— Що, ось так запросто і залишила? Квартиру?! – Вероніка відібрала в подруги склянку з водою і зробила великий ковток. – З глузду з’їхати з вами можна!
Олена зітхнула, налила собі води в іншу склянку і сіла поруч із Нікою.
— Що ти дурниці говориш?! Робити тепер що мені з усім цим?
— Як що? – Вероніка аж підстрибнула на стільці. – Володіти! Господи, ви з мамою все життя прожили в цьому гуртожитку! У малесенькій кімнатці! А тут – таке щастя! Ціла квартира! Буває ж таке! Як думаєш, це везіння чи карма?
— Це диво, Ніко… Тільки я дуже сумніваюся, чи маю я на нього право.
Олена поставила склянку на стіл і оглянула кімнату, в якій провела все своє життя разом із мамою.
Кімната була маленькою і не дуже світлою. Вікна виходили на північ.
Хто і чому так побудував двоповерхову будівлю гуртожитку так безглуздо, ніхто вже не пам’ятав. Вона стирчала на пагорбі, немов прищ. Така ж нікому не потрібна і безрадісна. У кімнатах, що виходили вікнами на північ, як у тій, де жили Олена з матір’ю, було завжди похмуро й сиро. А в тих, що виходили вікнами на південь, від сонця було не сховатися, і спекотно було настільки, що дехто із сусідів Олени спав улітку в коридорі. Там було хоч трохи прохолодніше. Щастя в гуртожиток не заглядало навіть у свята. Колись люди, які отримали тут кімнати від заводу, на якому працювали, влаштовували спільні застілля на подвір’ї, де кожен стежив за сусідом і не давав зіпсувати свято. Раз у раз лунали слова:
— А, ну! Припиняй так поводитися! Тут же діти! І дружина твоя! Май повагу!
Порядок запанував за столом. І тривало свято, на якому було місце і пісні, і тосту, і доброму слову для друга.
Але ці часи давно минули. Хтось з’їхав, отримавши квартиру, хтось поїхав шукати щастя десь іще, і в гуртожитку з’являлося дедалі більше чужих, які вже не були настільки педантичними. Більшості було просто наплювати на те, як живуть сусіди.
Мати Олени, Марина, потрапила в цей гуртожиток уже після того, як продали завод. Їй, як сироті, виділили тут кімнату і наказали забути про те, що вона її отримала.
— Тримай, Маринко!
— Що це?
— Ключі! Житло тобі дали. Документи потім оформимо.
Директор інтернату, де виховувалася Марина, задишкувата, повненька Галина Петрівна, була доброї душі людиною. Примудряючись поєднувати в собі м’якість щодо своїх вихованців і сталевий характер, що дає їй змогу зрозуміти, що в цьому світі заступитися за них, крім неї, нікому, робила що могла, щоб забезпечити дітям хоч якесь майбутнє.
А могла вона не багато…
Дивлячись, як її улюблениця крутить на пальці залізне кільце з ключами, Галина Петрівна зітхнула і похитала головою:
— І не нявкай! Зрозуміла мене? Я ледве-ледве виклопотала тобі цей куток! Інакше пішла б ти зараз, як і всі інші, чекати біля моря погоди. Ох, гріхи наші тяжкі! Адже належить тобі… А, бачиш, як виходить, Мариночко? Чекають діти роками, поневіряючись незрозуміло де і як… І я нічого з цим вдіяти не можу…
— Ну що ви! – Марина обійняла директора. – Ви й так стільки для нас зробили! Хто з нас, мамою вас хоч разочок не назвав?! Багато таких? А ви кажете! Кімната! Ціла кімната! І вся моя!
— Зачекай радіти! Ти ж її ще не бачила!
— Та яка різниця?! Головне, є тепер, куди піти! – Марина відмахнулася, не даючи зіпсувати собі настрій.
Але побачивши нове своє житло, передумала веселитися.
Кімната була страшна. Відвологлі шпалери подекуди відстали від стін, веселі друзі-таргани витріщалися на Марину без жодного сорому і навіть не думали тікати при її появі, а вікна були такими брудними, що світло крізь них майже не проникало.
