Марія поверталася з роботи з повними пакетами провізії. Дорогою зайшла в магазин, щоб не виходити вже цього осіннього похмурого вечора з дому.
Вона піднімалася сходами на свій другий поверх і побачила нового сусіда, який спускався вниз із маленьким песиком. Собака обнюхав ноги Марії і потягнувся до пакетів.
— Гей, ти що, голодна? Не годують тебе, чи що? – усміхнулася Марійка.
— Доброго дня. З чого це ви взяли? – незадоволено вимовив чоловік, – Тосю, не можна. Пішли гуляти.
Собаченя, осмілівши, гавкнуло кілька разів і побігло до виходу.
— У нас під’їзд самі мешканці прибирають, – сказала навздогін новому сусідові Марія, – тож майте на увазі, що з наступного тижня я вам чергу передаю. Завтра помию підлогу – і черга ваша.
Чоловік здивовано подивився на дівчину.
— Як – самі? Невже немає прибиральниці?
— Будинок невеликий, усього два поверхи, прибираємо самі. Нікого в нас немає, – повторила Марія, – тож чергуємо по тижню, а у вихідний треба мити підлогу.
Чоловік похитав головою.
— Невже не можна найняти нікого? Чи всіх це влаштовує? – знову невдоволено сказав він і вийшов.
— Ось тільки приїхав, а вже претензії до нас. А сам що він може? – забурчала Марія, – ось і найміть кого-небудь, містер Білоручка…
Вона вже стояла в передпокої і знімала плащ.
— Ти з ким там розмовляєш, Марійко? – почувся голос бабусі.
Дівчина пройшла на кухню, і вже скоро звідти почувся аромат вечері, зашипіла сковорідка з котлетами, зашумів чайник.
Бабуся, накульгуючи, увійшла на кухню.
— Як я люблю, коли ти приходиш, серце тішиться… – сказала вона і сіла на своє улюблене місце біля вікна, – новий сусід знову із собакою гуляє. Приємний чоловік, і, здається, самотній.
— Раз із собакою, то вже не самотній… – відповіла Марійка, – а якщо сім’я була, то значить, гарний гусак, якщо залишився один.
— Ну, не скажи. По-різному буває, – заступилася бабуся, – і дружини всілякі трапляються, і чоловіки часом теж хороші.
— Так, от як вибрати справжнього, розумного і хорошого сім’янина? – запитала Марійка, теж виглядаючи у вікно на собаку.
— Це ніяк не вгадаєш: сім’янин він чи ні. Поки сім’єю не обзаведеться. А тобі теж треба приглядати собі пару. Інститут закінчила. Робота є. Залишилося заміж вийти, – посміхнулася бабуся, – заміжньою всяка дівка повинна побувати. І дітей мати.
Марійка нагодувала бабусю і пішла у свою кімнату. Читати не хотілося. Вона взяла віник і совок, і пішла прибирати коридор. «Вимию сьогодні, а завтра здам йому чергу» – подумала вона, накидаючи робочий сірий халатик.
Дівчина прибирала не поспішаючи, наводила чистоту так само, як і в себе вдома, навіть віконце коридору вимила і витерла всі перила. На шум рами, що відчинялася, вийшов новий сусід.
— Ах, це ви тут? – запитав він і поправив на носі окуляри, дивлячись на чисту підлогу. Марія вже закінчувала прибирання.
— Ось якось так. Приймайте, – сказала вона, – утім, якщо зумієте домовитися з кимось, то за вас почергують. Якщо самі не звикли чистоту наводити… Напевно, завжди дружина прибирала?
— Дружини в мене немає. І не було, – відповів чоловік, – мене звати Ігор. Даремно вважаєте мене безруким ледарем. Чергу приймаю. На добраніч.
— На добраніч, – відповіла здивована Марійка і пішла додому.
— Здається, я сусіда образила, – сказала вона бабусі, коли повернулася додому, – і зовсім він не ледащо, а, найімовірніше, навпаки, але подивимося.
Наступного тижня Марія кілька разів бачилася з Ігорем, а Тося вже не гавкала на неї, а виляла хвостом під час зустрічі та дивилася доброзичливо. Марійка теж посміхалася собаці, і кивала сусідові. А той так само незграбно підхоплював свого собаку і трохи кланявся, поправляючи на носі окуляри.
«Дивак якийсь, – думала Марія, – несучасний і смішний…»
Увечері наступного вихідного дня Ігор мив коридор. Він гримів відром, тер кахельну плитку на підлозі шваброю з милом, і коридор до кінця його старань буквально блищав.
