Моя бабуся віддала Богу душу на руках у мами, a мама пішла при мені. Я вийшла на кухню, щоб помити руки, повернулася, a її вже немає. Сподіваюся, що і мені очі закриє хтось рідний. Дочки у мене немає, є син, на нього надія, на майбутню невістку й онуків. Але це я дуже далеко загадую, мені всього лише сорок п’ять і коли це все буде… Сподіваюся, не скоро.
Чомусь сьогодні я згадала, як йшла бабуся. Вона лежала в лікарні, говорили, невелика операція, але потім за цією невеликою послідувала операція серйозніша, a потім і ще одна. Бабуся згасала, це я зараз розумію, тоді в це не хотілося вірити. І коли після тижневого голодування вона раптом попросила курку, запечену, таку тільки я готувала, я побігла на ринок до знайомої торговки.
— Бабо Віро, дайте найкращу курочку, жовту, запашну, бабуся просить!
Продавщиця пірнула під прилавок, як за старих часів, і витягла невелику, але жовту, як я і просила, важку тушку.
— Візьми ось цю, по травичці гуляла, що хочеш із неї роби, хоч локшину, хоч печеню. Що з бабусею?
Я коротко розповіла їй про операції, про те, що бабуся не їла тиждень, не хотіла, як ми її не вмовляли, a сьогодні раптом запросила курку. Я протараторила це швидко, поспішала додому, щоб встигнути з куркою до вечері, і не звернула уваги, як похмурішала баба Віра і похитала головою. Я вдячна їй за те, що вона не стала мені говорити очевидні речі, потім уже сама дізналася про те, як людині перед самим відходом в потойбіччя краще стає. Якби я знала тоді, розревілася б і курку зіпсувала. Але я нічого не підозрювала і того ж вечора бабуся із задоволенням обгризала м’ясо з курячої ніжки.
— Тільки ти, внучко, так смачно курку робиш, – бабуся добре готувала, і її похвала була для мене високою нагородою.
— Випишуть тебе, щодня буду таку жар-птицю тобі подавати, – я так зраділа, що вона поїла, що не знала, чим її ще порадувати. – Що ще хочеш? Йогурт? Банан? Хочеш, я за персиками збігаю?
— Нічого не треба, посидь зі мною.
Ми поговорили про якісь дрібниці, я не пам’ятаю, про що саме, і я зазбиралася додому, мама мала прийти трохи пізніше і провести з бабусею ніч.
Я ніколи не озираюся, але того вечора я обернулася в дверях палати і побачила, що бабуся пильно спостерігає за мною. Мені здається, вона хотіла попрощатися, та й я сама зрозуміла чомусь, що живою бачу її востаннє. Я забарилася, але потім прогнала від себе погані думки, помахала бабусі рукою і пішла. Вранці зателефонувала мама і сказала, що бабусі більше немає.
— Вона начебто не зрозуміла, що сталося, просто зітхнула й очі в неї стали такі здивовані, – мама, давлячись сльозами, розповідала мені про бабусині останні хвилини. Тоді я зрозуміла, що найстрашніші сльози саме материнські. Як заспокоїти, коли й у самої немає ні слів, ні сил?
Я звикла, що плачуть тільки діти. З нікчемних приводів. Так, знаю, так здається нам, дорослим, у дітей теж бувають трагедії, справжні й не дуже, ті, що потім видаються дрібними й неважливими – хтось образив, обізвав, не хоче дружити, побився й насварився, і ті, від яких справді руйнується світ.
У дитинстві ще не зовсім розумієш, що є така жорстока і неминуча “пані з косою” і що тільки після її приходу плач не приносить полегшення, та й заспокоїтися неймовірно важко.
— Мамо, подивися які банани! Ти ж любиш, з’їж хоча б один! Пам’ятаєш, як раніше їх привозили з самої столиці?
Банани я вибирала так ретельно, що продавець почав скоса на мене поглядати, я перевернула дві коробки і вибрала ідеальну зв’язку, яка немов зійшла з картинки: жовті, без єдиної цяточки, банани пахли тропіками, в яких ми ніколи не були, вабили спекою і екзотикою.
