Моя мама жила разом зі своєю матір’ю багато років, відтоді, як пішла зі мною семирічною від мого батька. У бабусі дітей було двоє: мама та її молодший брат.
Дядько поїхав жити до Харкова, там розкрутився, сім’я, свій бізнес. Я останні кілька років не жила з мамою: пішла на квартиру. Три жінки в будинку – це кошмар. Тим паче, що в бабусі почалися явні проблеми з психікою. Мама проти того, щоб я відокремилася – не заперечувала.
— Моя мати – це мій хрест, ну і мого брата, – сказала мама.
Бабусині дивацтва почали проявлятися в тому, що вона несла у квартиру всякий мотлох. Починалося з малого: якісь полички, ємності для зберігання, потім пішло по наростаючій: перла все і захищала свої багатства завзято, до лайки, не дозволяючи мамі викидати здобич на смітнику.
— Запах жахливий, – морщив ніс дядько, коли приїжджав, – терпи, сестро. Я дам грошей, давай її полікуємо?
Бабусю лікували, спостерігали, але поліпшень, як розумієте, не передбачалося. Дядькова участь виражалася в грошах, а билася з примхами нездорової людини моя мама. Фізично бабуся була з тих, на кому орати можна, а з головою – біда.
2 роки тому я зібралася заміж. Мені було 29, мене дуже добре прийняла сім’я нареченого, а батько його сказав, що допоможе з придбанням житла.
— Хороший будинок, майже елітка, холи просторі, чисті, – сказав свекор, пропонуючи варіант перед весіллям, – ваші накопичення вкладіть, я додам, решту швидко й необтяжливо виплатите.
Ми з Михайлом погодилися. На 3-му поверсі в дуже красивому будинку в нас була тепер своя двокімнатна квартира, велика і світла.
А через 2 місяці після весілля не стало моєї мами. Раптово. І постало питання про те, що ж робити з бабусею.
— Матір я заберу до себе напевно, – сказав дядько, – зараз пролікується і відвезу. Квартиру матері продамо, у мене ж є генеральне доручення. Половину грошей заберу на житло для матері, а половину віддам тобі – так буде справедливо.
Бабуся лежала в стаціонарі, потім планувався ще один, платний, дядько готовий був нести всі витрати: мати ж. Квартиру продали швидко, сумою, яку брат моєї мами віддав нам, ми закрили іпотеку. А другою половиною дядечко розпорядився оригінально.
Житло він для бабусі купив. Нове, однокімнатну квартиру в дуже гарному будинку, новому, майже елітному, з просторими холами. На першому поверсі того будинку, де жили ми з чоловіком.
— Я подумав, а що? – пояснив дядько, перевозячи бабусині речі, – Ти – онука, мати тут і виросла, чого її до Харкова тягнути? Ти й доглянеш! А я, як і раніше, буду давати гроші.
— Ти розумієш? – запитую, – Вона ж не зможе жити сама! Я в положенні, мені накажеш боротися з її примхами і відбиватися від скарг сусідів, як це довгі роки робила мама?
— Гроші за квартиру брала? Брала. – відповів дядько, – Ти їй внучка рідна. У Харків я її не потягну. Вона там на вулицю вийде, до смітника дійде і забуде, де жила. Моя дружина і мої доньки чи що будуть за нею доглядати? Вони їй чужі люди! Я працюю, кручуся день у день. В положенні? От і славно. Якраз час буде, щоб за бабусею дивитися. Вона тебе ростила.
Ростила. Але не тільки мене, а ще й сина, який поклав на мене почесний обов’язок доглядати бабусю, не зовсім здорову бабусю. Його дочки не будуть за нею доглядати? Але ж вони такі ж онучки, як і я!
Через кілька місяців бабуся заїхала у своє нове житло. Пекло почалося одразу: вона несла і складала у квартирі все, у колишніх обсягах, але не було вже моєї мами, щоб із цим боротися.
— Слідкуйте за бабусею, ми скаргу напишемо! – спочатку одна сусідка прийшла до мене, потім вони потягнулися гуртом, – Це нестерпно, смердить! Вживайте заходів або ми дільничного викличемо!
Дядечко ж, заселяючи бабусю в квартиру, не полінувався, сусідів обійшов і розповів, що над бабусею, на 3-му поверсі її онука живе. Якщо що – звертайтеся до неї, до мене тобто.
Мій чоловік і я з животом ходили і розгрібали завали. Раз на місяць на кілька днів приїжджав дядько, пхав хабарі дільничному, «замазував» роти особливо завзятим скаржникам-сусідам, домоуправлінню. Що характерно, зупинявся дядько в готелі: жити у своєї матері (вважайте, на смітнику), він не хотів.
— Продаємо, – запропонував свекор, коли я лежала в лікарні, – я був у вас, запах по всьому під’їзду. Продаємо, купуємо вам іншу квартиру й адресу твоєму дядькові не говоримо.
— Так недобре, – я плакала, мені було соромно залишити бабусю одну.
— Про себе думай, про дитину думай, – суворо сказав свекор, – і не реви. Молоко пропаде. Поки все в трясеться, поживете в нас. А потім видно буде. І зрозумій, бабуся – це був хрест твоєї мами і твого дядька. Не твій. Дядько змушений буде вжити заходів, коли в невідомому напрямку зникне зручна шия, на яку він сів. Твоя шия, між іншим.
У свекрів ми прожили 4 місяці. Зараз живемо в гарному будинку, у новій квартирі. Бабуся? Дядько змушений був забрати її до себе. Помістив у якийсь приватний пансіонат. Зі мною він не спілкується.
— Як він тебе лаяв! – повідала мені колишня сусідка з того злощасного будинку, – Мовляв, покинула бабку одну, тепер йому доводиться цю проблему вирішувати, а він, мовляв, усі гроші від продажу бабусиної квартири тобі віддав.
Мені неприємні ці розмови. Так, виходить, що бабусю я кинула, хоча не зовсім так, як розповідав усім дядько. Відвідати її або хоча б дізнатися, чи жива вона зараз, не можу. Брат моєї матері обірвав зі мною всі стосунки.
Що думаєте?
