Вирушаючи в гості до сина з невісткою, Ніна тягла з села повні сумки заготовок. Їй належало кілька тижнів пожити в столиці заради проходження медичних процедур. Сидіти на шиї пенсіонерці не хотілося, та й з порожніми руками їхати здавалося великим нахабством, ось і везла результати своєї праці.
— Не варто було так турбуватися, – без радості оцінювала гостинці невістка Наталя. – У місті все можна купити, ви даремно спину рвали.
— Так це все домашнє, своє, – з гордістю розставляла банки Ніна. – Я все літо готуванням займалася, щоб було вас чим порадувати потім.
— А ми таке не їмо, – буркнув онук Дмитро, який пробігав повз.
— Як це? – не зрозуміла пенсіонерка. – Невже не подобається вам моя їжа, ви що, викидаєте?
— Нічого ми не викидаємо і за все вдячні, – намагалася заспокоїти її Наталя, дивлячись на десятирічного сина незадоволеним поглядом.
Ніна заспокоїлася, розмістилася у квартирі й зайнялася своїми справами. Невістка до готування її не підпускала і сама постійно на кухні возилася.
— Давайте так, коли ми до вас у гості приїжджаємо, тоді ви нас пригощаєте, а зараз наша черга, – говорила Наталя. – Ви рідко приїжджаєте до Києва, тож справами своїми займайтеся і відпочивайте.
Ніна особливо й не втручалася, оскільки готувала невістка смачно й ситно.
— А що ви за три дні так жодного разу не відкрили соління мої? – заметушилася Ніна перед черговою вечерею. – Я так старалася, за новими рецептами всього наготувала і вам привезла, щоб порадувати.
— Так зима велика, потім з’їмо, а поки що не хочеться, – заспокоював Єгор матір.
Ніна наставити не наважувалася і порядки свої встановлювати не збиралася, просто не розуміла такої принциповості і вважала, що родичі могли б хоча б щось спробувати, щоб її похвалою вшанувати.
Через кілька днів знову цю розмову підняла, у підсумку Єгор відкрив якось салат і понуро колупав виделкою в тарілці, переконуючи, що йому дуже смачно. Турботлива бабуся вирішила й онука порадувати, тільки не вийшло.
— Минулого разу ми ці солоні кавуни викинули в сміття, а тепер я це їсти маю? – не розумів він, дивлячись запитально на матір.
— А чому викинули? Що не так було? – одразу почала турбуватися Ніна.
— Мабуть, банку погано було закручено, ось і зіпсувалося, – виправдовувалася Наталка.
— Потрібно було сказати, я б вам ще більше привезла, – переживала Ніна.
Потім Ніна вирішила в онука подробиці вивідати.
— Скажи мені правду, я не ображуся, – попросила вона. – Тобі зовсім не подобається, як я готую?
— Нормально, ба, – неохоче відповідав він. – Просто я не все люблю їсти і мама зазвичай готує мої улюблені страви.
— Але ж будь-яку кашку або макарони з помідорчиком і огірочком із баночки смачніше буде, – переконувала вона онука.
— Ну не знаю, ми твої закрутки взагалі не їмо, звикли свіжі овочі купувати цілий рік, – чесно розповідав хлопчик.
— А куди ви всі мої гостинці діваєте? – не розуміла бабуся.
— Сусідам віддавали, тато на роботу забирав, а ми таке не любимо, – відверто розповідав хлопчисько.
— Значить, їжа моя вам не смачна? – з тремтячим голосом висловлювала потім Ніна синові та невістці.
— Чому не смачна? Усе нормально, – виправдовувався Єгор.
— Настільки смачно, що всі банки чужим людям роздаєте, – намагалася вона не плакати.
— Зрозумійте нас правильно, – вирішила перехопити ініціативу Наталя. – У консервації немає нічого корисного, а ми стежимо за харчуванням, і взагалі, просто не любимо це і все.
