— Мені сьогодні “Давася” наснився, – повідомив Микита, вмочуючи сирник у варення.
— Так? І як він там? – пожвавилися присутні за столом.
— Каже, все добре. Сказав, що одружився і тепер щасливий, – засміявся Микита.
— Одружився? – поперхнулася чаєм мама.
— Ага, – не перестаючи жувати, відповів Микита.
— Ну, може, він просто знайшов споріднену душу, – припустила бабуся. – Хто ж знає, що це означає там, – вона багатозначно подивилася нагору.
— Дружину хоч показав? – безтурботно поцікавилася сестричка, розмазуючи по сирнику згущене молоко.
— Ага! Така дрібна, дідові ледь до плеча доходить. І руда, як лисиця.
— Прикольно! – констатувала сестричка.
Ніхто не звернув увагу, що бабуся при цих словах зблідла, на мить застигла, наче почула щось страшне. І до чаю з сирниками більше не доторкнулася. Хоча весь тиждень хотіла саме їх, і тільки, коли діти з онуками приїхали, насмажила цілу гору – уся родина любить. А вона любить балувати їх.
“Давася” – саме так називали дідуся Василя і чоловіка Надії Павлівни. Коли Микита був маленьким, йому, поперемінно вказуючи то на одного дідуся, то на другого, пояснювали:
— Це дідусь Вася, а це дідусь Коля.
Малюк скоротив «дідуся Васю», до Давасі. Так дідусь ним і залишився, що йому дуже подобалося: незвично, весело, та й другого такого немає. І з Микитою Давася був, що називається, на одній хвилі. Обидва веселі, кмітливі, за словом у кишеню не лізуть. Але, якщо сумують, то нікого у свій світ не пустять – ідуть поодинці зализувати рани.
Коли рік тому Василя Валентиновича раптово не стало, Микита переживав найбільше, хоча втрата залишила рану в серці кожного в родині. І саме до Микити, а не до когось іншого, дід приходив у снах.
— Давася наснився, – повідомив він на третій день після його відходу. – Ніби сів на спину гігантського птаха і полетів високо-високо. Тільки рукою мені помахав…
— Дід чогось хвилюється, прямо як я перед змаганнями, – сказав Микита на дев’ятий день.
На сороковий день усі були впевнені, що Микита обов’язково повідомить «новини звідти». Так і вийшло:
— Давася стояв на горі й радів. Сам такий задоволений і ніби молодий. Я б не впізнав, але ось розумію, що це він. І сказав, що все в нього добре.
Микита був немов приймач, що з’єднує дві країни, а точніше, два світи. Хоча надалі сни з дідом йому снилися рідко, але все ж іноді він говорив:
— Давася наснився. Нічого не пам’ятаю, але в нього все рівно.
— Давася приходив. Сміявся, про якусь валізу говорив і сміявся.
— Бабусю, дід сказав, щоб ти кабачки біля паркану не садила – сусідський пес помітить, – і вже від себе додавав. – От йому там зайнятися нічим, як про кабачки думати! Тим паче на дворі лютий. Ну Давася!
Дивно, але на річницю свого відходу дідусь онукові не наснився. «Зайнятий, напевно! – виніс вердикт підліток. – Або просто я сон не пам’ятаю: вирубився вчора після басейну».
А ось сьогодні раптом наснився, та ще й не один, а в компанії з дружиною! Як жартували за столом: ніколи Давасі снитися, він за молодою дружиною доглядає.
Кохання там, по той бік буття, не сприймалося, як зрада. Швидше всі раділи, що дідусь там щасливий, знайшов споріднену душу. Що він там не один.
Як не крути, але інший світ не приймається до кінця, тому що невловимий живими. «Не бачив, значить, цього немає». І навіть якщо віра в існування паралельного світу була, то впевненості в точності «перекладу» інформації, що доходить, не було. Хто ж знає, що означають ці птахи, гори і нові дружини? Напевно, прийде час, і кожен сам дізнається.
Сім’я поснідала. Один за одним, з шумом відсунувши табуретки, втекли діти. За ними й дорослі відсунули тарілки.
— Мам, твої сирники – це злочин. Прощавай талія – це, а не сирники. Дякую!
— На здоров’я, милі. Залиш, я сама приберу, мені ще бульйон треба поставити варитися. Ти краще полуницю підгодуй, поки сонце не почало припікати.