Але Марина була настільки позитивною і доброю людиною, до речі, абсолютно не розуміючи, звідки в неї взялися такі якості, що засмучуватися не стала. Їй, дівчині, яку мати просто кинула немовлям, відмовившись забирати з якихось, однією лише їй, відомих причин, було зрозуміло про це життя одне: хочеш жити – вмій крутитися. Не сиди і не чекай, коли прийде хтось і зробить усе за тебе. Не прийде! Тому, що якщо ти з самого першого дня була не потрібна навіть мамі, то вже іншим-то й поготів!
Звісно, це не стосувалося Галини Петрівни, яку Марина вважала найближчою своєю людиною, і кількох подруг, з якими зростала спочатку в дитячому будинку, а потім і в інтернаті. Перша ніколи не давала приводу засумніватися в собі, а другі були такими ж, як і сама Марина. Хотіли любові й тепла, але отримували його катастрофічно мало, оскільки любити їх було просто нікому. Їм залишалося тільки творити любов навколо себе самим.
Подруги на прохання Маринки допомогти з ремонтом відгукнулися відразу. За кілька тижнів привели до ладу стіни і стелю, а потім вигнали непрошених вусатих квартирантів. Відмили вікна і двері, радіючи за подругу і мріючи про те, що і їм коли-небудь теж перепаде таке щастя.
— Щаслива ти, Маринко! – галасували дівчата, допомагаючи подрузі перетягувати стільці і стіл, які подарувала їй на новосілля Галина Петрівна. – Не проґав тепер щастя своє!
Хто б їх слухав!
Марина, опинившись на волі, та ще й у власній кімнаті, вирішила що треба вчитися і намагатися знайти роботу трохи кращу, ніж нянечкою в дитячому садочку, куди прилаштувала її Галина Петрівна. Але коли приходить кохання – всі плани йдуть коту під хвіст, як відомо. Ось і Маринка відкинула їх усі разом, коли зустріла свого Олексія.
Кохання в них сталося. У сенсі пристрасті й наслідків – ураган просто! Прийшло раптово і пішло з такими лихами, що Марина навіть не одразу зрозуміла, що їй з усім цим добром робити далі.
Спочатку їй дісталася свекруха. Нічого така. Навіть у чомусь проста і зрозуміла. Класична, можна сказати, свекруха. Маринку вона не прийняла і погрожувала зжити зі світу, якщо та не дасть «хлопчику» спокою. Щоправда, коли дізналася про те, що Марина чекає на дитину, змінила гнів на милість:
— Якщо дівчинка буде – назвемо Оленою!
— Чому?
— Так я хотіла доньку назвати, але не сталося. А, що? Ім’я не подобається?
Марина поміркувала трохи.
— Подобається. Гарне ім’я.
— От і я так думаю! – кивнула бабуся Олени, яка ще не знала, що її бажання здійсниться, і промовила. – Лікаря сама тобі знайду! Нам потрібна здорова дитина!
А ще за кілька місяців вона ж лила сльози, прасуючи пелюшки в кімнаті Олени, і картаючи на чому світ стоїть свого недолугого сина:
— Чого йому треба, дурню?! Дружина, дитина… Куди понесло?!
— Розлюбив… – Маринка, опухла від сліз, гойдала горласту свою доньку, і мріяла тільки про одне – забути Олексія, який ні з того, ні з сього раптом заявив їй, що бути разом їм не судилося.
— Я йому покажу любов! Я йому таке життя влаштую, що сам прибіжить і вибачення попросить! – лютувала свекруха Марини.
— Не треба! – тут же відхрестилася від можливості примирення Маринка. – Не пробачу я його! Нехай навіть не намагається! Він мене зрадив!
— Що ти, Маринко?! У вас же дитя!
— У моєї дитини мати є! А такий татусь їй без потреби! – відрізала Марина, і Оленка, яка голосила без угаву майже добу, раптом притихла і засопіла, витріщаючись на свою почервонілу від гніву маму.