— Ну треба ж, які круті столичні жителі, гостинці з села їм не підходять за статусом, – бурчала вона.
— Статус, мода тощо тут абсолютно ні до чого, – не здавалася невістка. – Просто в нас свій раціон, інша культура харчування та смаки. Ми ж постійно просимо вас не тягнути сумки, а прямо сказати не могли, бо боялися образити.
Не допомогла ця розмова, все одно Ніна образилася, засмутилася, і, закінчивши всі справи в столиці, додому засобиралася. Син із невісткою вмовляли погостювати, та вона не захотіла і невдовзі поїхала додому.
— Тепер переживай про матір, – бурчав Єгор. – Хоч справді починай ці соління, приготовані в промислових масштабах, споживати.
— Ага, а потім починай лікувати підшлункову залозу, – не здавалася Наталя. – Може й краще, що так вийшло. Зараз трохи по нервує і заспокоїться. Зате перестане своє здоров’я цими заготовками гробити, а ми потім не знаємо, кому їх прилаштувати.
Єгор переживав, телефонував матері часто, влітку в гості обіцяв приїхати. Теми болючої більше не порушували, тільки пенсіонерці від цього легше не ставало. Звикла вона з весни до осені про землю дбати, врожаї збирати й займатися консервацією. А виявилося, що це нікому не потрібно. У погребі стояли десятки чи сотні банок, у бочці квасилися огірки і капуста, а їсти все це добро було нікому.
— Ось так живеш усе життя для дітей, а на старості опиняєшся їм не потрібен, – скаржилася вона сусідці. – Я в ці заготовки душу вкладаю, щоб їм було, що поїсти у своїй столиці, а все одно не так: занадто жирно, гостро, солодко тощо.
— Ну, ти дітей не звинувачуй, – виправдовувала їх Лідія. – Не може всім подобається одне й те саме, смаки в усіх різні. Мені дуже подобається, як ти готуєш, їм подобається щось інше, але це не причина для конфліктів.
— Хотіла б я подивитись, якби твої онуки й діти подібне викинули, – бурчала Ніна.
— Пережила б, і тобі немає причин так засмучуватися, – не розуміла її сусідка. – Скажи спасибі, що тактовно поводилися і боялися образити, поважають, значить.
— Так мені ж хочеться їм допомогти якось, узяти участь у їхньому житті, – не могла зрозуміти такий спокій Ніна.
— Тоді можеш свої заготовки на ринку продавати, їх там швидко розберуть, – радила їй жінка. – Я так давно роблю зі своєю корівкою: молоко, сметану і сир продаю, грошики складаю, а потім онукам подарунки роблю.
— Серйозно пропонуєш? – сумнівалася пенсіонерка.
— Звичайно, – відповіла Ліда. – У мене ж теж у місті син і дочка зі своїми сім’ями живуть, тож розумію тебе чудово. У них свій уклад, правила і звички, нам залишається тільки мудрість проявляти.
Ніна над словами сусідки подумала, і почала потроху свої шедеври в містечко найближче возити на ринок. Спочатку соромилася і хвилювалася, потім пораділа, що постійні покупці з’явилися і приходять не один раз заради покупки.
— Мамо, якщо для тебе так важливо возитися з цими банками, я готовий трохи взяти,- сказав через деякий час Єгор, приїхавши до матері в гості. – Тільки не потрібно все в таких масштабах готувати, добре?
— Так, а я ж вам уже нічого не кажу і не пропоную, – говорила вона спокійно. – І взагалі, мені ніколи ображатися, у мене тепер свій бізнес.
— Не зрозумів, – розгубився Єгор.
— Нічого для вас цікавого, – не хотіла вона в подробиці вдаватися. – Дімці на весілля вирішила почати збирати, ось і все.
— Так йому тільки десять років, зарано якось, – не розумів Єгор.
— Ну, мені ще збирати треба довго, тож поки сили є, буду займатися справою, а там видно буде, – міркувала Ніна.