— Добре.
****
Коли дочка і зять вийшли з кухні, Надія Павлівна почала прибирати зі столу, швидко переміщаючись від столу до холодильника. Хоч тіло і здійснювало звичні дії, але думками жінка була не тут, не у себе на кухні. Прилаштувавши останні вазочки з варенням на полиці холодильника, вона сіла на табуретку, підперши підборіддя рукою. Про щось задумалася, а потім рішуче дістала телефон із кишені фартуха.
— Дарино, вітаю! Щось давно тебе не чула, да думаю, дізнаюся про твоє здоров’я. – Надія Павлівна набрала подругу дитинства.
Дарина з дитинства мала унікальну здатність все про всіх знати. Хто одружився, чому розлучився, у кого корова отелилася, до кого рідня приїхала. Така собі програма «Новини» містечкового масштабу. При цьому не спостерігалося за нею тяги до злого пліткарства, засудження когось, навішування ярликів. Ні, жінка просто знала, що відбувається в рідному селі.
Поговоривши трохи про побутові справи: хто що встиг посадити, яке очікується літо, чи зійшла та чи інша культура, Надя, намагаючись здаватися безтурботною, запитала:
— Дарино, у тебе випадково телефону Ольги немає? Ну Ольга Кириченко. Немає номера?
А Даша повідомила, що номер у неї є, та ось тільки самої Ольги більше немає.
— Немає ж її! Днями сороковини справляли, – повідомила подруга.
— Як сороковини? – щиро здивувалася Надія.
Ольга жила в сусідньому селі, але оскільки воно було всього за два кілометри від рідного села, то були вони як дві сполучені посудини. Новини перетікали з одного в інше. Люди переїжджали то туди, то сюди. А нові будинки, що потихеньку з’являються з обох боків, давали привід припускати, що незабаром це буде одне велике село.
— Та ось так, Надю… Оля хворіла ж. Тільки дуже пізно виявили болячку, згоріла за три місяці.
— М-м-м… Сумно як…
— І не кажи! Жити й жити ще, а, мабуть, у кожного свій термін. Я на похороні не була: з тиском лежала. Але хто ходив, говорили, вся зморщена, постаріла лежала в труні. Мабуть, рак цей зсередини поїдає, живого місця не залишає. Шкода, хороша вона була.
— Хороша, – погодилася Надія. – І як людина, і як ветлікар хороша. Я якраз із цього приводу і хотіла в неї запитати дещо.
— Зрозуміло…
Поговоривши ще про ветеринарних лікарів, про життя загалом подружки попрощалися.
Надія весь день ходила сама не своя. То сон Микити спокою не давав. То думи про те, що Ольга віддала Богу душу. А то й шалена думка, що і її черга скоро – вічних же немає.
Наповнивши день побутовими клопотами, жінка постаралася думати про це менше. Але вночі, коли у вікно заглядав молодий місяць, а запах яблунь чувся з відчиненої кватирки, вона своїм думкам була вже не господиня.
І несли вони її далеко-далеко, у роки безтурботної юності. З Васею вони вчилися в одному класі. Непомітно дитяча дружба переросла в перше кохання. Вася, хоч на вигляд і не був красенем, але все перекривала його харизма, життєлюбство. Однолітки тягнулися до нього. А коли він повернувся з армії, так і зовсім його було не впізнати: змужнів, зміцнів, і ніби став на голову вищим. Так само ходив гуляти з Надею, дарував їй оберемки польових квітів, проводжав із танців. Ніхто не сумнівався – сватання не за горами.
Надійка була статною дівчиною, з синяво-чорною косою, яку вона скручувала на зразок вінка. Її високі, пружні груди здіймалися при кожному вдиху, намагаючись відірвати верхні ґудзики сукні. Дівчина приманювала своїм спокоєм і удаваною зарозумілістю, яка такою не була. За Надею пробували залицятися хлопці з села, але всіх вона зі сміхом відважувала – в її серці було місце тільки для Василя.
Зрозуміле і передбачуване майбутнє раптом вкрилося брижами, як гладь річки під час негоди. Того вечора Надя не пішла на молодіжні гуляння: раптом надвечір погано почувалася. Вася пішов один, пообіцявши вранці зазирнути і дізнатися про здоров’я.
