Раз на місяць ми з трьома найкращими подружками влаштовуємо жіночий вечір. Знаєте – базікаємо, пліткуємо, скаржимося на своїх чоловіків, дітей і свекруху. Це допомагає пережити наступні тридцять днів.
Одного разу ми сиділи за черговим келихом червоного, неабияк напідпитку, коли Танька сказала:
— А давайте, розкажемо одна одній про те, що колись зробили, а тепер страшенно соромно за це?
Ми подивилися на неї з подивом.
— Навіщо нам розповідати такі речі? – з огидою запитала Оля. – Щоб нам стало ще гірше? Ми ж збираємося тут щомісяця, щоб легше стало!
— Ні, – відповіла Таня. – Давайте відчуємо, що раніше було гірше, але якось ми це пережили.
— Дівчатка, ну давайте спробуємо! Психологи рекомендують!
— Таня, вічно тобі в голову всяка нісенітниця лізе, – прокоментувала Маринка.
А все-таки, щось у цій затії було цікаве. Хоча ми всі знали одне одного мало не з дитячого садочка і, здавалося б, уже знаємо одна про одну все. Але все ж у кожної з нас у пам’яті була захована якась історія.
Щойно ми погодилися на Танькину затію, я вже знала, про що розповім дівчаткам.
— Наталко, а ти чого мовчиш? – шукала підтримки в мене Таня.
— Таня, давай я почну, – перервала я суперечки між дівчатками. – Дівчатка, я вам розповім про свою помсту, коли дізналася про коханку Максима.
Усі уважно подивилися на мене і затихли. Вони знали, що ми з Максимом нещодавно мало не розлучилися через його коханку. Я сама коротко розповіла їм про це, але дівчатка не знали всіх подробиць. Вони лише знали, що ми помирилися. Я набрала повітря і почала розповідати.
Того дня – а це була п’ята річниця нашого весілля – я вже прийняла рішення піти від чоловіка. А почалося все з того, що я на обіді купила подарунок Максиму і вирішила заїхати додому, щоб приховати його до вечора. Зайшла додому і почула голос Максима, він тихо розмовляв по телефону.
— Заспокойся, я скажу їй. Так, я пам’ятаю, що обіцяв тобі давним-давно. Це дуже складно. У мене не вистачає поки що рішучості сказати їй, що її чоловік, з яким вона прожила щасливі п’ять років, закохався в іншу і хоче піти. Я їй завтра скажу, обіцяю. А загалом сьогодні у нас свято – річниця весілля. Один день тебе не врятує.
Я відчувала, як весь світ йде з-під моїх ніг. У мого чоловіка є коханка. Гірше того, він кохає іншу жінку. Ще гірше – він хоче піти від мене.
Я відступила назад, двері тихо грюкнули. Відчуваючи, що ось-ось закричу, я на ватяних ногах збігла вниз по сходах. Сльози текли по моєму обличчю. Я не могла перестати плакати. Я не знала, що робити – зізнатися, що підслухала його розмову, поскандалити з ним, дочекатися, поки він сам мені розкаже, а потім вліпити йому ляпаса.
Я відчувала, що розриваюся між відчаєм і злістю. Нарешті, я вирішила взяти себе в руки. Я вирішила, що не буду благати його залишитися. Не буду принижуватися, увесь сьогоднішній вечір буду посміхатися, а завтра буду думати, що робити далі.
Це був би чудовий вечір, якби моє серце не обливалося кров’ю. Коли я дивилася на усміхнене, щасливе обличчя Максима. Від усієї цієї ситуації моє серце і шлунок стиснулися від болю.
— Рідна, ти така напружена, – намагався згладити ситуацію мій чоловік.
— А кого ти бачиш, коли дивишся на мене? – запитала я несподівано Максима.
— Якісь ти дивні запитання ставиш, Наталко! – злився Максим, бачачи, що в мене немає настрою.
— Чому дивні, звичайні! – відповідала я.
— У тебе сьогодні немає настрою?
— А в тебе він є?
— Сьогодні такий день, давай не будемо псувати його! – умовляв мене чоловік.
Мене дуже дивувала поведінка Максима. Він знав, що кине мене, але поводився так спокійно. У мене так не виходило, чоловік став це помічати.
Наступного дня я ніжно попрощалася з ним, і щойно за ним зачинилися двері, я відчула, як мене наповнює жага помсти. Я знала, що Максим збирав гроші на новий автомобіль, він відкладав їх на окрему карту. Сума була вже пристойною. Я знала, де лежить карта. Код від картки був мені теж відомий. Я пішла в банк і зняла всі гроші з цього рахунку. Потім я прийшла додому, упакувала все, що мало для мене цінність, поклала в машину.
Нарешті, я написала довгого листа з усією брехнею, яку тільки могла вигадати: що я ніколи не кохала його, що мене цікавили тільки гроші, що він був нудним, а в ліжку безнадійним, що я зневажала його всі п’ять років, і нарешті, повертаюся до мого коханця.