— Мабуть, ви перестаралися, Ігор. Не очікували ми від вас такого завзяття. Це вийшло вже генеральне прибирання. А можна трохи й простіше, – посміхалися сусідки. Марія теж похвалила його:
— Ви таку планку чистоти підняли, що нам доведеться теж старатися, щоб відповідати… – сказала вона, дивуючись порядку.
— Та ні, я не завжди такий старанний. Це під настрій, – чесно зізнався Ігор, – можна сказати, старався більше заради вас.
— Заради мене? – дівчина подивилася на нього з посмішкою.
— Ну, щоб ви не подумали, що я ледар, і таке інше… Але вдома я теж прибираю добре, і не тримаю килимів, люблю вологе прибирання, тому що в мене Тося, і вона запрошує вас із нами погуляти… – Ігор почервонів і поправив окуляри.
— Так сама й сказала? – перепитала Марійка.
Ігор кивнув і мило посміхнувся.
— Ну, тоді передайте Тосі, що я піду, щоб краще з нею познайомитися, заодно й про вас розповість.
Вони стали гуляти разом вечорами. А за кілька тижнів на Ігоря чекало відрядження. Він на вечірній прогулянці попросив Марійку доглянути за Тосею, поки він буде кілька днів у від’їзді. Вона погодилася.
— Так ось ти навіщо йому потрібна, щоб за собакою доглядати, – припустила бабуся, – він сам, а собака потребує уваги і догляду.
— Не знаю, бабусю, – задумливо сказала Марійка, – може й так.
— Як не знаєш? А що відчуваєш? Адже коли дівчина подобається чоловікові, цього не приховаєш. По очах видно все, – сказала бабуся, – ти з ним гуляєш чи з його песиком? А своє особисте життя на місці стоїть.
Ігор поїхав, Марія доглядала в його квартирі за Тосею і чергувала в під’їзді. До його повернення вона вимила підлогу і вдома, і в коридорі. А коли він увечері повернувся, Тося стрибала і скиглила від радості, а Ігор був дуже втомлений, але подякував Марійці:
— Величезне спасибі! З мене зараховується, Марійко. Я в боргу. Відчергую, і завжди теж допоможу, чим зможу.
Наступного дня дівчина отримала букет квітів, Ігор поїв її чаєм у себе на кухні, пригощаючи смачним тортом.
— Я закінчив курси підвищення кваліфікації, і мене ставлять на посаду начальника відділу на роботі. Приємно, що помітили мої старання і підвищили… Тож, і за це треба випити чаю! – радів він.
Ігор подарував Марійці парфуми.
— Не вмію робити жінкам подарунки, а дуже хотілося вас порадувати. Ви так мене виручили. Обіцяю, що наступного разу залучатиму родичів.
За кілька днів Марія побачила в коридорі молоду жінку, яка прибирала.
— А ви за кого чергуєте? – здивувалася дівчина.
— За шосту квартиру, – назвала дама квартиру Ігоря.
— Усе-таки найняв. Сам не хоче вже прибирати… – сказала Марія, проходячи повз.
— Та ні, йому просто сьогодні ніколи, він приймає новий об’єкт на роботі та поїхав у сусіднє місто, а я йому допомагаю, ми ж рідні люди… – жінка, підхопивши віник, пішла у квартиру Ігоря.
Марія не розуміла, що відбувається. Хто ця симпатична дама, ким вона доводиться сусідові і чому він нічого не говорив про приїзд родички?
Вона сіла вдома на диван і відчула образу. Ігор здавався їй щирим, відкритим і симпатичним. Як же вона дозволила собі так звикнути до нього, до його уваги та прогулянок вечорами, що тепер ревнує?
Марійка навіть хвилювалася. Вона прислухалася до кожного шереху, чекала на його повернення, але так і лягла спати в невіданні хто ж його гостя. На ранок неділі вона побачила у віконце, що Ігор йшов двором під руку з тією жінкою кудись.
— Дивись, твій із дамочкою красивою гуляє. І до нас не заходить. Тебе не кличе. Оце так тихоня! – прокоментувала бабуся, стежачи за сусідами.
— Ага, вона йому вчора в коридорі прибирала. Знайшов помічницю, значить. А може, сестра його? Молода, красива, вірно… – припустила Марія.
— Із сестрою під ручку навряд чи ходять. А ти що, закохалася в нього? Ех, дурна… Хіба можна першою закохуватися? – вчила бабуся, – спочатку нехай хлопець доведе своє кохання, а потім уже й дівці можна волю почуттям дати. А першою – небезпечно.
Увечері того ж дня Ігор подзвонив у двері Марії.
— Я не піду сьогодні гуляти з Тосею, – невпевнено сказала дівчина.
— Я тебе запрошую не гуляти, а до нас на вечерю. Мама приготувала смачну вечерю і хоче бачити тебе ще раз, – оголосив Ігор.
