Ми з Микитою зустрічалися. Рік уже живемо разом. Ми не розписані. А навіщо? У мене є досвід сімейного життя, у Микити – теж.
Мені 33 роки, з нами живе мій син від першого шлюбу, йому 8 років. Микиті 32 роки і в нього є донька, якій 6 років. У нас у планах років через 3 було, що розписуємося і заводимо спільного малюка, якщо вийде.
— Я вже півтора року в розлученні, – розповідав Микита на самому початку нашого знайомства, – зараз я тимчасово повернувся до своїх батьків. А колишня дружина залишилася в нашій спільній квартирі. Мені за неї Галина віддала гроші. Не всі. Частково я списую їй борг у рахунок аліментів.
Микита пояснив, що він допомагає доньці, купує речі, забирає її гуляти кудись. Іноді Галина поблажливо ставиться до того, щоб привезти Христину до батьків колишнього чоловіка, тоді спілкування бабусі, діда і батька з онукою і дочкою відбувається на їхній території.
— У нас із Галиною домовленість: я спілкуюся з донькою і беру участь у її житті, але мама у Христини може бути тільки одна, – сказав Микита вже пізніше, коли ми вирішили з’їжджатися, – тож до тебе додому я доньку приводити не буду.
Ну домовленість, так домовленість. Я, знаєте, теж не рвалася спілкуватися з чужою дитиною і ставати їй «другою мамою». Мені власного сина вистачає, з яким, до речі, у Микити були чудові стосунки, а мій колишній узагалі в моє особисте життя не сунувся.
— Аліменти платить, – сказала я Микиті, коли про колишнього зайшла мова, – зі святами вітає, влітку на 2 тижні на канікули відвозить до себе на малу батьківщину.
Батько моєї дитини після розлучення поїхав у своє рідне місто, квартира двокімнатна мені у спадок дісталася, тож я жила спокійно і впевнено.
— Вибач, – приблизно 4 місяці тому сказав Микита, повернувшись увечері з роботи, – я не один, я з Христиною. У Галини виникли проблеми зі здоров’ям, у лікарню потрапила, а мої батьки поїхали до родичів. Можна Христина поки що залишиться у нас?
Я погодилася. Не звір же я. Христина прожила в нас півтора тижні. У принципі, дочка у Микити спокійна й адекватна. Але, самі розумієте, чужа дитина – це чужа дитина. І звички інші, і їсть не все, і мій власний син був не надто задоволений.
А потім Христина стала в нас залишатися регулярно, раз на тиждень, а то й на два дні.
— Ти особисте життя влаштував? – запитала Микиту колишня дружина, – А мені теж треба. Ні, моя мама не хоче сидіти з нею. Ти – батько, твій обов’язок. Я в будні з дочкою, можу я від неї хоча б у вихідні відпочивати?
Мені це категорично не подобалося. Він влаштував особисте життя, так. Але влаштував його на моїй території. І готувати, прибирати та інше, доводилося мені. Та й це були не всі незручності!
— А я прийшла внучку провідати! – на порозі моєї квартири стояла мама мого співмешканця, – Де там моя внучечка?
І почалися нудотно-солодкі розпитування про те, а чи їла Христиночка, а що їла, а де спала, а чи скупала її тітка Лера на ніч.
— А з чого, – запитую свою «недосвекруху», – я маю купати Христину на ніч? У неї тато є, от і нехай займається.
— Це жіночий обов’язок, – здивувалася мама Микити, – сама подумай, мій син усе ж таки чоловік, а Христина – дівчинка.
— Бачу, – кажу, – що не хлопчик, але я свого хлопчика купала і нічого. А я ж жінка.
Мати Микити промовчала, але всім своїм виглядом показувала, що вона дуже незадоволена. От мені треба споглядати кислу міну чужої тітки, скукожену з приводу чужої дівчинки?
— Микита, – заявила я після того, як його мама пішла, – якщо твоя мама не може без Христини прожити й дня, то чому б Галині не залишати Христину в бабусі з дідусем? Мені, якщо чесно, не дуже приємно терпіти такі візити й розпитування з перевірками: що в мене тут на обід, чи дотримуються правила гігієни щодо твоєї доньки.
— Ну бабуся з дідом це ж не батьки, – розвів руками мій чоловік, – захотіли – взяли онуку, не захотіли – відмовилися. А я зобов’язаний, я – батько.
— Так, – кажу, – але я – не мати. І, пам’ятаю, ти казав, що Христині нема чого бувати в нашій родині, що Галина дуже заперечує проти цього. Власне, на таких умовах ми й сходилися.
Тоді на цьому все й закінчилося. Тривалий час Христина в моїй квартирі не з’являлася, як і її надто турботлива бабуся. А днями знову форс-мажор:
— Можна Христина у нас переночує? Ну нікуди її дівати.
Я погодилася. Хоча справа була в суботу ввечері, а в неділю мені хотілося подовше поспати.
— Микита, – кажу, – мій син у моїх батьків зараз. Тож давай домовимося: вранці ти встаєш, тихенько прикриваєш двері спальні і йдеш на кухню розважати свою доньку і годувати її сніданком.
Він погодився.
— Аааааа, бабуся прийшла!!! – перше, що я почула вранці.
Чула не тільки я, найімовірніше сусіди теж чули. Подивилася на мобільнику час: 07:38. Нормально виспалася, ага. Стоп, яка бабуся? Відповідь на це запитання я отримала рівно через 6 хвилин – пролунав стукіт у двері.
— Леро, – у мою спальню засунулася голова Христининої бабусі, – а в тебе вінчик є? Я оладки Христиночці посмажити прийшла.
Я була розлючена: ночувати онуку мама Микити залишити в себе не могла, а притягнутися так рано через половину міста, щоб посмажити оладки й погратися з моїми нервами – легко!
— Збирайте онуку, – сказала я, – забирайте до себе, шукайте у своїй кухонній шухляді вінчик. Словом, ніяких оладок тут ніхто нікому готувати не буде.
— Хамка! – сказала мама Микити, – Сину, чому ти мовчиш? Твою матір і твою дочку виставляють із дому?
— А що він має сказати? – поцікавилася я, – Я виставляю його матір і його доньку зі свого будинку. Тому що у своєму домі у свій вихідний я хотіла виспатися, а не слухати крики його дитини і споглядати на своїй кухні його маму.
— Але ж і в тебе дитина є! – єхидно зауважила тітонька, – І ти знала, що і в нього дитина є.
— Знала, – підтверджую, – і він знав, що зі мною, у моїй квартирі живе моя дитина. І пішов до мене жити один. І говорив, що нам із його дочкою не варто спілкуватися. І я прийняла це за аксіому.
Чоловік, свекруха і Христина відбули приблизно через 15 хвилин. Я лягла спати. Увечері Микита повернувся з цінною думкою, що ми тепер – сім’я, що можемо розписатися і жити повним життям.
— Я, – каже, – готовий стати батьком твоєму синові. І ти маєш полюбити Христину.
Я не пам’ятаю, коли я таких боргів наробила. Я поставила умову: ніякої Христини, ніякої її бабусі та інших родичів у мене в квартирі не буде.
— Втратиш чоловіка, – попередила мене подруга, – раз зійшлися, так зійшлися. У тебе син, у нього дочка. Тепер діти спільні.
Втрачу? Не страшно. Я вже й сама думаю, як би швидше «втратити». Краще так, ніж знайти купу рідні, купу проблем і нахабну свекруху. Не про те ми домовлялися, коли жити починали. І домовленості порушила не я.