— Ну-ну… Не кип’ятись! – свекруха Марини відставила вбік праску і простягнула руки. – Можна? Татка позбавити її – твоє право… Заслужив. Тут сперечатися не стану. Розумію тебе і як жінка, і як мати. А бабусі Оленку ти теж позбавиш?
Марина уважно подивилася в очі тій, що так її не любила спочатку, і похитала головою:
— Ні.
І Олена перекочувала на руки до бабусі, ще не знаючи тоді, що ці руки дадуть їй стільки любові й турботи, скільки не дарували нікому на світі.
Щоправда, часу на все це доля відміряла для цих двох, на жаль, дуже мало…
Бабусі в Олени не стало, коли дівчинці ледь стукнуло шість. Повертаючись увечері з роботи, вона оступилася біля краю тротуару і потрапила під автобус. Марина примчала в лікарню, куди відвезли її свекруху, і ще встигла побачити ту перед операцією.
— Бережи Оленку! – прохрипіла вона, намагаючись стиснути Маринчену руку. – І… Вибач…
За що вибачалася вона, Марина зрозуміла без уточнень. За сина. Олексій від того моменту як зʼявилася Оленка не виявляв до неї жодного інтересу. У нього були подруги, друзі, старенька «копійка», яку купила йому мати, і воля. Усе, чого може бажати підліток, який так і не став чоловіком.
Чи було йому діло до Марини? Ні. Він давно забув про неї і викреслив зі свого життя, як швидкоплинне захоплення, про яке згадував лише тоді, коли потрібно було справити враження на чергову пасію:
— Адже я одружений був, – зітхав він.
— І діти є?
— А як же! Дочка. Оленка. Але колишня не дає нам бачитися.
— Як вона може?! Ти ж її батько!
— А я про що! Б’юся, б’юся, а все без толку! А я ж так люблю дітей…
Після того, як у місті з’явилися ще двоє братів і сестра Олени по батькові, йому довелося змінювати місце проживання. Жіноче населення містечка перестало вірити байкам, які з таким артистизмом розповідав Олексій, і йому просто не залишалося нічого іншого, як виїхати. Він продав квартиру матері і зник у невідомому напрямку, залишивши після себе тільки розбиті серця і купу дітлахів, які до певного часу нічого не знали одне про одного.
Але місто було невеликим, а це означало, що рано чи пізно все таємне мало стати явним. І Оленка, ще в дитячому садку познайомилася спочатку зі своєю сестричкою, а потім і з братами. Спілкування в Марини з їхніми матерями не склалося, бо мати Олексія з усіх онуків визнавала тільки Оленку, а тому й у дівчинки теплих стосунків із родичами не склалося. Але їй це було й не потрібно. У неї була мама, тітки, як вона називала подруг матері, і бабуся – Галина Петрівна. Та любила Оленку всім серцем. І, оскільки своїх дітей у неї не було, шанувала Марину з донькою, відчуваючи свою відповідальність за те, що свого часу не змогла відмовити свою підопічну від поспішного шлюбу.
Саме Галина Петрівна стала винуватицею розмови між Оленою і Веронікою пізно ввечері в кімнаті гуртожитку.
Хворіла вона довго. Кілька років Марина доглядала за нею, поспішаючи після роботи спочатку до своєї названої матері, а потім уже до доньки.
— Перебирайтеся до мене, Маринко! – благала її Галина Петрівна.
— Ні, мамо Галя. У мене свій дім є! Мені там звичніше.
—Але там же зовсім не затишно! І дівчинка росте. Чи добре їй бачити все те, що коїться в гуртожитку?!
— Погано. Тут я сперечатися не буду. Але ви не думайте, що ми такі серпанкові панянки, що постояти за себе не зможемо. Ніхто там Олену не зачепить. Бо знає – довше хвилини після цього не проживе. У мене ж немає нічого в цьому житті, мамо Галю, крім неї і вас. Дівчата ще. Але в них, слава Богу, уже свої сім’ї та діти. Не просіть мене! Не хочу я бути в боргу!
— Та які ж тут послуги?! Це я винна тобі, як море річкам. Не було б мене вже на світі, якби не ти!