— Мама? – Марійка широко розплющила очі, – у тебе така молода мама?
— О, це ти їй сама скажеш. Їй сподобається, пішли.
Марійка, Марина Миколаївна та Ігор сиділи за столом і розмовляли.
— Ігор у мене зʼявився, коли мені було вісімнадцять, – розповідала вона, – у нашій родині всі жінки рано дітей заводили. От і думають дехто, що я йому сестра. Смішно, чи не так? Йому двадцять сім, а мені сорок п’ять. А якщо врахувати, що я завжди мала набагато молодший вигляд, ніж у свої роки, то й виглядаємо як брат із сестрою. Це – найкращий і найсмішніший для мене комплімент.
Вечір пройшов привітно, Марина Миколаївна назавтра збиралася їхати в приміське селище, де вона жила і працювала в адміністрації.
— А ви приїжджайте тепер до нас у гості! – запрошувала вона, – ми будемо раді. Ось на наступний вихідний і приїжджайте.
Вони проводили її на автобус і йшли назад пішки через парк, щоб дати побігати Тосьці.
Собака вже любила Марійку, як свою і підбігала до неї частіше, ніж до Ігоря.
— Вона обожнює тебе, – зауважив він, – ти дуже сподобалася і моїй мамі.
Марійка подивилася на нього уважно, і він продовжив:
— Тебе не можна не любити. Ти дуже гарна дівчина… – Ігор поправив окуляри і взяв Марійку за руки, – я так радий нашому сусідству, і що ти змінила моє життя…
— Хіба? – Марійка посміхнулася.
— Я поспішаю додому, бо знаю, що побачу тебе ввечері і буду з тобою говорити… Мені радісно думати, що ти теж напевно про мене думаєш… – плутано говорив він і запитано дивився на неї.
— Ой, ми ж мало не забули купити Тосі корм! Ходімо в магазин, – Марія взяла його під руку і потягнула з парку. Уже сутеніло, перехожих було мало. Тоська обстежувала кущі.
Ігор притягнув до себе Марію і поцілував. У неї запаморочилося в голові, а в грудях затріпотіло.
Вони на кілька хвилин забули про все на світі. А потім, немов прокинувшись від солодкого сну, побрели до магазину, взявши Тосю на повідець.
— Де ти так довго сьогодні блукала? – запитала з порога бабуся.
— Ой, бабусю, здається, я заміж виходжу… – сказала внучка, приголомшивши бабусю таким зізнанням.
— Що? Заміж? Як? Коли ж він тобі запропонував? – засипала вона дівчину запитаннями.
— Щойно поцілував, так і покликав одразу. Так і сказав, що кохає і тільки про мене мріє. Хіба так може бути, ба? – Марійка кружляла кімнатою у вальсі.
— Напевно… Ну, і ти погодилася? – знову запитала бабуся, яка сміється.
— Ага, погодилася… ти ж сама сказала, що кожна дівка повинна побувати там. Заміжня, – відповіла внучка, обіймаючи бабусю.
— Так любиш ти його? Чи тобі тільки заміж хочеться? – допитувалася бабуся.
— Ну, звісно, люблю. Він хоч і не сучасний, і виглядає старшим за свої роки, не те, що його мама. Але він найдобріший, найрозумніший і він кохає мене… – Марійка сіла біля бабусі й запитала:
— Як ти думаєш, у нас складеться щаслива сім’я?
— Звичайно, я навіть упевнена. І ти не сумнівайся. Бо від твоєї віри й любові дуже багато залежить. Та майже все. Поки не зовсім зрозуміло, але потім сама зрозумієш про що я. Мудрість приходить із роками. І любов, якщо вона – справжня любов, стане тільки сильнішою. І людина стане ріднішою з кожним роком… Щастя тобі, Марійко, – бабуся витерла сльозинки, – як же здорово, що ти не поїдеш далеко від мене… Ось щастя…
Після весілля Марія перейшла жити до чоловіка, але двері у квартирах не замикалися.
— Нам залишилося тільки двері в стіні зробити, – сміялася бабуся, – і буде спільна квартира. Ви, якщо що – слухайте, я в стіну постукаю, коли мені від вас допомога знадобиться. Мені так швидше буде!
Бабуся прожила довге життя. Вона дочекалася правнуків – двох симпатичних хлопчаків, які любили сидіти в неї на дивані й дивитися мультфільми. Бабуся читала їм і казки, і часто розповідала історію знайомства мами й тата – у їхньому коридорі, закінчуючи словами: «Доля і на печі знайде», а хлопчаки запитували: «А де у вас піч?» і хихотіли, бо бабуся починала пояснювати сенс приказки, а вони вже не слухали і тікали додому до мами й тата.