Зробивши це, я вийшла з дому. Я не могла придумати, куди мені тепер їхати. Тож дорогою я вирішила востаннє зазирнути у своє улюблене кафе, заспокоїтися і подумати.
Офіціантка Діана принесла каву, яку я завжди замовляла. Це таке дивовижне відчуття – мати своє місце, бути серед людей, яким не потрібно пояснювати, чого ти хочеш, бо вони це знають.
— Наталю, у вас усе добре? – запитала добродушно Діана, помітивши мій вираз обличчя.
— Так! Діаночка! Дякую!
— Добре, – відповіла вона і посміхнулася.
— Діано, скажи, а якби ти вирішила поїхати, то куди? – раптом я запитала в неї.
— Не знаю! Може, туди, де цілий рік тепло, – усміхнулася вона.
Але я вже не слухала її, я сиділа і думала, чому Максим вирішив мене кинути? Він із самого початку здавався ідеальним чоловіком – красивим, розумним, добрим. Ми завжди знаходили спільну мову. За п’ять років сварилися дуже рідко. Я вважала, що в нас ідеальне життя.
Так я сиділа, пила останній капучино у своєму улюбленому кафе. Жахливо втомлена, я намагалася не впадати у відчай, коли раптом хтось важко плюхнувся на стілець за моїм столиком.
Це була Яна, дружина Сашка, найкращого друга мого Максима. Мій чоловік і його найкращий друг завжди все робили разом. Навчалися разом, служили разом, навіть одружилися в один рік. Очі Яни були опухлими від сліз, ніс почервонів від тертя.
— Сашко мене кинув, – прошепотіла вона мертвим голосом.
“Як? І Янку теж чоловік кинув?” – я здивовано подумала, що щось не так із нашими чоловіками, але не встигла нічого сказати Яні вголос.
— Яночко, я тебе так розумію, – додала я і хотіла вже розповісти, що я залишилася в такому ж становищі, але вона мене перервала.
— Крім того, цей придурок навіть не сказав мені особисто, – додала вона. – Він послав твого Максима, уявляєш? Який мудак.
— Як мого Максима?
— А ось так! До мене прийшов твій Макс і розповів, що в Сашка коханка є, і він подаватиме на розлучення.
— У Сашка коханка?
— Так! Наталка! Ти мене не слухаєш зовсім? – уже стала злитися Яна.
— Слухаю, люба, слухаю!
Я спочатку довго не могла зрозуміти, про що вона говорить, правда пронизала мене немов струм. Макс не обманював мене. Він не кохає іншу. А вчора ввечері він узагалі не прикидався! Я відчула, як радість переповнює мене.
Раптово я відчула жах. Гроші з картки! Лист! Ой, що ж я наробила.
— Яночко, мені так тебе шкода, побачимося завтра, але сьогодні мені треба дещо швидко зробити. Вибач!
— Як? Ти йдеш?
Я обійняла її, а вона подивилася на мене з болем в очах, її зрадив не тільки чоловік, а й подруга. Але в мене були вагомі причини. Я з неймовірною швидкістю їхала назад. Я знала, що Максим уже вдома. Я не знала, що мені тепер робити!
Я швидко відчинила двері, побачила Максима, який тримав у руці мій лист. З його круглих очей було зрозуміло, що він у шоці.
— Максиме, я тобі зараз усе поясню! – скрикнула я.
— Було б непогано, – з при відчиненим ротом дивився на мене Макс.
— Розумієш, я вчора почула розмову!
— Яку розмову? – не розумів Макс.
— Та та та, між тобою і Сашком!
— І що? – не розумів мій чоловік.
— Я вирішила, що ти з коханкою говориш!
— З якою коханкою? – усе ще з привідчиненим ротом перепитав Максим.
— Ну, з твоєю!
— Нічого не розумію, Наталко! Поясни мені нормально! Про яку коханку ти вигадуєш, якщо ти мені сама лист написала, що в тебе коханець!
— Максиме, я набрехала!
— Кому?
— Тобі! – уже злилася я, що Макс такий некмітливий.
— Наталко, не ухиляйся! У тебе є коханець! Ти ж сама пишеш ось тут!
— Ой, Макс! – я вихопила в нього з рук лист і порвала на дрібні шматочки.
— Наталю, мені здається, що хтось із нас збожеволів! – з тривогою сказав Макс.
Наша розмова тривала понад годину, поки ми розібралися з неіснуючими коханками і коханцями. Я не помилилася в чоловікові, він у мене дуже добра і відхідлива людина. Він пробачив мені мою помсту, і ми помирилися. Ми ще кілька днів розпаковували речі, які я поклала в машину. Максим при цьому все жартував над моєю швидкістю зі збору речей, говорив, що в мене талант.
Я закінчила свою розповідь, а дівчатка з круглими очима дивилися на мене.
— Наталко, я не думала, що ти така мстива особа! – після довгої паузи сказала Танька.
— Дівчатка, сама не очікувала! – розсміялася я.
Того вечора ми ще довго просиділи з дівчатками в кафе. Кожна розповідала свій випадок. Але на тлі моєї розповіді, їм здавалося, що їхня ситуація така нешкідлива.