— Ой, та не вигадуйте! Подумаєш! Зачекайте! Ми ще з вами встанемо й танцювати підемо! – Марина поправляла подушку Галині Петрівні. – Танго! Або самбу! Як у вашому улюбленому серіалі! Пошиємо вам купальник із камінчиками блискучими, і – ух! Усім покажемо!
Галина Петрівна посміхалася, а Марина продовжувала натхненно брехати про карнавал і поїздку на море, про те, як відзначатимуть вони Новий рік і даруватимуть одне одному подарунки. Вона знала, що її обіцянки – порожній звук, але захоплювалася Галиною Петрівною, яка жодного разу за весь час не заїкнулася про біль, що мучив її вночі, і не поскаржилася на сусідів, які затіяли ремонт і свердлили від ранку до пізньої ночі щодня майже пів року.
— Там уже всі стіни мають бути в дрібну дірочку! Як решето! – сердилася вона, намагаючись перекричати звуки, що лунали із сусідньої квартири.
— Ах, Маринко! Нехай свердлять. Повір, цей звук такий дріб’язок порівняно з тим, що я зараз відчуваю…
Олена змінювала маму у вихідні та іноді після школи, розуміючи, що їй важко справлятися самій. Готувала їжу, мила підлогу, і допомагала Галині Петрівні дійти до ванної, поки та ще могла ходити. І жодного разу за весь час у неї навіть тіні думки не виникло, що ця жінка для неї чужа людина. Вона була рідною настільки ж, наскільки рідною була для Олени її мама.
Лікарі Галині Петрівні давали рік від сили.
Прожила вона шість років…
І встигла розпорядитися своїм майном так, як вважала за потрібне. Не ставлячи нікого до відома. Навіть близьких.
Марина про заповіт не знала. Галина Петрівна попросила сусідку допомогти їй і викликати нотаріуса додому.
— Я не можу все це прийняти! – розревілася Марина, коли їй оголосили останню волю Галини Петрівни.
— А вам і не доведеться. Усе заповідано вашій доньці. Галина Петрівна наполягала на цьому.
— Але Олена ще зовсім молоденька! Тільки-тільки вісімнадцять виповнилося!
— Цього достатньо для того, щоб вступити у спадок. Але вам доведеться допомогти їй правильно розпорядитися тим, що залишила їй Галина Петрівна.
Марині нічого не залишалося, як погодитися. Вона плакала ночами, розуміючи, що втратила по-справжньому рідну людину, і Олена, прокидаючись від цього тихого стогону маминої душі, перебиралася до неї на ліжко, обіймала і колисала, немов дитину.
— Матусю, вона тебе дуже любила!
— Не тебе, а нас! – поправляла Марина, шморгаючи носом.
— Добре! Нас. Але, якщо вона нас так любила і говорила, що на тому світі всі все знають і чують, то як їй твої сльози і плач слухати щоночі? Припиняй, га? Ти ж сама казала мені, що їй там буде добре. Там не боляче, мамо…
Марина обіймала у відповідь свою дівчинку, яка так швидко подорослішала, і намагалася стримати сльози. Вдавалося їй це погано…
Трохи заспокоївшись, вони подумали і відклали до певного часу питання з переїздом, оскільки квартира Галини Петрівни потребувала ремонту, а грошей на це не вистачало. Знімати з рахунку те, що дісталося Олені за заповітом, Марина відмовилася навідріз.
— Самі з вусами! А тобі вчитися ще! А заміж? А діти? Нехай лежать ці грошенята, Оленко! Зніми, скільки хочеш, на те, щоб одягтися, а решту збережи. Вивчишся – справу якусь свою відкриєш. Ти в мене розумненька! Усе зможеш.
— Мамо, а скільки там на рахунку?
— Пʼятсот тисяч гривень. Не знаю, звідки в мами Галі такі гроші, але припускаю, що це за батьківську дачу. У нього була інша сім’я, але з Галиною він завжди спілкувався. І залишив їй дачу з великою ділянкою. Ось її, напевно, вона і продала. Щось пролікували, а решта лежить на рахунку, який тобі дістався.