Слова свого він дотримав – прийшов уранці. Але дівчина відразу відчула недобре. Начебто той самий Василь, жартує, дбайливо наказує берегти себе. Але щось не те. Щось змінилося в ньому за вечір. Дівчина кілька разів запитала про вчорашні гуляння, Василь відповів, що було все як завжди: весело, шумно. Розпрощалися, домовившись увечері гуляти йти разом.
А ввечері Надя одразу побачила причину своєї тривоги: невисока, можна навіть сказати дрібна дівчина з копицею рудого волосся. Надя її раніше не бачила, чия це дочка-онучка не знала. Але подружки просвітили: Ольга – внучка баби Шури Кириченко. Приїхала з міста в село три місяці тому, нібито за прабабусею наглядати, і тут же десятий клас буде закінчувати. Рита, що живе з Кириченками через два двори, з нею здружилася і запросила ввечері з ними погуляти.
Надя нишком вдивлялася в дівчину. Щупла, ніби тринадцятирічна дівчинка. Ніс гострий, тонкий. Так і здається, що зараз на нього Колобок сяде, а вона його з’їсть гострими зубками. Очі тривожно бігають – незатишно їй у незнайомій компанії. Хоча над жартами сміється, пісні співає з усіма разом.
Поглядала Надя і за Василем. Той зазвичай був у центрі уваги, жартував, веселив молодь. Кілька разів Надя помічала, як після чергового жарту він уважно дивився на рудоволосу, наче очікуючи оцінки. До самої Ольги не підходив, але Надя відчувала ту незриму нитку, що пролягла між ними. І її боязкий і водночас захоплений погляд теж помічала.
Серце стукало набатом. Вона більше, ніж раніше, давала зрозуміти, що Василь – її наречений. І коли було вже зовсім пізно, нарочито голосно покликала коханого:
— Вася, проводжай мене, чи що… Втомилася я.
Потягнулися тяжкі дні. Надя помічала, що Василь усе частіше ходить у сусіднє село. То йому треб з братом Рити поговорити. То ще якісь справи придумує. Чи зустрічається він з Олею, не знала, а запитати напряму було боязно. Він був усе так само її наречений, але вона відчувала, що його серце більше не належить їй. Усередині все горіло жарким полум’ям, боліло. Душевна пожежа змінювалася зливою.
Василю було не легше. Йому було в сто разів важче, ніж Наді. Він сам не розумів, що відбувається. Щоб «побачити» Надійку, йому знадобилося кілька років. З першого класу навчалися разом, а те, що вона красуня, що за характером його людина – зрозумів не відразу. Хоча й не дивно, все в свій час. У дитинстві цінується, чи може друг бігати так само швидко, як ти, і чи готовий із тобою лізти на поля по колгоспну кукурудзу. А в юності помічаються інші моменти, притягує інше. У Надю він закохувався поступово, можна сказати, протягом усього свого життя.
А Оля… Щойно побачив її, як його немов пронизало блискавкою. Його тягнуло до неї нестримно, і нічого з цим він не міг вдіяти. Він мучився і метався. Як бути? Кинути зараз Надю – підло по відношенню до неї. Вони чотири роки гуляють, вона дочекалася його з армії, і він кілька разів говорив про них, як про майбутню сім’ю. Питання, здавалося, вирішене. І мати казала, що ближче до Різдва поїдуть свататися. І ще два місяці тому він не хотів чекати так довго. Але зараз погоджувався: треба б вирішити кілька побутових питань, щоб було куди привести молоду дружину. І грошенят до весілля підзбирати.
Він почав шукати приводу зустрітися з Олею. І ті рідкісні зустрічі, що траплялися, ніби фотокартки, закарбовувалися в серці. Василь не смів дозволити собі зайвого. Він навіть за руку її не брав. Але відчував, як тремтить під сарафаном її худе тіло. Бачив, як тремтять її губи й очі дивляться жадібно й відкрито. Ці десятихвилинні зустрічі були для нього найкращими, найбільш довгоочікуваними.
