Заміж Віка не хотіла взагалі, ну зовсім не хотіла, абсолютно.
Маючи не дуже позитивний досвід усередині своєї сім’ї, твердо вирішила, що, як мама, терпіти якусь особину, що псує нерви, поруч із собою не буде, тому зустрічалася вона, з ким хотіла, де хотіла, і голову собі заміжжям не морочила.
Ця її вільна поведінка якраз-таки дуже подобалася протилежній статі, і вона, ця сама «стать», клювала на неї дуже бурхливо.
До Віки постійно хтось «клеївся», просто просив телефончик і незмінно згадував про погоду.
Віка вже навіть перестала одягатися в «найошатніше» і перейшла на «повсякденне» спортивне. «Кльов» не зменшився, спортивні штани начебто спеціально вип’ячували всі достоїнства фігури Вікторії і приманювали «риб».
Віка відбивалася як могла.
Але періодично приймала короткочасні залицяння для урізноманітнення дозвілля.
Коли їй набридало чергове «дозвілля», вона йшла до сусіда Мишка, і вони до пізнього вечора ганяли чаї, обговорюючи перипетії своїх поточних життєвих обставин.
Мишко був другом дитинства і тому був своїм, рідним, такий собі простодушний хлопець і та сама «жилеточка», в яку Віка не соромилася розвісити за необхідності сльози і соплі.
Мишко був таємно закоханий у Віку, але… знаючи її життєві пріоритети, про свої почуття мовчав і вичікував того самого дня, коли у Віки відкриється інстинкт продовження роду, щоб опинитися вчасно під рукою і встигнути запропонувати руку, серце та інші запчастини свого організму, поки хтось інший не скористався моментом.
Момент настав несподівано.
Точніше, не той самий, якого вичікував Мишко, а дещо інший.
Якось увечері Вікторія прийшла зовсім не в гуморі, з ходу грюкнула на старенький кухонний стіл квитки: «Ось! І що тепер робити? Ця Вірка мене підвела! Зібралися на море, а в неї апендицит стався! У мене вже і валізу зібрано, і відпустку підписано». Схопивши голову руками, завила…
Мишко, який щойно розмірковував про те, чи потрібна йому відпустка цього року, чи картоплю в батьків на дачі, куди вони переїхали жити, він спокійно викопає у вихідні, раптом стрепенувся: «Віко, не все втрачено! Я якраз іду у відпустку і можу скласти тобі компанію в підкоренні хвиль!»
Віка відчула сплеск радості, але тут же охолола:
— У нас же там одна кімната на двох заброньована!
— Ну-у-у… тебе не бентежить моя присутність, ось, наприклад, зараз?
Віка окинула поглядом Мишка в його заношених старих шортах і вічнозеленій майці з часів школи.
Прикинула, що ліжка там два роздільні, а в кімнаті їм потрібно буде тільки переночувати… раптом погодилася.
Мишко, який не брав тисячу років відпустки, вельми здивував начальника відділу, коли повідомив про нагальну необхідність відбути туди, до того ж невідкладно, через… квитки на море.
Начальник не посмів відмовити.
Квитки виявилися на дві нижні полиці, але Мишко абсолютно зачарував двох літніх пані, поступившись своїм місцем, коли одна з них так і не змогла підкорити верхню полицю.
Мишко взагалі на всіх справляв незабутнє враження, він бігав панянкам за окропом, подавав руку на зупинках охочим спуститися на перон.
Провідниця, раз у раз стикаючись із ним у коридорі, якимось незбагненним чином стискала простір, через що її «форми», що туго вміщалися у її форму, незмінно упиралися у Мишкові груди, викликаючи у Віки напад власництва й обурення від «замаху» на її Мишка, якого вона звикла вважати своєю безроздільною власністю.
Господиня, побачивши в себе на порозі замість двох дівчат, Віку і «різностатевого» з нею друга, спершу хотіла розірвати домовленість, але, вражена наповал чарівністю Михайла і його ж «паперовою індульгенцією», що щедро позолотила немолоду ручку господині, махнула рукою: «Ну так… справа молода, звісно». І відбула в надра свого немаленького господарства, що приносить непоганий літній прибуток.
Погода обіцяла бути прекрасною весь відпускний період, і тому настрій Віки був радісним.
Заселившись у звичну прибудову, яку знімала щороку, вона одразу ж змусила Мишка перетягнути столик із кухні в кімнату, а друге ліжко з кімнати втиснути між холодильником і стіною, Мишко корився беззаперечно.
На пляжі, густо населеному засмагаючими тілами всіх мастей і вікових категорій, він одразу ж став популярним серед сусідньоприхильних пані. Він ввічливо і по-доброму пропонував усім охочим панянкам принести «морозиво», водичку або ще якусь дрібницю з місцевого бару.
Віка вже не раз пошкодувала, що попросила принести їй морозиво.
Тепер раз у раз лунало: «Михайлику, принеси дамам холодненького», «Михайлику, поправ нам парасолю..»
Увечері, накупавшись, засмаглі і ситно пообідавші в кафе по дорозі з пляжу, Віка влаштувала Мишкові рознос.
