рідної доньки таке почує:
— Ти, мамо, нам більше не потрібна, їдь додому, Аня в садок ходить, розстрочку ми виплатили, сама бачиш, у двокімнатній квартирі тісно, та й тобі ж так краще буде.
На місці хотілося померти, не думала, що так вийде, та хіба можна таке матері сказати. Речей трохи, швидко зібрала, на автобус ще встигала, про одне думала, аби не розплакатися, Аня ззаду ходила, просила бабусю погуляти сходити.
Зять відвіз на автовокзал, мовчки висадив, навіть не попрощався, та що зять, донька з кухні не вийшла, хоч любить, це точно знає материнське серце, швидше за все, плакала, не хотілося, щоб мати її у сльозах побачила.
Ось так і опинилася вдома. На вулиці почався дощ, від такої погоди стало ще холодніше. Тетяна Іванівна ніби крізь сон почула грубий голос. До будинку увійшла сусідка.
— Ой, Тань, це ти? Я вже подумала, що будинок твій обікрасти хтось вирішив. Привіт! Що ти в темряві сидиш, ну вставай, підемо до нас. Давай-давай, моя Надька млинці смажить, посидимо, поговоримо, це скільки років не бачилися.
Сусідка майже тягла Тетяну Іванівну за руку, і все розповідала:
— Мої онуки до школи вже ходять, добре вчаться, не балуються, а корова твоя цього року теля нам подарувала, ми на завод вирішили залишити, сама побачиш, яка красуня, не можна таку продавати, можеш собі взяти.
Діти з радістю зустріли, як рідну, кішку притягли, розповідали, яка вона розумна та ласкава. Муся муркотіти почала, впізнала свою господиню.
Тепер хотілося плакати від радості, що не одна, слухає історії про село, про веселе життя великої та дружної родини, всі сміються, а головне, ніхто не спитав, чому повернулася, не попередила заздалегідь. Син сусідки після вечері сказав:
— У нас будинок великий, ти, тьотю Тань, поки у нас поживи, навіть не думай відмовлятися, не відпустимо. Я дах підлатаю, дрова привезу, та й грубку замазувати доведеться, трубу почищу.
Ось як відремонтую будинок твій, тоді, коли захочеш, підеш до себе жити, а може, у нас сподобається, так і залишишся.
Худенька старенька сиділа посміхалася, їй так тепло стало, душу зігрівала людська доброта.
