Ой, так і живемо: молодший Микитка до нас приїжджає зрідка, а старшого Івана нещодавно в магазині зустріли, то повз пройшов, вдав, що не впізнає нас із дідом, – сумно зітхає Тетяна Павлівна.
— Ну що ти хотіла, Тетяно, – співчуває їй приятелька, – тут рідні про людей похилого віку забувають, а ти хочеш, щоб нерідний онук із вами знайомився?
— Та в тому й річ, – хитає головою Тетяна Павлівна, – що ми з чоловіком ніколи не ділили їх на нашого і чужого, адже я Івана з 4-х років виховувала.
Син Тетяни Павлівни одружився з Валентиною 23 роки тому. Всупереч бажанню батьків, точніше батьки нічого й не знали про те, що син знайшов свою долю.
— Йому тільки 21 рік тоді був, – згадує Тетяна Павлівна, – навчався він у іншому місті, ми з батьком і бачили свого Сергійка тільки на канікулах, раз на півроку. Нічого не знали. Випадково, можна сказати, все виявилося.
Тоді Тетяна Павлівна з чоловіком їхали від його сестри, 600 кілометрів від одного містечка до іншого.
— У сестри чоловіка ювілей був, 50 років, – продовжує жінка, – ми були на своїй автівці. На наступний день після банкету, чоловік і каже: давай до сина заїдемо, тут же всього 250 кілометрів. Хоч побачимося.
У гуртожитку Сергія не виявилося, здивований однокурсник дав засмученим батькам адресу сина, де й жив Сергій, а ще його дружина Валентина та її маленький, 3-х річний син Іван.
— Валя старша за сина на 6 років, вони квартиру винаймали тоді, – пояснює Тетяна Павлівна, – ми і сторопіли, і засмутилися: єдиний син про одруження не сказав. Але подивилися, як вони живуть – сльози. Валя не працювала, бо хлопчик хворів постійно, у хаті – нічого немає. Сергійко підробляв, але що там його стипендія і підробітки.
— Я думав, ви будете проти, – мявся син, – не хотів говорити, поки інститут не закінчу.
Валя дивилася з викликом, але батьки не стали ні дорікати, ні сваритися з несподіваною невісткою. Хоча у Тетяни Павлівни і шкребли на душі кішки.
— Мало того, що приховав, – хитає головою жінка. – звісно ми були б проти. Адже Валя свою сім’ю зруйнувала через Сергія. Але що робити, що сталося, те сталося. Жили ми з чоловіком добре, допомагати молодим стали.
Допомагали в усьому: поки Сергій довчався останній рік, батьки фактично утримували молоду сім’ю. А потім, коли син із Валею і маленьким Іваном приїхав у рідне місто, допомога стала ще відчутнішою.
— Ми з чоловіком будинок його батьків довели до ладу, – каже Тетяна Павлівна, – самі туди переїхали, а квартиру залишили синові з родиною. Валя жінка високих моральних цінностей, але й вона бачила, що без нашої допомоги – нікуди, мовчала. Ми з нею не сварилися. Сина на роботу влаштували, Валі теж запропонували гарне місце, тоді в нас тільки так і можна було на нормальну роботу влаштуватися: за знайомством.
— Куди я піду, – сказала невістка, – Іванко не зможе ходити до дитячого садочку, алергія в нього на все. Чи Ви вважаєте, що я і мій син Вас об’їдаємо?
— Валя, – здивувалася Тетяна Павлівна, – та хіба я про це? Просто треба ж працювати, а з Іванком я вдома сяду.
Тетяні Павлівні було тоді якраз 54 роки, вдалося через знайомих оформити пільгову пенсію, та й чоловік її отримував достатньо. Валя вийшла на роботу, поринула в неї з головою, а маленький Іван цілком і повністю опинився під опікою прийомної бабусі.
— І до школи я його водила, – розповідає Тетяна Павлівна, – і уроки робила, і жив у нас тижнями, місяцями, особливо, коли у молодого подружжя зʼявився маленький Микита.
Він прийшов на цей світ через 13 років після старшого брата, дався другий хлопчик жінці нелегко, у матері тривав довгий період відновлення, тож Іван практично осів у сім’ї бабусі й діда.
— В інститут вступили, – раділа Тетяна Павлівна кілька років тому, – на бюджет вдалося. Але скільки нам цей бюджет коштував! Репетиторів брали з 4-х предметів. І тепер Іванкові то одне треба, то інше, а ще Микитка росте. Але нічого, все здолаємо, у нас такі гарні онуки!
На той час чоловік Тетяни Павлівни був уже на пенсії. І старший онук був, здавалося, до людей похилого віку набагато ближчим за молодшого, рідного. І ось побачиш…
— Два роки тому син раптово від Валі пішов, – похмурішає Тетяна Павлівна, – я не знаю, що там йому в 42 роки в голову стукнуло. Квартиру, яку ми йому подарували, підписав на Валентину і дітей, зібрав одяг і пішов. А що ми? Хто нас слухає?
Ні, Сергій не прийшов до літніх батьків, посада й заробітки дали йому змогу взяти з невеликою іпотекою окреме житло для себе і своєї нової дружини.
— Ну як не приймати…- розводить руками Тетяна Павлівна, – він нам син. Приймаємо ми і його, і його нову дружину, зараз дитину вона чекає. А Валя образилася, назвала нас із дідом зрадниками і синів так налаштовує.
Микиті 11 років, він бачиться з батьком, нечасто, але приїжджає до бабусі з дідом. А ось Іван образився на Сергія міцно, а заразом і викреслив зі списку родичів дідуся і бабусю, які його фактично виростили.
— А хто ви йому? – з викликом сказала Валентина, якій колишня свекруха спробувала дорікнути, – Був у мене чоловік, були і у Івана баба з дідом, а тепер що? Спасибі Сергію скажіть. Він нас зрадив.
— А сама колись теж вчинила так із першим чоловіком, – каже Тетяна Павлівна, – я сина не виправдовую, але він тоді був неодружений, а Валентині прилетів бумеранг. Але Іванко тут до чого? Йому ми що поганого зробили?
— Ось так завжди і буває, – каже Тетяні Павлівні приятелька, – а нічого було до чужої дитини душею прикипати. Було вигідно – були баба з дідом, а тепер – ніхто. Ось і син мій узяв за себе з дитиною пані, я йому одразу сказала, що не збираюся перед його пасинком розстелятися. Чужий – він і є – чужий.
Як думаєте, у чому справа? У тому, що чужий? Чи в тому, що не дуже мудрий?
Мине час і Іван зрозуміє? Чи й справді, нічого було до хлопчика прив’язуватися, тоді й розчарувань би не було?
