Наступного дня Алла знову зустріла сусідів і помітила, що в Ганни Петрівни на голові з’явилася світло-бузкова хустка, і плащ був ошатним, а дід Сергій замість звичайної чорної куртки був одягнений у сіре стильне пальто, а на його шиї виднівся новий шарф. Люди похилого віку начебто чекали виходу Алли з малюком, і зраділи, коли вона вийшла з коляскою

Бабуся Ганна і дід Сергій були найстаршими в під’їзді. Вони були старожилами чотириповерхового будинку, давно на заслуженому відпочинку, тому всі сусіди віталися з ними шанобливо і запитували про самопочуття. Про що ще говорити зі старими, яким уже за вісімдесят?

Дід Сергій часто сидів на лавочці, поки його дружина Ганна Петрівна готувала обід. Він дивився на дітей, які гралися, і не важко було здогадатися, що дід сумує за дітьми й онуками, які нечасто їздили в гості, бо жили в сусідній області, так склалося.

Ганну Петрівну рідко можна було побачити на лавці, хіба що, коли літня пара поверталася з магазину. Перед тим, як зайти додому, подружжя сідало перепочити за гарної погоди.

Вони знали все про сусідів, особливо наводили довідки про новеньких. Молоді Бондаренки, які нещодавно приїхали, – Алла й Олег – були всім цікаві, тому що лише півроку тому в їхній сім’ї з’явився малюк Антон.

Дитя зʼявилося восени, і люди похилого віку бачили у віконце, як Алла гуляла з коляскою майже за будь-якої погоди, щоб малюк краще засинав.

— Ох, яка сьогодні погода мокра, – шкодувала малюка Ганна Петрівна, – а вона все одно витягла його гуляти… бідненький.

— Багато ти знаєш. Раз так годиться, значить – треба, – визирав на вулицю, щоб подивитися на візок, Сергій Іванович, – значить, лікарі так рекомендують, свіже повітря малюкам потрібне.

Алла бачила інтерес стареньких до сина, і завжди на знак подяки посміхалася при зустрічі. І постійно запитувала про здоров’я.

— Та що там наше здоров’я? – відповідав Сергій Іванович, – скрипимо помаленьку, та й добре. Ось Ганна Петрівна нещодавно ходила в лікарню на денний стаціонар, крапельницю робили. А я лінуюся лікуватися, вдома пігулки п’ю…

Він починав перераховувати свої ліки, і Алла не могла запам’ятати й половини, лише кивала головою від подиву.

Одного разу вона йшла з магазину, а пенсіонери сиділи разом на лавочці. Алла попросила їх трохи постежити за сплячим у візку Антошкою, поки вона віднесе сумку з провізією додому.

Від несподіванки, Ганна Петрівна навіть встала і взялася за ручку коляски, немов на посту.

— Та ви сидіть, а то втомитеся, – прошепотіла Алла, – він спить міцно, а якщо почне прокидатися, то злегка похитайте візок.

— І не втомлюся я зовсім, з чого мені втомлюватися? – теж пошепки відповіла баба Аня, і усмішка осяяла її обличчя.

— Сядь, тобі кажуть, а то мені не видно, – прошипів їй дід Сергій і змусив її сісти.

Подружжя втупилося в малюка, а точніше, в його ніс, що ледь виднівся з-під куточка ковдрочки, і Ганна Петрівна почала ледве погойдувати візочок.

— Бач ти, спить мужичок, і не чує, що мамуся пішла… – ледве чутно сказав дід Сергій, – пам’ятаєш, як і ми колись нашого Валерку няньчили?

— А то… як учора було. Молоді тільки ми були. Здорові, сильні, веселі… Ох, були часи. Вимотало нас… – відповіла Ганна Петрівна.

— Та не ний. Інші до нашого часу й не дожили. А в нас і син, і онуки, і ми поки що на своїх ногах. Бачиш, навіть дитя нам довірили, хоч і ненадовго… – задоволеним тоном прошепотів Сергій Іванович, дивлячись на сплячого Антона.

— Ну, як він? – з під’їзду вийшла Алла.

— А ти б і не поспішала, донечко, – ласкавим голосом сказала Ганна Петрівна, – ми тут так гарно сидимо, і синочок спить, не ворухнеться…

— Спасибі вам, а можна я тоді ще білизну розвішаю на балконі, там якраз машинка закінчила прання. А то ж як він прокинеться, з ним – нікуди. У туалет не відійдеш, – попросила Алла.

— Знаємо, знаємо такі справи. Давай, іди. А ми тут посидимо, – відповіла Ганна Петрівна.

Алла поквапилася додому, а люди похилого віку піднялися й повільно пішли з коляскою дворовою доріжкою. Вони не зводили очей із малюка і посміхалися.