Чоловік навіть здивувався.
А пізно ввечері, лежачи у своєму кухонно-холодильному куточку під зітхання і бурчання старого холодильника, раптом зрозумів: його ревнують!
Це відкриття здивувало і потішило водночас, і Мишко вирішив спробувати себе на терені «залицяльника».
“Територія” здалася не відразу, Віка, щойно помітивши якусь активність з боку Мишка, одразу ж назвала його зрадником дружби і сказала, що якщо він не перестане корчити з себе нареченого, то вона стане до нього байдужою понад міру.
Мишко зменшив оберти і став знову простодушним товаришем.
За три дні до закінчення відпускного купання і засмагання Віка запропонувала піти гуляти берегом, проводити сонце і попрощатися з морем без натовпу людей…
Наодинці з хвилями, шурхотливою галькою і смачним морським повітрям.
Вони довго-довго йшли берегом, поки не вийшли на зовсім безлюдний пляж, їм уже залишалося піднятися в «людну» частину селища, як вечір несподівано перестав бути сумним.
Звідкись налетів вітер і пригнав хмару, з якої тут же, кілька разів гримнувши, хлинула злива.
Мишко за перших підозр на водяні процедури зорієнтувався на місцевості і, підхопивши Віку під руку, затягнув під старий облізлий човен.
Там було темно і тісно, Мишко притиснув до себе Віку, яка пахла морем, сміялася, захекалася і тяжко дихала. Він ще ніколи не був таким близьким до Віки, і від цього в нього запаморочилося в голові.
Від кружляння в голові Мишко втратив свою голову і став просто хлопцем, давно закоханим і від цього розпусним…
Він притягнув Віку до себе міцніше і поцілував. Поцілував він її неодноразово, палко і зовсім не по-дружньому, а цілком собі по-дорослому. Віка несподівано для себе втратила контроль і раптом відчула себе безмежно щасливою.
Дощик скінчився так само несподівано, як і почався. Однаково промоклі й замерзлі, вони вийшли на дорогу і зловили авто.
На задньому сидінні притулилися одне до одного, щоб зігрітися, Мишко, відчувши відсутність опору, знову перетворився на «хлопця» і знову поцілував Віку нецнотливим поцілунком. Віка промовчала і… не стала вимовляти Мишкові про його поведінку.
Добігши до своєї прибудови, вони не ввімкнули світло, а…
А розділили на двох Вікине ліжко, несподівано непогано вмістившись на односпальному місці до самого ранку. Наступного дня на пляжі тітоньки, які звикли до «Михайлика», трохи засмутилися, не заставши молоду пару на звичному місці.
«Мабуть, поїхали», – вирішили вони.
У день від’їзду Мишко і Віка раптом згадали про дві не зібрані валізи, абсолютно спустошений холодильник, який ображено пихтів і постукував порожнім пузом.
— Непогано б уже й пообідати! – зауважив Мишко, про всяк випадок здійснивши порожнинний огляд надр холодильника, вони були порожні…
Швидко зібравшись і здавши господині ключі, від притулку що несподівано об’єднав їхні серця, пішли скоротати час у ресторанчику.
У купе цього разу на верхніх полицях їхали двоє хлопців, які міцно заснули, як тільки потяг рушив, і тому Мишкові не довелося поступатися своїм нижнім місцем. Вони з Вікою дивилися один на одного, і кожен думав свою думку. Віка про те, «що було б непогано вже подумати про продовження роду». А Мишко про те, що «іноді корисно бути терплячим і не губитися, коли сама природа допомагає тобі в твоїх почуттях».
Велике місто зустріло їх шумом, людською метушнею і… окинуло Віку холодним розумом.
Вона, зістрибнувши на перон, несподівано перетворилася знову на «гарбуз» із «карети», що засяяла, і крикнула Михайлу: «Те, що ми вмістилися на одному ліжку, ще нічого не означає!» І, бадьоро підхопивши валізу, потопала попереду нього в бік метро так, наче вони зовсім тільки що в купе не трималися за руки, ніжно дивлячись в очі одне одному.
Мишко знизав плечима і, вирішивши для себе, що ще не вечір, потопав слідом.
«Ще не вечір» тривав несподівано довго.
Спочатку Мишка відправили у відрядження налагоджувати обладнання і навчати персонал у далеке від дому містечко.
А потім Віка перестала заходити «на чай».
Мишко навіть після приїзду з відрядження кілька разів заходив до Віки і вимагав аудієнції, озброївшись красивим букетом, але… Віки мама, яка відчиняла двері, робилася кам’яна обличчям і голосом робота відповідала: «А Вікуся у від’їзді», Мишко вручав букет мамі і відбував у свою квартиру вище поверхом.
Він трохи нервував і вже було подумав, що Віка зовсім збожеволіла зі своїми принципами. Мишко навіть вирішив почати палити, щоб, як його колеги, «перекурювати» цю проблему, сподіваючись, що вона якось вирішиться сама собою.
Тримати в роті цю димлячу смердючку було вкрай незручно і дивно, але Мишко сміливо чиркнув сірником і втягнув у себе дим.
