Моя мама зараз у лікарні. На роботі, в колективі всі знають про те, що мама виростила мене одна, будучи вдовою, точніше не мене, а нас із братом. Тільки брата давно вже немає і після цього маму немов підмінили. Мені було тоді 24 роки, а братові 27. Сім’ю він не встиг завести, а я планувала вийти заміж.
— Давай трохи почекаємо, – попросила я тоді ще нареченого Антона, – я не можу зараз ось одразу взяти й заявити мамі про радість, їй не до того.
Антон погодився почекати, і ми ще рік із ним зустрічалися, бо піти й залишити маму в такий важкий для неї період я ніяк не могла.
— Мама, – оголосила я їй нарешті про своє рішення, – ми з Антоном подали заяву в РАЦС, ми не будемо влаштовувати галасливих урочистостей, просто замовимо столик у ресторані, будуть пара наших друзів і приїдуть його батьки.
— Мені зараз зовсім не до урочистостей, якими б скромними вони не були, – сказала мені мама у відповідь, – як ти можеш взагалі думати про весілля, коли в сім’ї таке горе.
Я намагалася м’яко сказати мамі, що мені треба жити далі, та й їй теж. Мама не хотіла слухати. У результаті, в ресторан вона не пішла. Батьки Антона дуже здивувалися, що сваха не забажала бути присутньою, все ж таки рік – термін пристойний, а в неї залишилася одна донька.
— Важко буде Антону з такою тещею, – сказала мама мого чоловіка, – та й тобі не солодко доведеться. Якщо що – просіть допомоги, ми вас не залишимо.
Антон у столиці свого житла не мав, винаймав квартиру, тому було вирішено, що я просто перевезу свої речі до нього. Коли мама почула, що я переїжджаю до чоловіка, то вона закотила істерику.
— Я все втратила, – кричала вона, – тепер і єдина дитина, що залишилася, мене кидає, що вам у цій квартирі місця мало? Зрозумій, я не можу залишитися одна.
Я поговорила з чоловіком і на другому тижні після весілля ми здали господині ключі і перебралися жити до мами, у нашу трикімнатну квартиру, яку купив ще мій батько. Одразу скажу, моя мама була пекельною тещею, і я розумію, як важко довелося Антону в ті півроку, які ми прожили з мамою під одним дахом.
— Дивитися не можу, як він їсть, – гидливо морщилася мама, – як востаннє.
А Антон просто був голодний, прийшов із роботи, та ще й дорогою забіг на підробіток, він у мене по комп’ютерній частині фахівець. Але мій чоловік не так або не те їв, не так ходив, неправильно поводився, навіть на дивані біля телевізора неправильно сидів. Причому, все це висловлювалося не тільки мені, а й знеособлено йому.
— Зрозумій, – намагалася я пояснити чоловікові, – вона сина втратила, а ти його ровесник, пройде, потерпи.
Але не проходило, тільки гірше ставало.
— Світлано, – зателефонувала свекруха, – я все розумію, але мені він теж син, і мені боляче, що він живе в таких гнітючих реаліях. Хочеш рятувати свій шлюб – йдіть від свахи. Ми з батьком грошей дамо на перший внесок, так, боргова яма, але це краще, ніж неминуче в таких умовах розлучення.
Я була в положенні, страшнувато в іпотеку вступати при тому, що скоро буде малюк і одна зарплата.
— Світланко, – сказав чоловік, – я так не можу більше жити. Якщо не йдемо від тещі разом, я піду один. Я візьму підробітки і ми впораємося.
І я погодилася, витримавши всі крики й невдоволення мами.
— Я більше ніколи не хочу бачити твого чоловіка, – заявила вона, – можеш приходити, я допомагатиму з онуком чи онукою, але я у вас бувати не маю наміру і чоловіка свого сюди не тягни.
Сказано – зроблено. Так і жили. Зʼявився син, я з ним бувала в мами, але жодних візитів її до нас у дім і жодних спільних відзначень свят. Вони з Антоном навіть привіти одне одному жодного разу не передали. Це мене, звісно, обтяжувало, але в іншому все було нормально. Грошей Антон на нас та іпотеку заробляв, тож через 7 років після появи сина я пішла за другим сином.
— Так навіть краще, – сказав щасливий Антон, – два хлопчики, не потрібно буде думати про окремі кімнати.
Так і вийшло, зараз молодшому 5 років, я вже працюю, старший у школі вчиться. Ми навіть змогли меблі поміняти. А нещодавно мама захворіла, раптово і дуже важко. Скажу відразу, що жити одна вона вже ніколи не зможе.
— Грошей дам, скільки зможу, скільки буде потрібно дати постараюся, – сказав Антон, – але сам до неї не піду. Нікому з нас через стільки років це не потрібно.
Я спочатку навіть боялася сказати чоловікові, що нам доведеться забрати маму до себе або переїхати з дітьми до її трикімнатної квартири, тому що вона потребувала догляду і нагляду, але рано чи пізно ця розмова мала відбутися.
— Знайди доглядальницю, влаштуй її в спеціалізований заклад. На що? Та продайте її квартиру, мені вона даром не потрібна. Я туди жити не піду і в себе її бачити не хочу, – сказав Антон.
А я божеволію, як це, за моєю рідною матір’ю доглядатимуть чужі люди? Або я відправлю її в будинок інвалідів? Але чоловік непохитний:
— Підеш туди жити, вважай, що ми розлучилися. Дітям допомагатиму, квартиру поділимо справедливо. Я все пам’ятаю. Тож обирай.
Вирішувати треба швидко, а я в повному розпачі. Виконаю дочірній обов’язок і залишуся з двома дітьми без чоловіка? А чоловіка я люблю, та й дітей без батька залишати – не діло.
Як бути?