Незабаром вийшла Алла і з вдячністю прийняла малюка.

Наступного дня Алла знову зустріла сусідів і помітила, що в Ганни Петрівни на голові з’явилася світло-бузкова хустка, і плащ був ошатним, а дід Сергій замість звичайної чорної куртки був одягнений у сіре стильне пальто, а на його шиї виднівся новий шарф.

Люди похилого віку начебто чекали виходу Алли з малюком, і зраділи, коли вона вийшла з коляскою.

— Добридень, дорогі сусіди, – першими привіталися Сергій Іванович і Ганна Петрівна, – а ми думаємо, де ж вони? А вони ось і вийшли!

Алла постояла біля під’їзду, поки Антон засинав, і знову дозволила подружжю погуляти з коляскою по двору. Сама вона сіла на лавку і почала говорити телефоном із чоловіком, який був у від’їзді.

Цього разу подружжя з коляскою бачили деякі сусіди, які йшли додому на обідню перерву.

— Ого, та ви ніяк знову дітьми обзавелися? – жартували старші.

— Ой, як добре виглядаєте, – посміхалися молоді.

Алла чула ці привітання і теж раділа за старих. Тепер вона, виходячи на подвір’я, часто бачила їх, які чекали на лавці на прихід її з синочком.

Алла, як і раніше, запитувала своїх друзів-сусідів про здоров’я і помітила, що вони перестали говорити про свої хвороби і ліки.

— Та що про це згадувати? – махала рукою Ганна Петрівна, – головне, щоб діточки малі були здорові, – а нам дивитися на них – уже щастя!

— Ось вірно, зараз весна, годі про хвороби й говорити, – відповідав у тон дружині дід Сергій, – лікарі радять більше рухатися, і бувати на свіжому повітрі, що ми з Антошкою й робимо!

— А де ж ваша палиця, Сергію Івановичу? Здається, ви ж із нею раніше завжди ходили? – поцікавилася Алла.

— Так це було раніше, – зморщився Сергій Іванович, – зима, слизько. Про всяк випадок… А тепер можна й так. Навіть потрібно так. Годі сподіватися на палицю. Треба на своїх ногах міцно триматися.

— Та соромитися він почав. Палиця кожного старить, а ми з коляскою. Ось він за візок тримається, куди краще? – посміялася Ганна Петрівна.

Коли літо вступило у свої права, Сергій Іванович і Ганна Петрівна знову здивували Аллу і сусідів. Вони виходили на прогулянку в яскравих спортивних костюмах, кедах. Пенсіонери здавалися стрункішими, підтягнутими й молодими.

Антон став трохи менше спати, іноді Алла садила його у візочку, і він дивився на всіх, тягнув ручки і вимовляв щось схоже на «баба».

— Чуєш, це він тебе кличе, «баба» каже, – сміявся дід Сергій, – заслужила ти його увагу.

— А як усміхається! Дивись, це він на тебе сміється! – показувала чоловікові Ганна і починала співати пісеньки.

Алла розповідала подружжю про свої домашні справи, ділилася новинами і запитувала про їхніх онуків.

Говорили про все потроху, раділи тому, як росте і розвивається Антон, як впізнає їх усіх і тягне ручки, щоб погратися.

У літню відпустку до Алли приїхали батьки. Вони взяли на себе турботу про онука. Тепер у Антона було товариство «шанувальників», які збираються біля під’їзду. Рідні дід і бабуся потоваришували з Ганною Петрівною та Сергієм Івановичем. Жінки ділилися рецептами, чоловіки згадували старий час, говорили про роботу, риболовлю. Але спільною радістю для всіх був маленький Антошка, який об’єднав різні покоління, різні родини.

Дружба малюка і пенсіонерів тривала. Він настільки звик до баби Ані та діда Сергія, що називав їх, коли підріс, дідусем і бабусею. А старенькі раділи цьому і не приховували задоволених усмішок.

Звісно, молоде подружжя часто заглядало до сусідів, допомагаючи їм купити продукти в ожеледицю або принести ліки з аптеки.

Але відтоді як з’явився в їхньому житті Антон, Сергій Іванович і Ганна Петрівна стали менше говорити про хвороби, а трималися молодецьки, частіше посміхалися і стали дружнішими між собою.

Алла завжди дякувала їм за допомогу, а вони махали рукою і зазвичай відповідали:
— Це Антошці спасибі. Він у нас дух підняв. Якби не він… Ми тепер старіти завчасно не хочемо… У нас попереду стільки цікавого! Правда, Антошко?

Малюк усміхався і відповідав:
“Плавда”.

You cannot copy content of this page