Далі він так і не зрозумів, що було спочатку: Віка, що з’явилася з-за рогу, чи дим, що їдко заповнив легені і стиснув йому горло…
Загалом… Мишко подавився, поперхнувся і задихнувся одночасно.
Він шумно видихнув і закашляв, кашляв Мишко так страшенно, що Віка, забувши про свої тривожні думки, що заповнювали голову дорогою додому від лікаря, влетіла на Мишка поверх, навіть минаючи ліфт, яким останнім часом користувалася постійно.
Мишко відчинив, усе ще не перестаючи кашляти.
Віка одразу хляснула його по спині і наказала: «Дихай!»
Продихавшись, Мишко втупився на «факт», що випирав, і ледве не позбавив його дихання разом із випробуваною поганою звичкою.
— Віко, ти чому мовчала? – незвично суворо запитав Мишко, маючи на увазі частину тіла Вікторії, яка злегка випирала і явно була кимось населена, за припущенням Мишка, не без його участі.
Віка закотила очі в стелю:
— Не починай, Михайле, ти ж знаєш, заміж я не хочу! Ось ці чоловічі шкарпетки і борщі – це все повз мене! Та й раптом ти станеш пиякою, що палить, і будеш псувати нам із донькою життя?
— Із донькою?! – мало не задихнувся Мишко, – я завжди мріяв про доньку!
— Так, тільки сьогодні дізналася, це дівчинка.
Мишко обійняв Віку так сильно, що вона знову забула про принципи і…
Вони знову розділили тепер уже ліжко Михайла, перетворивши його на двоспальне.
У РАЦСі Мишко навідріз відмовився бути чоловіком Бондаренко і твердо наполіг, щоб Бондаренко перекваліфікували на Коваленко за його паспортом, де чітко було вказано: Коваленко Михайло.
Він уже уявив себе батьком Коваленко Дарини, через що був дуже важливий і серйозний.
Віка, яка абсолютно не бажала ставати дружиною, здалася і погодилася бути мамою Коваленко Дарини.
Поміняти паспорт Віка, звісно ж, забула, та й коли, якщо вона то працювала, то виносила мозок Мишкові ремонтними роботами в його квартирі, згуртувавши навколо себе команду з його ж батьків, які, закинувши дачу, активно перетворювали колишню холостяцьку кімнату на житло маленьких принцес.
Мишко тільки встигав видавати грошові знаки і дивуватися, приходячи з роботи, квартирі, що перетворювалася.
Лікар зробила запис в картці і припустила, що «чекати залишилося недовго, вага хороша, показники теж».
— Ну ось, Бондаренко, скоро вже й поїдеш за своєю донькою!
— Так, за Коваленко Дариною! – підтвердила Віка.
— Ех, молодь, – зітхнула лікарка, – а ми раніше з дітьми одного прізвища були.
Віка підняла брови і…
— Боже! Я ж не поміняла паспорт!
Отримати новенький паспорт Віка Коваленко встигла якраз за кілька днів до моменту відбуття в лікарню.
Вони якраз напередодні з лікарем акуратно виправили прізвище в «обмінці».
Дар’я Коваленко з’явитися на світ уночі. Трохи помучивши Віку, вона голосно сповістила світ криком, але досить швидко заспокоїлася, набравши всі належні бали за шкалою для немовлят.
Віка, так втомлена ставати мамою, спала, в коридорі відділення хтось бігав, когось кликав, дівчатка сусідки перемовлялися, ділячись враженнями.
Нарешті вона змогла розімкнути очі.
У цей момент у палату заглянула медсестра: «Дівчата, хто Коваленко?»
Дівчата знизали плечима, Віка теж.
Медсестра вибігла в коридор і крикнула: «У якій палаті в мене Коваленко, не знайду її!» На посту відгукнулися, через секунду медсестра знову заглянула, попросила назвати свої прізвища.
«Чуб», – відповіла дівчинка біля вікна. «Сидорчук» – відгукнулася друга.
«Бондаренко!» – видихнула Віка.
Медсестра знову зникла в коридорі.
За дверима знову пролунало: «Коваленко! Де в мене Коваленко? Чия дівчинка Коваленко 3100 грам 48 сантиметрів о 02.00 зʼявилася?»
«Коваленко? Дівчинка?» Віка, остаточно прокинувшись, пробурмотіла:
«Коваленко Даша – це моя дівчинка! А я, отже, Коваленко!»
Дівчатка-сусідки переглянулися.
«Ех, прізвище ж нове… ніяк не звикла ще я!»
І закричала в коридор: «Коваленко – це моя дівчинка! Це я, Коваленко, о 02.00 дівчинка, 3100/48 сантиметрів! »
А «заміж» у Віки вийшов дуже навіть непоганий, Мишко так і не навчився палити і пити, зате він навчився бути найлюблячішим татом і чоловіком, який іноді ставав простим душевним товаришем, підручною жилеточкою і навіть щедрим гаманцем, так доречно з’являвшимся у магазинах, де Коваленко Віка і Даша тішили себе покупками.