Олена, поміркувавши, вирішила, що мати має рацію. Знімати з рахунку нічого не стала, а почала думати, чим хоче займатися після закінчення навчання. Варіантів було багато, але жоден поки що не влаштовував її повністю. І Олена вирішила не поспішати з вирішенням цього питання.
А поки вона роздумувала, доля, мабуть занудьгувавши, вирішила, що випробувань для Марини та її доньки було недостатньо. Вона поспостерігала трохи за тим, як вони переклеюють шпалери і гадають, чи вистачить у них коштів на новий кухонний гарнітур, і надивившись на це все, влаштувала їм такий струс, що і тій, і іншій довелося визнати – яблучко від яблуньки падає не далеко. Якщо взагалі падає.
Олена поверталася додому після чергового іспиту. До кінця сесії залишалося всього нічого, і вона вже передчувала, як вони з мамою розпихають по коробках нехитрий свій скарб і переберуться в майже відремонтовану квартиру. Доробити там залишалося зовсім небагато і цілком можна вже було заселятися. Тим паче, що від будинку Галини Петрівни до інституту, де навчалася Олена, було рукою подати.
— Оленочко, донечко! Зачекай! Невже ти не впізнаєш мене?!
Чоловік, який стояв біля під’їзду, був Олені смутно знайомий.
Вона майже не пам’ятала свого батька, оскільки бачила його зовсім маленькою, коли він кілька разів приїжджав, щоб провідати свою матір. Оленка, сидячи на руках у бабусі, не розуміла, чому дивний дядько лається. Він вимагав, щоб її прибрали з бабусиної квартири, але чому – не пояснював. Вона тільки пам’ятала, що плакала від образи і злості спочатку, а потім сміялася, дивлячись, як бабуся ганяє віником незнайомця і примовляє:
— Породити – породив, а виховує нехай дядько? Я тебе, негідника, навчу жити по совісті! Погано виховала? Так виправлю! За мною справа не стане!
Чим усе це закінчилося, Олена не пам’ятала. Але дивного дядька, об якого бабуся обламала свій улюблений віник, більше не зустрічала.
І ось тепер він стояв перед нею і щось говорив і говорив, то просячи вибачення, то вимагаючи чогось. Але чого саме він хотів, Олена зрозуміти не могла.
— Ви можете пояснюватися ясніше? Чого ви від мене хочете? – перебила вона його, нарешті. – Мені вже час. На мене мама чекає.
— Ось! Мати твоя! – Олексій підбадьорився і пішов в атаку. – Це вона в усьому винна!
— У чому? – Олена здивовано подивилася на нього, уже здогадуючись, навіщо той з’явився.
— Вона тебе налаштувала проти рідного батька! Вона не давала нам із тобою бачитися! Вона навіть із матір’ю мене посварила! Наплела їй з три короби, а та й повірила, бо тебе дуже любила! Але я матір свою не звинувачую! Ти ж дитиною була! А вона так тебе любила! Більше, ніж мене!
— Я не буду нічого поганого слухати про маму! – Олена розвернулася і хотіла було вже піти, але Олексій зупинив її.
— Почекай! Я не буду більше! Ти вже доросла! Сама вирішиш, що правильно, а що ні. Я взагалі з іншого приводу приїхав!
— І з якого ж?
— Оленко… Розумієш, у мене ж донька є… Марійка… Їй п’ять років усього. І вона хворіє дуже. Ми старалися. Зробили, що могли, але їй потрібна операція… – голос Олексія тремтів.
— Чим я можу допомогти?
— Нам потрібна дуже велика сума, Оленочко! А я знаю, що ти нещодавно спадщину отримала.
— І скільки ж ви хочете?
— Мільйон, Олено. Нам потрібен мільйон. Сама розумієш, такі речі коштують дуже дорого!
Далі Олена слухати не стала. Розвернулася і пішла до під’їзду. Вона чула, які прокльони неслися їй у спину, але не озирнулася. А коли Олексій усе-таки припустив за нею, усе ще сподіваючись на щось, просто стукнула на ходу в перші-ліпші двері на своєму шляху.
— О! Оленко! – весела компанія, що сиділа за цими дверима в кімнаті місцевого пияки, дядька Сашка, зраділа її появі.
