— Отже, ось як ти сприймаєш материнську любов? Невдячна! Я ж усе для тебе! Усе життя…
— Ось саме – все життя! – Віра раптом розплакалася. – Себе поховала в чотирьох стінах. А тепер… тепер ти робиш те саме зі мною.
— Віро, нам треба поговорити, – Надія присіла на край ліжка доньки.
— Щось сталося? – Віра відірвалася від телефону, в її голосі промайнуло занепокоєння.
— Розумієш… У моєму житті з’явилася людина. Хороша людина. Його звуть Ігор.
Віра різко випросталася, її обличчя закам’яніло:
— Що означає «з’явилася людина»?
— Ми зустрічаємося вже кілька місяців. Він запропонував жити разом і…
— Що?! – Віра схопилася з ліжка. – Ти що, зібралася заміж?!
— Поки що мова не про весілля, але…
— Мамо, ти з глузду з’їхала? – очі дівчинки наповнилися сльозами. – Як ти можеш? Після тата!
— Минуло п’ять років, люба. Я думаю, тато б хотів…
— Не смій! – закричала Віра. – Не смій говорити, чого хотів би тато! Він любив нас! А ти… Ти зрадниця!
— Віро, послухай…
— Ні! Це ти послухай! Якщо ти приведеш його в дім – я втечу! Присягаюся! Мені ніхто не потрібен, крім тата!
Надія дивилася на доньку, і серце її розривалося: як же вона схожа на батька, коли злиться!
— Я… Я розумію, – тихо сказала вона і вийшла з кімнати.
Того ж вечора вона зателефонувала Ігорю і попросила дати їй час. Але час не допоміг. Тепер кожне її запізнення з роботи зустрічалося допитом і сльозами.
П’ять років минуло відтоді, як Надія овдовіла. П’ять довгих років, повних самотності, сліз і нескінченної боротьби за те, щоб просто жити далі. Коли не стало Віктора, їй здавалося – завалилося все. Вони прожили разом п’ятнадцять щасливих років, будували плани, мріяли про другу дитину… А потім – дзвінок серед ночі, лікарня, реанімація. Лікарі розводили руками: «Ми зробили все можливе…»
Найважче було дивитися на Віру. Дівчинка обожнювала батька. Він возив її на ковзанку, допомагав робити уроки, придумував веселі історії перед сном. А тепер замість татових казок – сльози в подушку, замість ковзанки – самотні прогулянки районом. «Все налагодиться», – говорила собі Надія, але легше не ставало.
Грошей категорично не вистачало. Довелося продати машину, влізти в кредити, шукати підробіток. Іноді вона засиджувалася в офісі до ночі – брала додаткові проєкти, щоб оплатити Вірі репетиторів, купити новий телефон, зібрати на літній табір… Дочка росла, її потрібно було все більше.
Подруги намагалися знайомити її з чоловіками. Спочатку Надія відмовлялася навідріз – які побачення, коли вдома підліток із купою проблем? Але поступово лід почав танути. Короткі зустрічі крадькома, рідкісні походи в кіно, пара незначних романів… Усе це вона ретельно приховувала від доньки. Дуже вже Віра любила батька, як сприйме бажання матері жити далі? Та й нічого серйозного з цих зустрічей не виходило, то навіщо турбувати дитину?
А потім з’явився Ігор. Серйозний, надійний, з добрими очима і м’якою посмішкою. Він працював архітектором, любив джаз і вмів полагодити все, що завгодно – прямо як Віктор. Уперше за п’ять років Надія відчула, що готова до чогось більшого, ніж просто випадкові побачення. Уперше захотілося не ховатися, а жити відкрито. Але як пояснити це доньці?
Вона зважилася на розмову того вечора, коли Ігор заговорив про спільне майбутнє. Зважилася – і поплатилася. Тепер кожен її крок перебував під підозрою, кожне запізнення викликало бурю. Наче дамбу прорвало – всі страхи й образи Віри вирвалися назовні, затопивши їхнє життя гіркотою і недовірою.
Після тієї пам’ятної розмови життя перетворилося на нескінченну низку конфліктів. Надія намагалася зберегти стосунки з Ігорем, але кожна зустріч давалася все важче. Брехня нашаровувалася на брехню: доньці – про затримки на роботі, йому – про сімейні проблеми і втому.
Віра перетворила життя матері на справжній детектив. Вона перевіряла кишені, читала повідомлення в телефоні, надзвонювала на роботу. Одного разу навіть простежила за Надією до кафе, де та зустрічалася з Ігорем.
— Значить, брешеш?! – увірвалася вона в зал, змусивши інших відвідувачів обернутися. – Звіти пишеш? А це хто?