— Мамо, будь ласка, поїж.
— Не хочу.
— Що хочеш? Тільки скажи, я вмить приготую.
— Нічого не хочу.
Мама згасала, повільно й непохитно. Їла мало, мені доводилося змушувати її, як примхливу дитину.
— Пам’ятаєш, як бабуся передавала мені на гостинець яловичий язик? Уже зварений і очищений, я його так любила і не розуміла, що язик – це справді язик. Що в мене там у голові творилося? Коли ти мені сказала, що ось цим язиком корова їла траву, у мене сталася істерика.
— Пам’ятаю, але ти швидко заспокоїлася і той язик доїла. Я прекрасно це пам’ятаю.
— Хочеш, я зварю язик? За всіма правилами, я тепер добре вмію це робити.
— Не хочу, нічого не хочу.
— Ну, що мені з тобою робити! Ти гірша за мале дитя!
Мама лише знизала плечима, бліда, виснажена.
— Давай, ліки приймемо і бананом закусимо, добре?
— Добре, – мама неохоче прожувала банан. – Ти йди, вдома твої зачекалися, я поїм трохи пізніше.
— Обіцяєш?
— Обіцяю.
За кілька тижнів вона злягла, так само відмовлялася їсти і говорила повільно й неохоче. Напевно тому, я так запам’ятала її слова. Вони не були останніми, але вони виявилися дуже важливими для мене.
— Ти все ще тримаєш дієту? – запитала мама.
— Так, бачиш, які боки наїла? Ніяк не зжену. Сукню мою пам’ятаєш? Ту, чорну, дві стипендії й татова дотація?
— Пам’ятаю, звісно, – мама слабо посміхнулася.
— Я повісила її на шафу і, коли мені хочеться їсти, дивлюся на неї і згадую, який у ній шикарний вигляд я мала і як схудну і влізу в неї знову!
— Ти і зараз маєш шикарний вигляд!
— Ні, подивися, як пузо висить і ось тут уже складки.
Мама легенько взяла мене за руку.
— Їж собі на втіху, запишись на плавання, ти ж давно це хотіла зробити, що тобі заважає?
— Сама знаєш, то одне, то інше.
— То одне, то інше, – повторила мама. – я дуже шкодую про одну річ. Тільки про одну. – Вона замовкла. Я не хотіла її квапити і навіть боялася її одкровень. Про що вона може тужити? Про розлучення? Про мого батька, який, на відміну від неї, зміг вдруге створити сім’ю? Про самотність?
— Я шкодую, що не слухала тебе і так і не сходила в наше кафе, – несподівано сказала мама. – Ти пам’ятаєш його?
— Звичайно пам’ятаю!
Наше кафе. Воно розташовувалося в цоколі ще давньої будівлі, зведеної з якогось каменю, стіни були товсті й тому там у найспекотнішу спеку було прохолодно. Уже на сходах, що ведуть до просторої зали, нас огортав задушливий запах свіжомеленої кави. Тоді не було ароматизаторів і запах був справжнісінький, як і кава, яку подавали в крихітних чашечках, a варили на піску. Мама замовляла собі каву, a мені – молочний коктейль, і ми обидві з нетерпінням чекали, коли нам усе приготують.
У кав’ярні завжди було людно, і я пам’ятаю, як тривожно, нервуючи, чергувала перед вітриною з тістечками і рахувала, чи вистачить мені еклера або “корзиночки”, чи не заберуть ті, хто стояв перед нами, всі мої найулюбленіші ласощі. Я з полегшенням зітхала, коли продавщиця, підкоряючись маминому проханню, акуратно брала щипцями тістечка – два на тарілку, ще штук шість (по два батькам і мені) – у білу коробку, яку потім перев’язували непарадним шнурком.
— Пам’ятаю, мамо, – повторила я.
— Те кафе ще працює? – ще більш несподівано запитала мама, a я злякалася. Кафе закрили кілька років тому, і я все забувала сказати їй про це. Зробили там ювелірний магазин – пафосний і дорогий, постійно порожній.
— Працює, звісно! Ти хочеш тістечок? – відважно збрехала я, уже прикидаючи, де б купити приблизно такі “Корзиночки”.
