Гаряче липневе сонце пекло вже з самого ранку. Я ще раз зайшла на подвір’я, де мешкали батьки мого двоюрідного брата; від ґанку до лазні та хатинки – все було вкрите дощатою підлогою. Свіжостругані дошки, кольору стиглої пшениці, віддавали ароматом дерева; біля ґанку, біля хвіртки, біля хатинки – стояли молоденькі берізки, зрубані спеціально для такої події.
Біля паркану – кілька лавок; я присіла на одну з них. Мені одинадцять років, я на канікулах у селі в бабусі, і сьогодні весілля мого старшого спорідненого брата і, загалом, це моє перше в житті весілля, на якому я буду присутня. Це був кінець сімдесятих.
Ближче до обіду прийшла моя сільська подружка Свєта, і ми, вже в випрасуваних сукнях, стояли біля воріт, вдивляючись у далечінь, щоб першими побачити ошатні машини.
— Їдуть! Їдуть! – закричали ми, увірвавшись у будинок.
Тітка Валя – Сашка мати – схопивши коровай, вийшла з дому. Коровай був на вишитому рушнику, зверху, на хлібі, як корона, височіла сільничка. Оточивши господиню хати, родичі тіснилися ближче, ну, а ми зі Свєткою з жадібністю впилися очима в наречену.
Ні, брат у мене теж гарний – у чорному костюмі та білосніжній сорочці, з квіточкою на піджаку, високий, чорнявий, кароокий – уся рідня милувалася і пишалася ним. Але ось наречена – це ж для нас зі Свєткою – царівна з казки. Біла довга сукня, з-під якої визирали туфельки, струменіла по її дівочій фігурі; на акуратно покладеному світлому волоссі – весільний вінок, до якого була прикріплена ніжна, як хмара, фата.
Наречений із нареченою відкусили від короваю по гарному шматку хліба, у мого брата шматок виявився більшим, це й було приводом сказати, хто буде в домі господар. Гості обсипали молодят пшеницею і монетками, щоб багато жилося. Усі пішли до хати, де літерою «П» стояли столи, накриті білосніжними накрохмаленими скатертинами, і ломилися від сільських страв.
Нас, дітвору, найбільше приваблювали солодощі: золотистий хмиз, пироги, политі зверху густою сільською сметаною, збитою з цукром.
Далі всі пили, їли і кричали: «гірко», а наречена, прикриваючись фатою, по-справжньому соромилася весільного поцілунку з нареченим (а взагалі-то вже з чоловіком, адже вони розписалися).
Нас зі Свєткою вся ця застільна процедура не дуже-то приваблювала. А ось коли всі вийшли у двір на дощату підлогу, почалося найцікавіше.
Гості, заряджені сільським напоєм власного приготування, готові були співати і танцювати (музику ще заздалегідь встановили на вулиці). Заграв магнітофон – ще той, котушковий, молодь першою почала танцювати. Ми зі Свєткою спробували теж покрутитися серед дорослих, піддавшись загальним веселощам, а потім знайшли місце на лавочці й сіли, щоб перепочити.
— Ні, не те весілля, – почули ми поряд, – не те, що раніше, – сказав дід Іван – далекий родич моєї бабусі.
— Чому не те весілля? – запитала я діда Івана.
— Та хіба так танцюють? Кривляння одне! – І дід Іван, відвернувшись убік, сказав: – Тьху, срамота одна.
— А нам подобається! – хором відповіли ми.
— От раніше – які весілля були! Без ваших цих торохтілок, що музику крутять.
Не знаю, скільки б часу бурчав сивочолий дід Іван, але серед гостей з’явився гармоніст, і всі розійшлися, подали йому табурет (окреме місце для гармоніста на гулянці – це все одно, що трон для царя). Гармоніст, до речі, був молодий, йому всього років вісімнадцять, але вже всі знали, що якщо Сергій бере в руки гармошку, то всидіти неможливо.
Магнітофон одразу вимкнули. Серьога-гармоніст розгорнув гармошку… і почалася танцювання під завзяті коломийки гостей.
Ніколи не забуду, як же вона танцювала! Наречена! Дружину мого брата звуть Інна – вона зовсім не сільська, завжди жила в місті, але в танці анітрохи не поступалася сільським. Злегка притримуючи поділ сукні, Інна вистукувала каблучками по дощатій підлозі в такт музиці. Дивно, але першою в танок пустилася молодь, а потім уже старші гості приєдналися. Коломийки звучали «від шістнадцяти і навіть від вісімнадцяти плюс» – сьогодні вони точно потрапили б під обмеження. Ну, а наші дитячі вуха слухали сільський фольклор із неприхованою цікавістю.
Коли веселощі були в розпалі, і гармоніст встигав лише зробити двохвилинну перерву, а потім знову, «вчепившись» у свій інструмент, видавати з нього звуки, що підняли навіть літніх людей, з’явилася серед тих, хто веселився, нова гостя. Це була Віра – колишня подружка мого брата. Дружили вони ще до того, як Сашко в армію пішов. Листувалися рік, а потім листування зійшло нанівець. І хоч Віра заміж не вийшла ні за кого, Сашко після повернення познайомився з Інною, з нею і одружився.