— Віро, заспокойся, – Надія зблідла. – Давай вийдемо, поговоримо…
— Немає про що говорити! – в очах доньки стояли сльози. – Ти ж обіцяла! Обіцяла, що не будеш із ним зустрічатися!
Вона вибігла з кафе, грюкнувши дверима. Ігор мовчки дивився на тремтячі руки Надії.
— Пробач, – прошепотіла вона. – Я… Мені потрібно до неї.
То був їхній останній вечір разом. Ігор зателефонував через тиждень:
— Надя, я все розумію. Правда. Але так жити не можна. Ти маєш вибрати.
А що тут вибирати? Дочку чи примарне щастя з чоловіком, який рано чи пізно втомиться від цих складнощів?
Але й після розставання з Ігорем легше не стало. Тепер будь-який вихід Надії «в люди» викликав підозри. Вона відмовилася від танців, які почала відвідувати нещодавно. Перестала ходити з колегами в театр. Навіть зустрічі з подругами скоротила до мінімуму.
Вона не помітила, як їхня затишна квартира перетворилася на добровільну в’язницю, а єдиним співрозмовником стала донька, яка все більше нагадувала ревнивого чоловіка.
Але що найстрашніше – вона почала звикати до такого життя. Робота-дім-робота-дім. Ніяких розваг, ніяких нових знайомств. Тільки фотографія Віктора на стіні та тихі вечори за переглядом серіалів із дочкою. Може, так і правильно? Може, це і є вірність?
Минали роки. Дочка виросла, але Надія не могла цього прийняти. Кожен пізній прихід додому, кожна зустріч із друзями викликали в неї напади тривоги. Вона надзвонювала Вірі по десять разів на день, придумувала приводи заїхати до неї на роботу з домашніми обідами, переглядала її соціальні мережі.
— Мам, ну скільки можна? – не витримувала Віра. – Мені двадцять п’ять! Я не маленька!
— Я ж хвилююся! Ти в мене одна! – Надія ображено підтискала губи. – Он Дашка з другого поверху теж думала, що її дочка доросла, а та зв’язалася з таким типом…
Вона не помічала, як донька все частіше замикається у своїй кімнаті, як ховає телефон, як уникає розмов про особисте життя. А коли Віра все ж наважилася розповісти про Павла, з яким зустрічалася вже понад рік, Надія сприйняла це як зраду.
— Чому ти мені раніше не сказала? – допитувалася вона. – Що за секрети від рідної матері?
— Тому що ти б почала його перевіряти! Розпитувати! Лізти в наші стосунки!
— Звичайно, почала б! А як інакше? Хіба мало що в нього на думці!
Коли Віра оголосила про заручини, Надія відчула справжній шок.
— Заміж? – вона нервово засміялася. – Ні, донечко, ти ще не готова. Ось попрацюєш рік-другий…
— Мамо, я працюю вже три роки! У мене своя клієнтська база, хороша зарплата…
— Хіба мало що! А раптом декрет? А раптом звільнять? Поживіть поки що з нами, придивіться…
— З нами? – Віра гірко усміхнулася. – Тобто під твоїм контролем? Щоб ти знала про кожен наш крок?
— Я не контролюю! Я дбаю!
— Ні, мамо. Це не турбота. Це… це клітка якась.
Надія зблідла:
— Отже, ось як ти сприймаєш материнську любов? Невдячна! Я ж усе для тебе! Усе життя…
— Ось саме – все життя! – Віра раптом розплакалася. – Себе поховала в чотирьох стінах. А тепер… тепер ти робиш те саме зі мною.
— Що?.. – Надія розгублено моргнула. – Я не…
— Ні, мамо, саме це ти й робиш! Я тоді зламала твоє життя своїми істериками, а тепер розплачуюся за це. Ти перетворила моє життя на таку саму в’язницю, на яку я колись перетворила твоє.
Надія опустилася на диван. У голові шуміло.
— Дурниці, – пробурмотіла вона. – Я просто люблю тебе. Ти все, що в мене є…
— А в мене є Павло. І своє життя. І я не хочу провести його, як ти – у чотирьох стінах, боячись зробити зайвий крок.
— Та як ти смієш! – скинулася Надія. – Після всього, що я…
— Що ти для мене зробила? – перебила Віра. – Відмовилася від щастя? Замкнула себе вдома? А тепер хочеш того ж для мене? Ні, мамо. Я виходжу заміж. І ми будемо жити окремо.
— Ти… ти кидаєш мене? – голос Надії здригнувся.
— Ні. Я просто хочу жити. І тобі раджу того ж. Поки не пізно.
Надія дивилася на доньку і не впізнавала її. Коли ця дівчинка, яку вона закутувала в любов як у кокон, встигла стати такою… дорослою? І чому від її слів так боляче? Чому здається, що руйнується весь світ?