— Ні, не хочу. Просто розкажи мені, як там усе зараз, – попросила мама.
Я почала відчайдушно брехати і розповідати їй, як там нічого не змінилося, тільки цукерок і шоколадок тепер на вітрині дуже багато, a пахне так само чудово – свіжою кавою. Так само стоїть склянка з сіллю для томатного соку, тільки замість високих конусів із соком, на вітрині вишикувалися в ряд пакети, але й знайомі трилітрові банки є.
— Ти дуже любила томатний сік, – згадала мама.
— І березовий, пам’ятаєш, тато купував одразу кілька балонів і ніс їх у сітці?
— Так, – мама помовчала, набираючись сил. – Скільки разів ти мене запрошувала в це кафе, a мені все було ніколи. Знаєш, я зараз намагаюся згадати, чим же я так була зайнята, що не могла викроїти кілька годин, щоб з’їздити погуляти в парк і випити кави. Мила вікна? Прала фіранки? Дивилася телевізор? Я не пам’ятаю, уявляєш? Взагалі не пам’ятаю. Якби я могла, якби хоч на рік час назад повернути, я б…
Вона розплакалася. A я не знала, що сказати і тільки гладила її по худій руці.
— Я весь час думала, що все найцікавіше станеться колись. Завтра, через тиждень, наступного року. Я чекала, я завжди чекала: спочатку кохання і заміжжя, потім тебе, потім, коли ти підеш до школи, вивчишся, вийдеш заміж, внуки. Мені здається, я дуже рідко насолоджувалася моментом сьогодення, усвідомлювала його цінність, мені все здавалося, що все ще буде, все попереду. Або позаду, коли я згадувала наше з татом весілля, як спочатку добре жили. Мене не було в сьогоденні, я втратила себе. Розумієш?
Я хотіла відповісти, але мама мене перебила:
— Послухай, я не хочу, щоб ти жила так само. Викинь сукню, не чекай її, не худни дієтами, ти бачиш, настав момент, коли я просто не можу їсти, і я зараз згадую все, що я з якоїсь причини не змогла або не захотіла з’їсти за все своє життя. Нерозумно, це неймовірно нерозумно, але тепер я розумію, як неправильно я жила. Застрягла у своїх думках і уявленнях і не бачила того, що діється в мене під носом. Ти завжди хотіла плавати, що тобі заважає? – несподівано змінила тему мама.
— Вітальці треба на секцію і…
— Що «і»? Це так дорого? Це такі самі виправдання, ти говориш усе те саме, що і я говорила собі всі ці роки.
Мама втомилася від цієї тиради і попросила пити.
Того вечора я попросила свою двоюрідну тітку переночувати з мамою, сама побігла додому, у ванній погрожувала впасти гора невипраних речей, у холодильнику валявся засохлий шматочок сиру, який мої лицарі чомусь не догризли. Вони останнім часом готували самі й тому харчувалися виключно макаронами. A я майже переселилася до мами і варила їй протерті супи, рідкі каші – все дієтичне, корисне і противне на смак, я їх теж їла, вони якраз відповідали моїй дієті. Я доварювала велику каструлю борщу, коли зателефонувала тітка.
— Ганнуся захотіла тістечок, вона сказала, ти знаєш, яких, – сказала мені родичка і нагадала, що завтра в неї самої справи, і мені треба приїхати раніше.
— Мама захотіла тістечок! – я так зраділа, що те саме знання загнала в найтемніший кут своєї пам’яті, зловісне знання про те, що відбувається з людиною перед відходом.
Наступного ранку я прибігла до мами з найсвіжішими, щойно з печі, тістечками. У квартирі мене зустрів запах свіжозвареної кави і задоволена мама з крихітною, майже ляльковою, «парадною» чашкою в руці.
— Ви що? – я спробувала відібрати у мами чашку, але тітка схопила мене за руки, – що ви робите? Їй же не можна!
— Але мені так захотілося, – мама слабо посміхнулася і побачила коробку. – Тістечка! Корзиночки? Давай швидше!