— Там батько мій приїхав. Образити мене хоче. Допоможіть!
Більше їй говорити нічого не довелося. Усі в гуртожитку знали історію Марини й дуже поважали її за те, що вона не спилася, не пішла гуляти кудись, кинувши дитину напризволяще, і не привела до хати нового мужика, вирішивши, що особисте щастя дорожче за доньку.
— Та я йому! – заревів дядько Сашко, піднімаючись з-за столу, і Олексій, розуміючи, що нічого доброго із зустрічі з компанією напідпитку не вийде, вважав за краще ретируватися.
— Ти в мене ще потанцюєш! – погрозив він кулаком Олені і кинувся тікати, коли пляшка просвистіла поруч із його головою, а компанія засміялася, проводжаючи його свистом і лайкою.
— Іди додому, донечко! – обережно поплескав по плечу заплакану Олену дядько Сашко. – І нічого не бійся! Не сунеться він більше сюди. А з матір’ю твоєю я сам увечері поговорю і все поясню їй.
Олена піднялася на свій поверх, зачинила за собою двері кімнати і дала волю сльозам. Вона плакала так гірко, що навіть не почула, як повернулася додому Марина.
— Маленька моя, ну що ти! – обійняла вона доньку. – Не треба! Не плач! Усе добре буде!
— Мамо, а якщо не буде? Якщо він правду сказав? І десь моя сестра, яка хворіє і може… Мамо! Я навіть думати не можу про це!
— І не треба! У нас із тобою фактів немає. Про що тут поки що думати? Потрібно для початку все дізнатися!
Марина дотягнулася до сумки й дістала телефон.
— Кому ти телефонуєш?
— Тітці Валі. Забула, хто в неї чоловік і де працює?
— У поліції…
— Саме! Ось його ми і попросимо дізнатися для нас дещо. А потім будемо думати, що та як. Іди, вмийся поки що! Ти мені будеш потрібна при здоровому глузді та пам’яті.
Через годину вони знали все.
В Олексія справді була донька. І звали її Марійкою. Але він не спілкувався ні з нею, ні з її матір’ю, кинувши їх так само, як свого часу Марину з Оленою.
— Марійка справді хворіє. Не знаю, звідки в нього інформація про це, адже з матір’ю дівчинки жодних стосунків він не підтримував. Але це й не важливо вже. Ми з тобою поїдемо в те місто, де вони живуть, і дізнаємося, чим можемо допомогти.
— Мамо, ти думаєш, так буде правильно?
— А ти так не думаєш? – Марина обійняла Олену. – Якби мені не допомагали, донечко, де я була б зараз? Твоя бабуся, Галина Петрівна, мої подруги, люди навколо… Скільки їх було? І кожен давав мені частинку свого тепла. І повір, того, що вони мені давали, з лишком вистачило на те, щоб перекрити все, що забрав із моєї душі, йдучи Олексій. Мені прикро лише тому, що ти не отримала того тепла, яке могло б бути в тебе, якби я свого часу зробила правильний вибір. І зараз прийшла наша черга подарувати це тепло комусь ще. Розумієш?
— Так!
Марія одужає. Операцію їй зроблять безоплатно, але Олена, розуміючи, що це тільки половина справи, візьме на себе витрати на реабілітацію та оплату орендованої квартири в Києві, де житиме зі своєю мамою Марійка, поки не одужає.
І через якийсь час, в столиці, люди будуть розчулюватися, дивлячись, як доріжками місцевого парку гуляють дві дівиці. Одна буде вести за руку іншу і торохтіти без угаву:
— Ти моя сестра? Правда? Тоді підемо морозиво їсти! Яке ти любиш? Якщо ти моя сестра, то шоколадне! Я таке люблю!
— Марійка, я буду любити будь-яке морозиво, якщо ти перестанеш тягнути мене кудись і даси віддихатися! Куди ми біжимо?
— Як куди?! – обуриться Марійка. – Скільки навколо цікавого, а ми будемо на місці стояти?! Ходімо вже! Сестра ти мені чи ні?
— Сестра…