Одного разу він побачив її, яка поверталася додому пізно ввечері. Наздогнав і запропонував провести до дому. Не змовляючись, вони пішли довгою дорогою. Тією, де важко когось зустріти і можна довше провести разом час. Йшли, сміялися, щось обговорювали. Василеві здавалося, що вони розуміють одне одного не те, що з півслова, з пів думки. Він не встигав подумати, як Оля вже продовжувала його думку. У них були схожі погляди на життя. І незважаючи на те що Оля була на п’ять років молодшою, йому з нею було цікаво. Але ж сестричку – ровесницю Ольги – він дражнив дрібною та дурною. І говорив, що на гуляння ходити її ще рано. Саме в цей тихий осінній вечір, коли з беріз просто під ноги кружляючи падало листя, він поцілував Ольгу. І сумнівів у ньому не залишилося – це його людина. Та половинка, про яку співають пісні. Вона його частина. Він частина її. Вони неподільні.
Прощалися того дня довго, солодко. Він сказав наостанок: «Я все влаштую…» І справді був налаштований рішуче. Нехай його засудять! Нехай рідня Наді прокляне його, та й від своїх нічого доброго чекати не доведеться. Але він жити без Оленьки не зможе. Руда копиця її волосся, в яку хочеться заритися носом. Милі веснянки на носі. Тонкі білі пальці. Її дзвінкий, немов дзвіночок, голос. Усе йому було миле й рідне.
Він ішов до Наді, сповнений рішучості поговорити, порозумітися. Ну не винен він, що так склалося! Не господарі ми своєму серцю! Ногою хочемо поворушити – ворушимо. А от змусити любити чи не любити ні, не можемо!
А Надя… Надя зустріла його в тонкій, просвічуваній сукні. Та такому, що він очей не міг відвести від темних випуклостей, що ледь випирали. Він і сам не зрозумів, як вона захопила його за собою, і… на п’янко ароматному сіннику подарувала йому себе.
Скільки разів він домагався її, скільки разів вона била по руках: тільки після весілля! Він був наполегливий – вона охолоджувала запал. А зараз…
Зараз він не міг вчинити, як останній негідник і кинути її. Опозорити. Виставити на осуд. Поставити на ній клеймо. І він це розумів. І вона це знала.
— Не могла більше чекати, – шепнула вона йому після всього, що сталося. – Люблю я тебе, Вася. І твоєю вся цілком бути хочу.
А він тільки обійняв її міцніше, та уткнувся в білосніжне, м’яке плече – тільки б вона не помітила сльози, що викотилася з очей.
Він прийшов до Олі вночі. Обережно постукав у вікно. Вона, кутаючись у шаль, вийшла. Не стільки говорили, скільки мовчали й плакали обоє.
А далі… Далі було життя. З його прикрощами й радощами. З турботами і веселощами. З бідами і щастям.
Ольга закінчила школу, та так і залишилася в селі. Прабабусі не стало, залишивши їй свій старий будиночок. Де вона через два роки і почала сімейне життя. Відучилася в технікумі на ветеринарного лікаря. Подарувала чоловікові двох синів. У селі любили її за уважність, чуйність.
Василь же завжди говорив, що дружина в нього найкраща. Неясно за що дарована йому небесами. У них зʼявилося троє діток. Усіх поставили на ноги. Дім, що називається, повна чаша. Сім’я, гідна наслідування!
І тільки Надя бачила, яким поглядом він дивиться на Ольгу. І тільки вона знає, як у найважчі часи, перевертаючись уві сні, він шепотів: «Все буде добре, Оленько…». Тільки вона знає, як сковувало від страху серце щоразу, коли чоловік ходив до неї з ветеринарними питаннями: то корова отелитися не може, то раптом коза свербить до крові. Щоразу вона думала, що він не повернеться до неї. І щоразу тихо плакала і дякувала богові за те, що він повернувся. А він… він немов оживав після таких зустрічей. Очі світилися, як у молодості.
Тільки Надя помічала, яким поглядом вона дивиться на її чоловіка, якщо доведеться зустрітися в клубі, або на якомусь заході. І що якщо трапиться бути в одній компанії, то вони можуть дозволити собі поговорити при свідках. Тільки Надя відчувала, що за всіма словами є ще й інший сенс, тільки їм двом зрозумілий.
Усе життя Надя прожила, відчуваючи, що займає чуже місце. І якщо в домі й у ліжку їй це вдавалося… То місце в серці так просто не завоювати. Та й кохав її Василь. По-своєму, але любив. Поважав, цінував. Але… Завжди це «але». Рудоволоса, з веснянками на носі, з худорлявою фігурою…
А як прожити життя правильно? Підказав би хто…