Якихось претензій з боку Віри і образ, не було. Але, мабуть, просто хотілося вистави. І вона, як нова героїня, похитуючи доволі широкими стегнами, гордо вийшла в коло, і гості поступилися місцем. Усі з цікавістю дивилися на Віру: щось зараз буде, пригадає вона Сашкові колишнє кохання і додасть десертну ложечку дьогтю.
Віра, оглянувши всіх, подивилася на нареченого з нареченою і подарувала їм посмішку, яка не віщувала нічого доброго.
— Грай! – наказала вона гармоністу.
Почавши витанцьовувати, Вірка заспівала дві коломийки, зовсім нешкідливих, а третя коломийка була призначена нареченій: і заспівала образливу коломийку, на кшталт, що наречена дуже квола та мала.
І, продовжуючи витанцьовувати, глузливо подивилася на Інну. Наречена мого брата, порівняно з Вірою, була значно дрібнішою: і на зріст, і за комплекцією, тож Віра й підколупнула її своєю частівкою. Хтось розсміявся, сприйнявши все за жарт, а Вірка вже була готова й надалі «сипати» коломийками про нареченого та наречену, але героїню дощатого танцполу змінила тітка Люба.
Вона вийшла в коло до Вірки і перебила їй тему нареченого і нареченої:
— Не співай, не співай, не співай нікому,
Бери в зуби помідор і втікай додому.
Моя сорокап’ятирічна сільська тітонька, заспівавши коломийку, ще й хитро підморгнула молоденькому свідку нареченого, і гостям такий жарт сподобався більше, ніж Вірки виступ. Тітка Люба всього лише однією частівкою «змістила» з «танцполу» завзяту Віру, якій, загалом, і ображатися нема на що: вона вже давно зустрічалася з іншим, а сюди прийшла заради куражу.
— Оце так весілля! – Крикнув дід Іван, коли й сам тупотів дощатою підлогою. – От молодці! Во як гуляти треба!
Потім крали наречену. І хочу сказати, що актори наших серіалів «відпочивають» порівняно з цією виставою. Навіть хлопчисько, який сповістив гостей про викрадення нареченої, кричав так переконливо: «Наречену вкрали!», що подумалося – всерйоз вкрали.
А потім ми зі Свєткою, як очманілі, бігали разом із гостями по огорожі, а потім і по городу, перевіряючи високі кущі з картоплею – чи не сховали там наречену. Але розрахунок був на те, щоб вкрадену наречену викупити. І свідку, і рідні нареченого довелося так і зробити.
Але спершу нареченому підсунули не ту «наречену». Як зараз пам’ятаю: дядько Павло випросив у тітки Валі стареньку крепдешинову сукню, яку вона витягнула з бабусиної скрині. Сукня була йому замала і тріщала по швах; він підв’язався хустинкою, йому нафарбували губи, і в такому образі дядько Паша постав перед нареченим. Його акторські здібності, так само як і інших гостей, навіть після стількох років, викликають подив і захоплення. Люди грали натурально, відігравали свої ролі на «біс». Хоча, це і не ролі зовсім – це щире проживання життя.
Наступного дня свідка впрягли в невеличкий віз (бідний свідок Костя – за що на нього такі обов’язки «повісили»?), а у віз посадили свекруху зі свекром і катали під улюлюкання гостей. А потім у той самий віз посадили тещу з тестем. Теща виявилася завбачливою: приготувала довгий прут, щоб підганяти запряженого у віз. Добре, що свідку молодь допомагала віз котити, а інакше заїздили б хлопця.
А ще в перший день коли сонце сховалося, на село опустилася легка прохолода, що тягнулася від річки. Уже не танцювали; зібравшись у гурток, залишилися найстійкіші з гостей, і під гармошку співали душевних пісень.
Але найяскравішим на цьому весіллі були проводи нареченого і нареченої на нічліг. На цю ніч їм віддали будинок моєї бабусі.
І ось уже опустилися сутінки, і сільською дорогою, посипаною гравієм і укоченою возами, мій брат Сашко і його дружина Інна йшли в оточенні свідків і друзів. По обидва боки, у вікнах будинків, уже запалилося світло, у палісадниках від невеличкого вітерця погойдувалися квіти й гілки дерев. А наші молодята йшли не поспішаючи в якомусь чарівному відчутті цього весільного вечора. І ми з подружкою дивилися їм услід, коли майже вже стемніло. І тільки біла сукня нареченої виднілася вдалині – як щось таємниче цього вечора.
Нещодавно зустріла подружку з мого сільського дитинства – ту саму Світлану. Тепер її звуть Світлана Петрівна.
— Була у племінника на весіллі минулого вихідного, – поділилася зі мною Свєта, – погуляли добре, весело, але тільки весілля зараз якісь не ті, не те, що раніше.
Я розсміялася і нагадала Світлані весілля мого брата Олександра. І ми потім ще довго згадували ті сільські веселощі, які запали нам у душу.