— Я все робила правильно, – прошепотіла вона. – Я захищала тебе…
— Від чого, мамо? Від життя?
Весілля вийшло скромним, але красивим. Надія, звісно, наполягла на ресторані – «Що люди скажуть?». Віра не сперечалася, розуміючи: для матері це остання можливість показати свою владу над її життям. Нехай. Головне – медовий місяць вони з Павлом проведуть далеко від материнської опіки, у маленькому готелі на березі моря.
Надія трималася молодцем до самого кінця торжества. Не плакала, усміхалася гостям, виголошувала правильні тости. Тільки коли молоді поїхали, вона повернулася в спорожнілу квартиру і розридалася.
Перший час вона дзвонила доньці по тричі на день. Віра терпляче відповідала, розповідала про море, про екскурсії, про місцеву кухню. А потім ввічливо, але твердо сказала:
— Мамо, давай домовимося. Я буду дзвонити тобі сама. Раз на день. Увечері.
Надія образилася. Два дні не дзвонила зовсім, сподіваючись, що дочка одумається. Не одумалася. Дзвонила, як обіцяла – ввечері.
Коли молоді повернулися, почався справжній кошмар. Надія щодня знаходила приводи приїхати до них додому: то їжі привезти, то фіранки повісити, то просто провідати. Віра злилася, але терпіла. Павло похмурішав дедалі більше.
— Може, поговорити з нею? – пропонував він. – Пояснити, що так не можна?
— Марно, – зітхала Віра. – Вона не зрозуміє. Для неї це турбота.
Коли Віра чекала на дитину, стало й зовсім погано. Надія немов із ланцюга зірвалася: примчала з валізою, оголосила, що житиме в них, – «Тобі ж потрібна допомога!». Розклала по полицях свої трав’яні збори, почала готувати «правильні» супи, викинула улюблену каву доньки – «Шкідливо!».
Через тиждень такої турботи Віра не витримала.
— Все, – сказала вона ввечері, коли мати вкотре почала перестилати її ліжко. – Збирай речі.
— Але як же… – розгубилася Надія.
— Ніяк. Я сама з усім впораюся.
— Донечко, я ж тільки…
— Знаю. Хочеш як краще. Але я задихаюся, мамо. Справді задихаюся.
Того вечора вони довго розмовляли. Уперше за багато років – відверто, без образ і докорів.
— Мамо, я ж розумію, що сама все зіпсувала колись, змусила тебе кинути все, що в тебе було за межами дому. Не відразу, але я це зрозуміла. Ти виконала мій каприз: відмовилася від усього, крім мене, і тепер тобі більше нічим жити. І тепер ти намагаєшся загнати мене в такі самі умови, замкнути все моє життя, мою сім’ю на себе. Але так не можна, розумієш? Я знаю, тобі страшно відпустити це, але час це зробити.
Надія мовчала, намагаючись осмислити те, що говорить донька.
– Знаєш, – продовжила Віра, – я ж теж боюся. Боюся стати поганою матір’ю. Але я не хочу повторювати наші помилки. Не хочу душити свою дитину турботою. І тебе прошу: відпусти мене. Дозволь жити своїм життям.
Надія мовчала, розглядаючи свої руки. Потім тихо запитала:
— А як же я?
— А ти почни жити своїм. Пам’ятаєш, ти казала, що завжди хотіла навчитися малювати? У сусідньому центрі творчості є курси для дорослих. Або повернися на свої танці!
—- У моєму віці…
— Мамо, ну який вік? Ти подивися навколо – зараз і в шістдесят жінки таке витворяють! Зараз скільки можливостей! Театральна студія, йога, подорожі…
Минуло півроку. У житті Надії багато чого змінилося. Спочатку вона записалася на курси акварелі – просто щоб зайняти вечори. Потім втягнулася. Виявилося, що малювання заспокоює, допомагає розкласти думки по поличках. На її подив, на курсах зібралися дуже цікаві люди – лікарі, вчителі, бухгалтери. Усі вони, як і вона, шукали у творчості віддушину від звичної рутини.
Тепер вечорами вона поспішала не до доньки з черговою порцією пиріжків, а на виставки та творчі вечори. Навчилася пити каву на самоті, насолоджуючись шумом міста за вікном кафе. Стала інакше одягатися – яскравіше, вільніше. Навіть записалася в групу скандинавської ходьби.
А Віра… Віра розквітла. Живіт її округлився, в очах з’явилося особливе материнське світло. Вона більше не злилася на мамині дзвінки – тепер вони стали рідшими, але теплішими. Можна було говорити не тільки про те, що і як з’їла, а й про плани, мрії, про життя.