— Зараз, – я поставила коробку на столик і відтягнула тітку на кухню, де ми сильно посварилися. Вона намагалася мені сказати, що Ганнусі, тобто мамі, зараз можна і потрібно все, тому що…
— Не каркайте! – у мене стиснулися кулаки і видно щось змінилося в обличчі, бо тітка злякано схопила сумку і вискочила за двері.
— Одне тістечко, не більше, a то апетит зіпсуєш, – сказала я мамі так, як колись, дуже давно, вона говорила мені. Мама тихенько розсміялася і насилу здолала половинку кошичка, запивши його кавою.
Вона так просила не забирати в неї цю чашечку, що я здалася і запізно подумала, що з тіткою в мене якось недобре вийшло.
Я застелила мамине ліжко, умила її, увімкнула телевізор і пішла мити руки, щоб зробити їй уколи. Коли я повернулася в кімнату, її вже не було. Вона лежала на ліжку маленька і тендітна, як дитина. Зморшки дивним чином розгладилися, і вона мені здалася тією самою мамою, яка зараз встане і скаже мені збиратися, щоб іти в наше улюблене кафе. Я завила.
Не пам’ятаю, як усе минуло. Пам’ять не утримує таке горе, і це благо. Як це не дивно, буває таке дивне благо. Прощання, дев’ять днів, потім сорок. Все злилося в один кошмар, і я немов бачила поганий сон. Мені хотілося прокинутися і прокричати, насправді все не так і мама жива! Я навіть щипала себе за руки, намагаючись це зробити, намагаючись уявити світ, де вона досі живе. Але потім усвідомлення накривало хвилею, і я знову плакала.
Сльози в мене закінчилися якраз після сорокового дня. Напевно, ця цифра значуща не тільки для тих, хто пішов, а й для тих, хто залишився. Я так подумала, у мені щось змінилося, напевно, я прийняла мамин відхід і дещо усвідомила.
— Ти що робиш? – запитав чоловік, коли я взяла великий пакет і стала акуратно складати в нього ту саму сукню (дві стипендії плюс татів щедрий внесок), офісний костюм – улюблений, куплений у столиці мод, купальник, який я купувала спеціально для нашої першої поїздки на море, і ще сукні, блузки, куртки.
— Відвезу на дачу.
— A як же схуднути і влізти у все це? – обережно запитав чоловік.
—Схудну, куплю нове, не схудну, все одно куплю нове, – відповіла я йому.
— A це куди? – не заспокоювався він, знаючи, як я довго зітхала над своїм минулим і, сама не розуміючи, що роблю, намагалася туди повернутися за допомогою всього цього одягу.
— Сказала ж! На дачу! Опудало зроблю! Буде найкрасивіше у всій окрузі!
— Шкода, речі такі гарні! Може, продати або віддати задарма?
— Ні, мені нестерпна думка, що хтось це носитиме.
— A опудало?
— Я його сама зроблю, воно мені не чуже буде, – плутано, сама не розуміючи, що саме я кажу, відповіла я.
— Aaa, тоді гаразд, – чоловік мудро вирішив не катувати мене розпитуваннями і запитав, що в нас на вечерю.
— Лазанья.
— A собі що будеш готувати?
— Що я, хвора чи особлива? Теж лазанью буду.
— A дієта?
— До біса її! Я на плавання записалася, треба, до речі, купальник купити, у мене на старому на дупі дірка.
— Не витримав, бідолахо, такої великої корми, – усміхнувся чоловік і ласкаво погладив мене по тому самому місцю. Я спочатку розсердилася, потім злегка заплакала з приводу розмаїття сідниці, a потім, раптом, почала сміятися.
Ми реготали і не могли зупинитися. Я дістала старий купальник, той самий, з діркою, і ми розвеселилися ще більше. Ми сміялися і сміялися, і мені чомусь стало набагато легше. Я нарешті відчула момент, зрозуміла, немає того минулого. A майбутнє… Хто знає, яким воно буде.
Грюкнули вхідні двері, і зголоднілий син запросив вечерю. Я витерла щасливі сльози, і ми пішли їсти лазанью…
Людоньки, живіть сьогодні і зараз… Завтра ще не настало, а вчора – вже немає. Обіймаю всіх і кожного.
